PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТЫ iPad / iPhone ФАКТЫ Android

Жінка з неба

Вікторія Гранецька
Вікторія Гранецька

Оповідання з серії I like Україна!

Спецпроект I like Україна — більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова нічЮрій Винничук, Ті, що стежать за намиСергій Батурин, ЕстрадистОлексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну.

Жінка з неба

Спочатку був вибух. Дещо не такий, як тут звикли, але досить потужний. Аж земля струснулася і задвигтіла, небокрай узявся чорним густим димом, як чистий аркуш паперу погано вимішаною аквареллю, і на поле — десь удалині біля закинутих шахт — посипалися дрібні уламки, ніби хтось нагорі рвонув хлопавку різнобарвного конфетті…

Інстинкт самозбереження, натренований упродовж кількох останніх місяців, спрацював бездоганно — Валентина (огрядна жінка років шістдесяти на вигляд) кинула сапку, котрою підгортала нечисленні кущі картоплі, що їх вдалося виплекати на клаптику землі, пересушеної тривалим бездощів’ям, і притислася до кам’яної стіни. Усім тілом відчула, як здригнувся її дім.

Заплющила очі, обхопила руками голову, зашепотіла слова молитви. До підвалу бігти не наважилась — місцеві знають, що це вірна смерть. Знесе і розплющить вибуховою хвилею на мурованому паркані, як то з дядьком Миколою минулого тижня трапилося. Або ж посіче осколками, як Марфу із сусідньої вулиці на початку літа. І добре, коли миттєва смерть, як Миколі. Бо Марфа їхня ще довго мучилася — тижнів зо два…

Ні, не можна тікати до підвалу, якщо вибух застав деінде. Припасти до найближчої стіни, а як трохи стихне, бігцем перескочити до «бомбосховища» — у них це погріб, куди на осінь зазвичай засипали вирощену власноруч картоплю, моркву, столові буряки, вносили дерев’яні ящики з рожевощокими зимовими яблуками та ставили рядком на поличках домашню консервацію у скляних трилітрових банках. Тепер там порожньо. Навіть полиць немає — місця забагато займали. На земляну долівку кинуто два лежаки — на випадок, якщо ховатись доведеться до пізньої ночі, ще гасова лампа, сірники, кілька пляшок з водою та бляшанок із протермінованими консервами, а в кутку ліворуч стоять вила. Такі тепер часи.

Валентина перестала молитися, розплющила очі. Ніби затихло. Перше, про що жінка подумала, була її стара, нещодавно нагострена сапка, необачно залишена серед всохлих, зарано перецвілих кущів картоплі. Не буде цього року врожаю. Ой, не буде. Хіба дріб’язку якогось накопають, з того й житимуть, а от на продаж уже нічого не залишиться… Та сапку треба забрати, всяке може трапитися. Якось у неї вже вкрали сапку, коли вона її на ніч зоставила на городі. І то ще всі свої на селі жили — не те, що зараз…

— Казик? — згадала про чоловіка.

У відповідь — тиша. Певно, ховається у погребі. Встиг? Валентина поволі звелася на ноги, ледь упоравшись із задишкою, випросталась, поправила на голові квітчасту хустину, з-під котрої вибивалися рідкі сиві пасма волосся, підібрала поділ старого байкового плаття-халату, на мить оголивши перед світом сині набряклі вени під колінами та вздовж литок, і нагнулася, щоб підняти сапку. Спираючись на неї, як на ціпок, почвалала на захаращене, поросле кублами сухого споришу подвір’я.

— Казимир? — уже покликала чоловіка на повне ім’я.

Високий і худий, як облізлий старий ящур, її чоловік Казимир стояв біля воріт і перемовлявся про щось із кульгавим сусідом Володькою. Обидва були не те, щоб налякані, просто їхні очі мали якийсь нездоровий блиск.

— Що це там гупнуло, Казик? Що то впало? — Валентина рушила було до них, але чоловіки поспішали. Їхніх слів вона не розібрала, поряд із воротами дирчав червоний Володьчин тракторець. Уздрівши дружину, Казик ухопив старе рядно, що висіло на дверях порожнього хліва, та щойно побачив, яке воно брудне та подерте, спересердя жбурнув тим рядном об землю.

Натомість зірвав з мотузки для вивішування прання (!) чистого, ще майже нового «кубинського» мішка, що його Валентина приготувала для збирання картоплі, і скочив до Володьки у кузов. Тракторець рушив, здійнявши за собою хмарку куряви.

— Ти куди мішка потягнув, старий дурню? — Валентина кинулася навздогін чоловікові. — То на картоплю! Рядно бери, а мішка віддай!..

