Скажу одразу: ейфорії з приводу децентралізації в поляків немає. Хоча повноваження місцевих рад з року в рік збільшуються (з початкомреформи на місцях лишалося 40% публічних фінансів, нині — 60%), вони жаліються, що поки грошей не вистачає на хороші дороги та перебудову архітектурно бідних пострадянських споруд, оглядаються на німецьких та скандинавських сусідів.
Однак людину, яка знайома з українською місцевістю різних регіонів, побачене надихає на підтримку деценталізації на Батьківщині. У півстолітній ювілей реформи місцевого врядування показати, що таке Польша у контенсті місцевого самоврядування медійників, запросила Українська школа журналістики.
Плюси місцевого врядування починаєш розуміти вже за 20 км від Варшави. Коли у вітчизняних регіонах часто кидаються у вічі розбиті дороги й самотній магазин Едем на узбіччі, то тут іноді все влаштовано навіть краще ніж в самій Варшаві. Приміром, школа в містечку Юзефув з населенням, що не дотягує й до 20 тисяч, схожа на типовий американський коледж.
Басейн з водними гірками, лаунж-зона (діти однаково воліють сидіти на підлозі, але тим не менш), велопарковка, мультимедійні кабінети. Шафки для одягу під відеонаглядом. Школу збудували 24 роки тому за європейські гроші. Децентралізація відобразилася не тільки на фінансах установи. Директора тепер обирає громада колегіально на 5 років.
Цікавий децентралізаційний приклад є й у самій Варшаві. Тутешній найстаріший шпиталь збудований ще у 1918 році.
Ним керував дід теперішнього головного лікаря й ремонт робили ще за його часів. Згідно з законодавством, поляк не може платити за лікування чи доплачувати за якісніші ліки. Мабуть тому скарги головного лікаря Анджея Голімонта мало відрізняються від нарікань його українських колег — грошей не вистачає, борг — 17 мільйонів злотих. Й тут знову час згадати про децентралізацію. 40 мільйонів злотих на ремонт дала місцева громада. Старе відділення у Варшаві схоже на надсучасне в Києві. Але пан Анджей веде журналістів далі — до новозбудованої частини лікарні. Окрім ремонту як такого та обладнання, мене вразили польські новації у ставленні до пацієнта. Приміром, якщо в регістратурі черга, то хворий може відгородитись від чужого ока ширмою. Також стоять кисневі балони з кількома масками, аби подихати киснем одразу при вході. Шукати потрібний кабінет пацієнтам теж не треба. Від входу веде різнокольорова черга. Червона — у кабінети для невідкладної допомоги, жовта — якщо хвороба середньої важкості, зелена — для людей з легкими захворюваннями.
Зрозуміло, що медійникам показали не найгірші варіанти соцустанов. Але тут дійсно є чому дивуватися.
Якщо коротко, децентралізацію поляки розпочали ще в далекому 1989, коли “ніхто не знав, що комунізм закінчиться”. Батьком реформи вважають урбаніста Єжи Регульського, який спостерігав за досвідом місцевого самоврядування в сусідів та 10 років готував реформу для Польші.
— Ніхто не розумів, як це робити, в нас практично не було фахівців з місцевого врядування. У Регульсьткого було одне, але велике завдання — розробити та впровадити реформу місцевого врядування, — каже колишній мер Варшави Марчін Свенчицький.
Аби реформа запрацювала, поляки “перекроїли” майже 100 законів. Територію було розбито на гміни, повіти (райони) та воєводства (області).
— Головний принцип був такий: усі повноваження, що можна було передати на найнижчий рівень, ми йому передаємо, — додає Свенчицький. Тоді муніципалітети отримали можливість розпоряджатись своїми грошима та нести за це відповідальність. Місцеві громади побачили, що можуть справді впливати на ситуацію, зросла політична культура в країні. В місцевих громад з’явилась мотивація залучати інвесторів та можливість отримувати прямі гроші від Євросоюзу. Результат 25 років роботи: нині рівень довіри до місцевої влади становить 50-60%, до центральної — набагато менше.
Ніхто не одягає рожеві децентралізаційні окуляри. Зрозуміло, що складним залишається розподіл європейських грошей та тривають міжпартійні суперечки.
— Депутати місцевої ради отримують маленьку зарплату та змушені працювати в інших місцях. Приходять тільки на засідання і не мають часу на розгляд проблем, — додає моя колега з журналу Res Publica Nowa Марта Жаковська. Однак користь місцевого самоврядування для звичайного громадянина очевидна.
Єжи Стемпень, який теж впроваджував реформу місцевого врядування в Польщі, вважає, що головним секретом успіху була тодішня мобілізація громад. Однак, повністю робити ставку на це не варто.
— В Україні поставили на демократію, але не впровадили нових фінансово-юридичних інституцій. Демократія- то надважливо. Але не слід забувати про інструменти, — каже пан Стемпень. Його колега Свенчицький серед причин, чому децентралізація у нас затягується, називає відсутність необхідної політичної волі зверху.
— Це природно, коли центральна влада не хоче ділитись грошима. В нас у центрі лишається 40% публічних грошей. І я вважаю, що це забагато, — каже Єжи Стемпень. Є ще одна причина, що затягує процес — небажання та невміння місцевих влад заробляти гроші для себе.
Можливо, додатковим стимулом для України можуть слугувати вимоги іноземних кредиторів. Адже для підвищення активності знизу та спрямування всіх зусиль на децентралізацію зверху в України немає 25 років, які були в Польщі. Тому нам доведеться йти власним шляхом. Яким? Це найскладніше питання, відповідь на яке якнайшвидше доведеться відшукати українській владі.