Казик махнув рукою та щось гукнув їй у відповідь. Валентина знову ж таки не почула слів — старий Володьчин тракторець ревів не згірш, ніж реактивний двигун літака. Літак… Здається, це слово було єдиним, що його можна було розібрати з Казикового лементу. Але який, на Бога, літак міг приземлитися в їхній глушині? Пролітали красиві пасажирські лайнери десь аж під хмарами, або ж непоказні військові ґвинтокрили низько-низько над самою землею — то авжеж, а от щоб приземлитися… Що вони тут забули? Зовсім уже здурів старий…

Жінка ще трохи постояла, подивилася, аж доки тракторець, якого кидало з боку в бік на вибоїстій ґрунтовій дорозі, не зник з очей, і повернулася на подвір’я.

Підібрала кинуте чоловіком брудне рядно, кілька разів тріпнула ним, аби витрусити пилюку, акуратно склала вчетверо, щоб не було видно дірок, повісила на дверях хліва. І куди це того Казика понесло?

Ні, чоловік у неї загалом непоганий. Господар. Не пияк. Дітей удвох виростили, на ноги підняли. Навіть зараз, коли все те лихо прийшло на їхню землю, Казик не розгубився, крутиться, старається… І чого вона так розгнівалася на свого діда? Авжеж, випраного «кубинського» мішка, звісно, шкода, але… Може, то волонтери «гуманітарку» знову привезли, то дід мусив узяти великого мішка, щоб більше набрати? А їм багато чого треба! Он борошно вже закінчується, і дріжджі, і олія. А як усього не стане, то що, саму лиш пісну картоплю їстимуть? Та й прального порошку майже немає. Певно ж, волонтери привезли прального порошку? Їм там, у Києві, всього вистачає, не те що тут — голодний і обідраний Донбас.

Хто міг — виїхав, а вони з дідом залишилися хату стерегти. І вірити, що Київ, від якого вони (якось так вийшло) відреклися, не залишить їх без допомоги…

Валентина не любила згадувати той «референдум», що розділив їх із Києвом на дві різні держави. Думала, не дійде до такого, та й як же відділятися, якщо в них у Києві… діти? Це що тепер, від дітей відділятися? Але дід у неї був «ідейний». Хоч і натерпівся свого часу від радянської влади, та вважав, що керувати країною треба залізною рукою, тільки тоді буде порядок. Нагримав на Валентину і сказав, що тільки-но відділяться, їм нова влада зробить життя, як у Радянському Союзі було, коли всього мали вдосталь, і медицина була безкоштовна, і на нестачу роботи ніхто не скаржився, та й думати не треба було, як далі жити — держава за всіх думала… От як у них знову запанує «радянський союз», тоді й діти повернуться на Донбас, ніхто вже того Києва не захоче!

Вона ще раз озирнула порожню вулицю, що колись гула розмаїттям людських голосів, і попростувала до хати. Час готувати вечерю. Попри непевні часи дід любив, щоб вечеря була подана вчасно.

Коли Валентина увійшла до будинку, та жінка вже була тут. Лежала у них просто посеред кухні, на старій дубовій канапі, оббитій колись чорним, а наразі вицвіло-сивим дерматином. На цій канапі Казик часом любив подрімати спекотної післяобідньої пори, а тепер тут вляглася незнайома жінка, розкинувшись у вільній, хай і дещо неприродній позі — як людина, що впала і заснула ледь не на ходу. От тільки некликана гостя не спить — Валентина вмить це збагнула.

Обличчя гості було не розгледіти — голова відкинута назад; щоки, губи й вилиці прикриті темними пасмами волосся. Біла розхристана блузка, світлі лляні штани — тутешні такого не носять. Здається, одежа подерта й поплямована великими вишнево-брунатними квітами вигадливих форм, а ось там, де під блузкою мало бути передпліччя… але тут Валентину щось уберегло, заступивши їй чуже розпанахане передпліччя масною плямою, як ото в теленовинах показують, коли до кадру потрапляють жертви катастроф. Зауважила інше — її руки, що безвільно звисали з канапи. Красиві доглянуті руки з довгими пальцями й акуратними рожевими нігтиками, навіть у кіно вона не бачила таких прекрасних рук. І ці руки чітко проступали крізь розмиту пляму, в котру уява Валентини загорнула непрохану гостю, ніби у ковдру. Довкола рук та під ними було насипано цементу і піску, розкидано трухляве дерево впереміш зі шматками шиферу — дивина, та й годі. Мабуть, їй боляче? Попри це білі жіночі руки непорушно завмерли вздовж канапи. Господи…

Валентина підняла очі до стелі і зрозуміла, як жінка з красивими руками тут опинилася. У стелі зяяла величезна діра. Жінка проломила дах їхнього будинку і впала разом з уламками покрівлі просто на Казикову пообідню канапу. Тепер лежить і не здригнеться у розмитій плямі з теленовин. Просто як жива.

Затуливши собі рота рукою, Валентина вискочила з дому.

— Допоможіть! Хтось мене чує? Допоможіть!.. — вона бігла вулицею і волала, зазираючи у сусідські двори, припадаючи до чужих воріт, щоб перевести подих. Але її вулиця була порожньою. Валентина обійшла двори всіх сусідів на кутку, та нікого не застала вдома. Нікого. Навіть собак на припоні не було. Люди або виїхали, або схопили якісь мішки та торби і побігли до волонтерів. Вона присіла на лавку біля порожнього обійстя сусідки Юзі, стягла з сивої голови хустину, витерла нею рясний піт із чола.

— Допоможіть… — прошепотіла, бо голосу кричати вже не було. — У мене в хаті… жінка… з неба.

І знов перелякано затулила рота рукою. Роззирнулася. Це ж якби її хтось почув… Ще б подумав… А вона не божевільна! Ніколи такою не була й не буде. Хай би світ запався у безодню темних віків (де люди починають падати просто з неба, провалюючи дахи чужих домівок), а в їхній родині ніколи не народжувалися і не ставали слабими на голову, навіть на старість. У сусідів, звісно, всяке траплялося, а в них такого не було. І сьогодні не буде.

Треба повертатися додому.

По восьмій вечора Валентина сторожко увійшла до хати, зануреної у драглисту густину сутінок, в руках судомно стискала сапку. На таку оказію, звісно, ліпше було б озброїтися дідовими вилами з погреба, але своїй сапці Валентина довіряла незрівнянно більше.

— Тут хтось є?.. — спочатку зазирнула до великої кімнати, котру віддавна йменували світлицею (тут вони з дідом ночували, коли не здригалися від вибухів у погребі). Світлиця була вщент захаращена старими меблями — трухляві шафи, провалені ліжка, стільці з підкошеними ніжками та інший мотлох — у цьому домі ніколи й нічого не викидали — невитравна звичка, вироблена за часів тотального «дефіциту». І хатній мотлох з часом отаборився скрізь — попід стінами, біля дверей аж до стелі, а вигляд з вікна заступало старезне, поїдене шашіллю трюмо з каламутним плесом дзеркала. То ще на весілля їм подарували. Але зазирати у те дзеркало Валентина давно не наважувалась, хоч воно не показало б їй ані зморщок, ані темних кіл під очима, ані змарнілого, землистого й нерадісного кольору шкіри.

Дзеркало постаріло разом з будинком та його господарями. Як і вони, чекало смерті. Як і вони, сподівалося, що смерть — це не сьогодні.

Валентина вибралася зі світлиці, старанно зачинила за собою порепані, давно не фарбовані двері, нерішуче зупинилася на порозі в сінях. Усе, що завгодно, аби не заходити до кухні, але… за якусь годину повернеться дід і вимагатиме вечері, а вечеря — це те, чого в цьому домі ще ніколи не скасовували. Валентина мусить піти і приготувати їсти, хай там що.

Коли вона увійшла до своєї тісної кухні з єдиним вікном на північ, силует чужої жінки так само білів на канапі розмитою плямою, ніби й не людина лежить, а так — недбало кинута одежина, яку треба просто сховати до шафи, або ж кинути до прання (тільки от пральний порошок закінчується — знову промайнуло в голові у Валентини). Над жінкою-одежиною вже кружляли тлусті зелені мухи зі смітника, обсідаючи її з усіх боків, заповзаючи під пасма її волосся, котрі прикривали те, що вона тепер мала замість обличчя, торкаючись навіть її рук із рожевими нігтями. Валентина зірвалася з місця, схопила запраного кухонного рушника, обмахнула ним жінку, проганяючи обридливих мух — нехай не сміють торкатися її рук!

Жінка з неба. І зяюча порожнеча над нею — там, де мала бути стеля. Ще трохи зачекати, і їм просто в хаті сяятимуть зірки, якщо небо знову не затягнеться до ночі брудно-синюватим баговинням хмар. Тоді жінка з неба милуватиметься зоряною ніччю.

Утім… якщо залишити її тут, може, до світанку вона щезне, повернеться туди, звідки прийшла? До своїх зірок. Добре, хоч у сутінках більше не видно її передпліччя і доглянутих білих рук з акуратними рожевими пелюстками нігтів. Була б вона живою, Валентина попросила б дозволу роздивитися ближче її нігті, навіть спитала б, як зробити таке собі (мимохіть зиркнула на власні — обламані й брудні нігті від щоденного порпання у землі). Цікаво, їм ще можна чимось зарадити?

Поза сумнівом, жінка з неба знала відповідь на це сакральне питання. Вони б розговорилися, для початку можна про нігті. Жінки, вони скрізь однакові — люблять ділитися одна з одною маленькими секретиками по догляду за собою, куховарства чи народження та виховання дітей. Люблять пліткувати про чоловіків. Цікаво, у жінки з неба є чоловік, діти? Тоді їм справді буде про що поговорити, дарма що вони з різних світів. І з різних матерій — одна ще з теплої плоті і крові, інша — вже нежива. Та якщо не вмикати світла, можна було думати, що жива. А якщо викинути з голови як вона сюди потрапила, цілком можна було припустити, що то двоюрідна сестра приїхала з Москви — як колись, на літо, погостювати.

Ця думка Валентині дуже сподобалась.

— А що, Зою, які там у вас новини? — спитала навмисне голосно й напоказ урочисто. — Чи всі живі-здорові? Ти писала, син молодший оженився. То дай Бог щастя й злагоди молодим…

Зоя не зронила жодного слова. Сутінки творили дива — жінка з неба тепер справді незле нагадувала їхню Зойку — завжди недужу, кволу, а направду — просто ледачкувату, всі це знали. А ще гонорову, з хронічно перекошеним обличчям від поблажливої зневаги — бо вона приїхала з великої столиці, а вони, бачте, темні селюки. Але Валентина зраділа б і недобрій Зойці, якби та зараз була тут. Добре думати, що на канапі Зоя. Тоді можна сміливо увійти на кухню і нарешті почати готувати вечерю.

Можна навіть спробувати увімкнути світло. Валентина звично клацнула вимикачем, забувши, що світло давно відрізали. Застояна кухонна напівтемрява не зрушила з місця. Що ж робити? Несподівано для себе вона з полегшенням перевела подих — не хотілося бачити цю жінку при світлі. Якщо сутінки зробили її Зойкою, то хтозна, що з нею витворить світло? На кого вона виявиться схожою? Які в неї очі? Чи страшні в неї рани? Чи дуже понівечене обличчя? А що, як вона раптом зведе голову, відкине неслухняні пасма волосся і спитає… ну, приміром, котра година, спитає? Чи просто собі візьме і встане? Щось схоже трапилося в них на селі років сорок тому (Валентина ще дівкою була), покійник підвівся з домовини. Біля нього тільки дружина його сиділа, то при ній сталося. Що було далі?

Прийшов місцевий фельдшер і вклав назад покійника у домовину, знайшов якесь медичне пояснення його вставанню, та було вже пізно: сердешна жінка посивіла того ж дня і мову їй одібрало, так і кликали її відтоді на селі — Німою. Вона пішла з дому і забула дорогу назад.

До кінця своїх днів ходила попід чужі хати, жебрала і молилася, ночувала в бур’янах, їла те, що давали люди, й була пострахом для дітей та молодих дівчат…

Валентина дуже боялася втратити мову та людську подобу, і так уже натерпілася. Усі вони тут натерпілися, відколи… Але жити хотілося — уперто, страшно, відчайдушно. Вона боком підступилася до кухонного столу, так само тримаючи перед собою сапку, як оберіг. Нечутно поставила її біля себе, запалила сірника, піднесла до просякнутого керосином ґноту каганця, накрила цей саморобний світильник скляним закіптюженим ковпаком.

Коли на кухонних стінах та підлозі затанцювали химерні тіні від каганця, Зойки на канапі більше не було. Як і раніше, там лежала жінка з неба, і вона нікуди незбиралася звідси йти. Валентині знову зробилося недобре. Гаразд, вони не говоритимуть. Вона просто приготує вечерю, а потім прийде Казик і з усім цим розбереться.

— Що за баба? Кого це ти привела? — роздратовано гаркне він, щойно побачить ту жінку на своїй канапі.

— Казик, я не приводила! — а вона звучатиме благально і принижено, ніби дійсно посміла запросити в дім гостей без його дозволу.

Валентина й не зогледілася, як сказала це вголос.

Сказала жінці з неба, що буде, коли додому повернеться її чоловік. Жінка тактовно промовчала у відповідь.

А Валентина так давно ні з ким не розмовляла. Просто ось так, ні про що, як колись із родичками та сусідками (полаятись чи перекинутись кількома «побутовими» словами з Казиком — то не розмова). Вона скучила за справжніми розмовами. Їй бракувало буденних дрібниць, про які можна було пліткувати з Марфою чи Юзею, стоячи у воротях й забравши руки в боки. Їй треба було комусь поскаржитися на неврожай. Поділитися рецептами страв до святкового столу (хоча коли він востаннє був, той святковий стіл?..). Зрештою, спитати в когось, чи і його діти часом забувають дзвонити батькам і приїздити на вихідні…

— Сказати тобі, що я зараз приготую на вечерю?

Жінка з неба й далі лежала незворушно на Казиковій канапі.

— Зараз побачиш. Я буду смажити деруни, — Валентина дістала дрібну металеву тертку з верхньої полиці, підсунула до себе відро з вимитою й ретельно перебраною картоплею, узяла до рук кривого саморобного ножа із колодкою, перемотаною ганчір’ям, присіла на ослінчик. — Ти, мабуть, і не чула ніколи про такий наїдок? Але то нічого, я зараз усе розкажу і покажу.

Тобі теж сподобається, от побачиш. — Валентина трохи злякалася власних слів, та зупинитися їй було уже не до снаги. — Просто мій дід дуже полюбляє деруни. То щоб він не гнівався, як тебе зустріне…

Вона вправними швидкими рухами почала чистити картоплю — за мить з-під ножа уже звисала довга кручена гірлянда картопляної шкірки, потім шкірка вривалася і падала до помийного відра, а в руках у Валентини була біла обчищена бульба, з котрої вона спритно вирізала вічка. Їй подобалося вирізати картопляні вічка — це заспокоювало, давало відчуття, що в світі ще залишилося щось певне і зрозуміле, щось таке, з чим можна легко дати раду — далебі, знаєш як. Це зовсім нескладно — вирізати з картоплі вічка. Кінчиком ножа вгрузаєш у темну цятку, прокручуєш його і виймаєш ножичком цю непоказну родимку невизрілого паростка, залишаючи невеличку ямку-порожнечу. Потому відправляєш оголену картоплину до полив’яної миски з водою, і берешся за наступну — до дрібниць відпрацьований ритуал

— Валентина могла б це робити і з заплющеними очима — тоненько зрізати шкірку, навпомацки знаходити вічка і вправно їх виколупувати, складати чищену картоплю до миски, вибирати з відра наступну (на деруни потрібна крупна) і повторювати все знов і знов. Поміж роботою поглядала на жінку, що нерухомо лежала на канапі, і… говорила. Про картоплю, вічка, деруни й життя.

— То ти, значить, через стелю… до нас? — спитала так буденно, ніби гостя прибула до них потягом. —

Ні, я не переживаю за стелю, якось полагодимо. Як бачиш, хата в нас добротна, поставлена на совість, не те що ті хисткі новобудови з картонних екоблоків і тоненької черепиці на закордонний манер… Наша хата — кам’яна, підмурком міцно вросла у землю, а дах зі справжнього шиферу, котрого тепер ніде не знайдеш, але Казик знайшов і позаминулого року власноруч перекрив крокви.

Казав, треба старатися, ще наші внуки тут житимуть…

Валентина поринула у спогади. Насправді не вони її будували, цю хату. Вона стояла занедбаною пусткою, яку старанно оминали місцеві, коли майбутні батьки Валентини (та ще тридцять молодих родин) вантажним потягом прибули сюди з Росії. Селитися на Донбасі було де, їх тут виявилось багато таких — порожніх, ніби поспіхом покинутих осель, зведених на совість, але… нічийних. Навіть вікна не були вибиті, тільки на дверях чомусь вапном намальовано хрести. А в світлицях стояв тяжкий і ядучий дух тліну — так пахнуть біль та смерть, якщо, звісно, уявити, що вони мають власний запах, котрий не сплутаєш ні з чим…

Нечисленний тутешній люд потай звав ті порожні хати «домовинами». Казали, звідси вивозили на цвинтар цілі родини з маленькими дітьми, спухлими від голоду.

Але майбутні батьки Валентини (та ще тридцять молодих родин з Росії) на те не зважали — їм нове життя будувати, крокувати у світле майбутнє, як заповідав товариш Ленін. Які ще домовини? Які мертві діти? Який голод? У Радянському Союзі такого ніколи не було!

І місцеві вмовкали, тільки скрушно хитали головами, хрестилися й відходили вбік. Хати теж потайки радили освятити, та переселенці не вірили у Бога, хтось їм сказав, що релігія — то опій для народу…

Років за п’ятнадцять (коли хату все ж освятили) у немолодого вже подружжя народилася донечка Валентина, потім двійко її сестер, домовина стала їм колискою. І, на диво, молодшим сестрам удома вперто не сиділося, росли вони плаксивими й вередливими, казали, що бачать тут якісь лихі сни, мерців бачать у хаті, але мало хто з домашніх на те зважав, тож дівчата хутко випурхнули з батьківського гніздечка, щойно дозволив вік і випала нагода. Тільки Валентина залишилась, успадкувавши сільське обійстя, вона не бачила снів, вірила у Бога і… любила цю хату, на противагу своїм примхливим сестрам.

— А як можна не любити? — дивувалася на дозвіллі у телефонних розмовах та в листах до сестер. Тут вона з’явилася на світ, зростала, звідси бігала до школи й на побачення, звідси виходила заміж, тут і з чоловіком вони оселилися, бо Казик свого часу прибився до них приймаком.

Валентина й сама отетеріла, коли він до неї посватався, заледве двома словами на вулиці перемовилися («А що, Валентино, підеш за мене?» — вона думала, це просто жарт, хоч уже тоді бачила — Казимир не з тих, що вміють жартувати). Високий, худющий, обірваний, він з’явився у їхніх краях невідь звідки, без речей, без минулого, при собі мав хіба довідку про звільнення з тюрми і «направлення» на роботу до однієї з тутешніх шахт. Якщо це був наречений, то Валентина бачила й кращих. Та й «наречений» не особливо зважав на дівчину. Здавалося, його вабила саме хата. І батьки сказали: виходь за нього, матимеш хазяйновитого чоловіка — дарма, що старший на добрих двадцять років, після тюрми, похмурий та непоказний…

— Це вже потім я збагнула, що ця хата насправді завжди була його, — Валентина охоче продовжувала звірятися жінці з неба, натираючи картоплю на дрібну тертку. — Після похорону моїх батьків він сам розповів, узявши з мене слово, що не скажу нікому.

Оце тобі тільки й оповідаю, бо ти точно… нікому.

Казик мій, він був з тієї родини, котру винесли звідси на цвинтар. Єдиний, хто з них вижив після голоду.

Трирічний хлопчик. Син ворогів народу. Дітей таких тоді хапали і кидали в дитбудинки — на перевиховання. Отаким він і повернувся в рідні краї — перевихованим, перекутим, «радянським»… Але хати, бач, не забув, і вона його не забула. Як до тюрми попав, питаєш? Оцього вже не знаю, не казав мені. Відчуваю, аж перед самою смертю звіриться. А мені що до того?

Я не поспішаю… Аби й далі хазяйнувати біля хати, і щоб війна ця клята скінчилася, чи як там її… А померти ми з дідом завжди встигнемо! — не мала ані крихти сумніву, що дід помре першим, а вона його ховатиме.

Це й не дивно, в останні півстоліття так і повелося в їхніх краях — чоловіки помирали, а жінки справляли їм похорон. Якесь прокляття, прости Господи… От і вона Казикової смерті дожидалася, хоч і не уявляла, як житиме без нього.

Валентина змовкла, розмішуючи сире картопляне пюре у великій мисці, роздумуючи про минуле. Потім знайшла в ящику під столом руду лискучу цибулину, вправно зчистила з неї лушпиння й узялася натирати до картоплі — щоб не почорніли деруни через крохмаль.

До миски впало кілька її сльозин — чи то від їдких цибуляних пахощів, чи від думок про Казикову смерть.

Така в них буде сьогодні вечеря — деруни на сльозах.

Жінка на канапі й далі затаєно мовчала, ніби дослухаючись до її оповіді, щоб раптом нічого не пропустити.

— Знаєш, Казик ніколи не любив згадувати давні часи, натомість дуже швидко став повноправним господарем дому, я ж тільки встигала бігати, виконувати його забаганки, — провадила далі Валентина, втерши непрохані сльози. — Десять років відгарував на шахті, зробився чорним від вугільного пилу, як чорт, таким і вийшов на пенсію. Але хату цю любив без міри. Усе походжав довкола неї, щось лагодив, рихтував, звів неподалік у дворі літню кухню, сарайчик-навіс для телят, курник для птиці, погріб викопав, ми туди картоплю засипаємо на зиму… Краса! Отак подивишся на те все і жити хочеться. А от часник та цибулю, туго сплетені метровими вінками, тримали на горищі, де складали ще й лугове сіно, зібране на зиму для корови. І там оселявся терпкий запаморочливий запах сушених трав… Коли то ще було? А зараз — порожньо. Ти ж бачила наше горище… Ані сіна, ані пахучих часникових вінків, ані корови у хліві, — всього позбулися. А колись і для себе мали харчів удосталь, і на продаж вистачало. А що? Тут усі щось вирощують на продаж, з того й живуть. Але наша городина — найкраща. Ти не думай, що я кажу так, бо хочу продати. Ні, наша городина справді найкраща, ми ж для людей, як для себе… Аж доки не прийшли інші люди й не почали стріляти. Мабуть, і ми зробили щось не так?

Валентина підвелася і рушила до комори — по борошно. Хоч останнім часом їй було дуже страшно відчиняти комору і бачити, як тануть їхні харчові запаси, от і борошна лишилося на чверть мішка. І це доводило її до відчаю, од котрого ніде не існувало схованки. Страх залишитися без їжі був повсюдним: ним дихали вапняні стіни, дерев’яна, безліч разів фарбована підлога, старезні двері на рипучих, але ще міцних завісах… Багато років тому ця хата вже бачила голод. За що воно їй — знову?

Вернулася з комори, насипала до миски дві столові ложки борошна (хоч за рецептом належало вдвічі більше) й узялася повільно все те вимішувати, щоб не було грудочок. Озирнулася на канапу.

— Щось я відволіклася, вибач. Ми ж про Казика ще не договорили. І про дітей я тобі не розповіла… Ти любиш дітей? Мій Казик дуже тішився, коли у нас з’явилися діти. Двоє хлопчиків, один за одним…

…Остап та Андрій. От про дітей Валентина могла оповідати годинами! Вони такі несхожі між собою, її сини. І такі… нещасливі, обоє. Старший, Остап, вдався у чоловіка — високий, худий, жилавий. І характер успадкував батьківський — упертий, потайний. Він зараз у Києві, вивчився, одружився, вступив на роботу до силових структур, але Валентина не знає, чим напевне Остап наразі займається, він же, як і батько — неговіркий.

— Уже потім мені сказали, що моя дитина сидить під вартою, — втерши краєм хустини ще одну непрохану сльозу, призналася Валентина, посолила картопляне місиво. — Як була у Києві революція… ти, мабуть, чула про революцію, увесь світ про неї говорив… так от, мій син когось убив чи покалічив на Майдані, його впізнали і взяли під арешт… А ти думаєш, він хотів калічити?

Чи, боронь Боже, вбивати? Він накази виконував, така в нього робота! А тепер сидить замість тих, хто віддавав йому накази! Старий їздив до нього у Київ, ледве прорвався через блокпости. Казав потім, усе добре в сина, просто поки не випускають. Є правда на світі, скажи?..

Щоб не розридатися просто перед гостею, Валентина стрепенулася, поставила на вогонь керосинової плитки стару й погнуту, проте до блиску начищену пательню, налила в неї дещицю соняшникової олії й почала оповідати про молодшого. От молодший — викапана вона! Лагідний, терплячий, щораз усміхнений… був колись таким, як жив у Донецьку, неподалік від батьків.

Коли ж усе перевернулося догори дриґом, то й Андрій їхній змінився. Перестав до них навідуватись, перебрався до Києва (а може, й куди далі його занесло по тому, як у його донецьку квартиру влучив снаряд), не спілкується ні з братом, ні з батьками. Він за Україну — так і сказав під час останньої телефонної розмови. А ви (тут син ужив нецензурне слово, яке Валентина воліла не переказувати) не ганьбіть мене…

— Знаєш, я не гніваюся на сина і ніколи, чуєш, ніколи й на думці не мала його ганьбити, — скрушно зітхнувши, повідомила своїй мовчазній співрозмовни­ці, а на пательні вже смажилися перші золотаві кру­глячки дерунів, і Валентина не зводила з них очей, час від часу перевертаючи дерев’яним цурпалком. — Я ж мати, а мати бажає дитині тільки найкращого. Річ у тім, що наш молодший… ну, він поет, вірші складає. З дитинства такий, зі школи. Як жив ще у Донецьку, то нікому особливо ті його вірші не були треба — писав щось там про любов, друкувався за власний кошт, ото, бувало, віддасть всі гроші на вірші, спакує ті книжечки в наплічник і читає таким, як сам, десь вони там збира­лися… А як прийшла ця війна, Андрій дуже змінився. Почав складати «політичні» вірші, переїхав. І одразу зробився усім потрібний — там, де синьо-жовтий пра­пор. Навіть дали йому літературну премію, запросили до якоїсь резиденції, надрукували справжню книжку. Вони пишаються ним, кажуть, що зробив правильний вибір. А як на мене, то який у мого сина був вибір? Сама подумай, якщо б він обрав інший бік, то снаряд, котрий розніс його квартиру, тієї ж миті, у повітрі, змі­нив би напрям і оминув би його будинок? Але я рада, що життя Андрійка нарешті змінилося на краще. Тут він не мав нічого — ні визнання, ні грошей, а прийшла ця війна і дала йому нагоду зробити вибір. Нарешті щось отримати навзамін. Навіть якщо він просто каже їм те, що вони хочуть чути, зараз їм це дуже треба. Добре, що здогадався. Добре, якщо справді вірить у те, що каже.

Валентина на мить замовкла, ніби вагаючись, чи розповідати жінці з неба геть усе про Андрія, зняла з па­тельні першу порцію готових дерунів, що переповнили кухню соковитим пряним ароматом, почала викладати наступні.

— Дзвонила з Києва сусідка Юзя, ти її не знаєш, вона ще на початку літа звідси виїхала. То й каже Юзя, що бачила нашого Андрія по телевізору, про вірші свої розповідав. А як спитали його про родину, про батьків, увесь такий побілів, каже, й відповів, що немає в ньо­го батьків, померли. От я й думаю, чи набрехала мені Юзя, чи просто щось наплутала з Андрієвих слів… Не міг він так відповісти! Чи, може, йому хто сказав, що ми померли? Ну, не міг же син нас, живих, мертвими назвати?

Мовчання жінки з неба вона сприйняла за згоду: авжеж, не міг. То все Юзя винна — не розібралася, а говорить.

Тим часом на пательні дозріли останні деруни, Ва­лентина вправно виклала їх на велику тарелю гіркою і всілася чекати діда, згорнувши спрацьовані руки на колінах. Тепер жінка з неба знає, як готувати деруни.

Далі все було, ніби уві сні. Вона ще ніколи не бачи­ла свого Казика таким переляканим. Навіть коли вони вперше ховалися у погребі від вибухів, він не був таким блідим. Уздрівши на своїй канапі жінку з неба, схопив­ся за голову і стрімголов вибіг з хати. Знову нічого не сказав дружині.

Утім, за якихось півгодини повернувся. Не сам. З чоловіками в формі, рятувальниками. І в рятувальників так само волосся стало сторч від побаченого на канапі. Валентина тільки стояла, дивилася на них і кліпала очи­ма. Так, ця жінка впала з неба. Проломивши дах. Звіс­но, вона її не торкалася, вони просто говорили. А що, власне, сталося?

Рятувальники не відповіли, просто сказали Вален­тині дати їм якусь ряднину, щоб вони могли забрати мертву жінку з канапи. Вона кинулась у двір, принести їм старе рядно, яке повісила на дверях хліва, та дорогою спам’яталася — це ж вони загорнуть у нього жінку з неба.

Повернулася, забігла до світлиці і майже без роз­думів дістала з шафи нове махрове простирадло, яке ще жодного разу на ліжко не стелила, берегла. Для неї.

І коли рятувальники вже виносили її в тому прости­радлі, зоставивши Валентині якийсь хімічний розчин у пляшці, що ним належало вимити кухню після всього… вона глянула на канапу і побачила там… окуляри.

Поза сумнівом, такі могла носити тільки жінка з неба — чорна вишукана оправа з ледь помітним золотим мереживом-логотипом на дужках, кришталево чисті й прозорі скельця — річ коштовна й неабияка, якщо піс­ля падіння не те, що не зламалася, на скельцях не було жодної тріщинки чи подряпинки… Найперше Вален­тині схотілося узяти їх і непомітно сховати. Хіба вона не заслужила мати такі окуляри? Вона вже потяглась до них рукою, торкнулася шорсткими пучками гладень­ких чорних вигинів, прозорих скелець, аж раптом якась сила штовхнула її навздогін рятувальникам:

— Окуляри! Вона… забула свої окуляри!..

Чоловіки в формі здивовано озирнулись, витрі­щились на Валентину, ніби вперше її побачили. Хоті­ли було повернутися за знахідкою, та останньої миті махнули рукою, передумали: мовляв, залиш собі, стара. Пішли з їхнього обійстя. Казик зачинив за ними ворота.

Валентина зніяковіла, відступила на крок. Мимо­волі відвела руку з коштовністю за спину — зараз дід відбере і скаже, що відтепер це будуть його окуляри. Але навіть дід не відібрав. Дарма, що останніми рока­ми він почав стрімко сліпнути, а Валентина ще мала на диво добрий зір… Не відібрав. Навіть слова не сказав. Нехай то будуть її окуляри.

Ні-ні, вона їх не носитиме. З мерця вони, та й не звикла вона до окулярів. То будуть окуляри-пам’ять. Щоб, як одного дня їй видасться, що не було ніякої жін­ки з неба, вони могли нагадати, що була. Була, і відте­пер нікуди не подінеться з цієї хати. Усім, хто спробує засумніватися в жінці з неба, Валентина показувати­ме ці окуляри. А потім знов дбайливо ховатиме їх до шафи — поміж рушників, хусток та іншого ганчір’я, яке збирала собі та чоловікові на смерть. Коли прийде її час прощатися з життям (Валентина чомусь вірила, що смерть не застане її зненацька, як Марфу чи Миколу), вона попросить когось покласти ці окуляри їй у домо­вину. І вже десь там, у кращому світі, розшукає ту жін­ку і поверне їй загублене. Так буде правильно. Коли усе довкола летить шкереберть і люди падають на землю просто з неба, важливо хоч щось зробити правильно.

Вечеряли мовчки. Вистиглими уже дерунами, при каганці, під зоряним небом, що дивилося на них з про­ломленої стелі, — ніч видалась ясною і безхмарною. Кожен тамував у собі несказане. Вона не сварила його за «кубинського» мішка, що наразі порожнім висів на кухонних дверях, хоч це вперше трапилося так, щоб Казик десь пішов з мішком і нічого не приніс додому. А він не зізнався їй, що був на місці падіння пасажир­ського літака, який здійснював рейс «Амстердам-Ку­ала-Лумпур» із майже трьома сотнями пасажирів на борту. Не сказав, що всі ті люди загинули. І тажінка з неба, пасажирка з літака.

— А я думала, сьогодні волонтери приїздили з про­дуктами, — щойно дід наївся, Валентина підвелася й почала метушливо збирати порожні миски зі столу. — Коли справді приїдуть волонтери, сам не йди. Мене по­кличеш і підемо разом. Удвох зможемо більше донести. Ти чув, Казик?

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова нічЮрій Винничук, Ті, що стежать за намиСергій Батурин, ЕстрадистОлексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Вверх Вверх
Вверх

    Нашли ошибку в тексте?

    Ошибка