Як би змінився світ після поразки України у війні проти Росії.
Короткий витяг статті народного депутата Верховної Ради Дмитра Наталухи для видання «Дзеркало тижня» (Повна версія)
1. Утвердження міфу про непереможність російської армії та впливу Росії у світі
Поразка України стала б демонстрацією одного критичного факту: незважаючи на всю допомогу західних країн, на всі озброєння й тренування, на всі розвіддані, координацію, на іноземний легіон та все інше, російська армія виявилась успішнішою за колективну західну військову машину.
Тобто, буквально — пересилила її.
«Туман диктатора» навколо Путіна став би ще щільнішим. Впевненість у власній непереможності (отже — вседозволеності) стала би просто безапеляційною. Адже якщо «впала» українська армія, яка більша за молдовську приблизно у 50 разів, за шведську — в 17 разів, за фінську — в разів 11 і більша за армії балтійських країн у 6–7 разів, то чому російська армія має наразитися на бодай якийсь опір у цих країнах?
Оцінювання всього через призму можливості протистояти армії Росії призвело б до того, що новий порядок у Європі та світі будувався б виключно навколо військової, а не економічної потуги. Сила, а не економіка, стала б його новим визначальним чинником.
І Росія, яка в такому разі утвердила б вигаданий нею ж міф про другу найміцнішу армію світу, посіла б домінуючу позицію у визначенні цього нового світового порядку.
2. Посилення впливу популістичних партій ЄС
У цьому новому порядку впливові євроскептичні партії чи навіть уряди, що симпатизують Росії, підбадьорені безкарністю Кремля та безпомічністю Брюсселя (а в разі успіху Росії це було би сприйнято саме так), кардинально змінили б і свій тон — як щодо європейських інституцій, так і щодо заокеанських союзників ЄС, — і своє місце у світовій політичній системі.
Утвердження міфу військової могутності Росії призвело б і до зміцнення впевненості європейських русофільських партій та урядів у незламному заступництві з боку Кремля, що надало б їхнім діям, політиці та поведінці більших рішучості й зухвальства. Їхні конкуренти почали б ставитися до них обачніше і поступливіше, втрачаючи підтримку.
Це посилило б і пришвидшило дезінтеграційні конфлікти всередині ЄС і призвело б до того, що сама Європа, буквально, стала б новим полем битви між США і Росією.
3. Війна в Європі і кінець «Пан’європейського» і «Трансатлантичного» проєктів
Проросійські партії в Європі не просто підвели б голови, а, цілком імовірно, артикулювали б власні тісні відносини з Кремлем як свою політичну перевагу.
До цього додалась би вже згадана заміна «економічної домінанти» як традиційного визначального чинника міжнародної політики на «військову домінанту», тобто — відродження «примату сили». Ці два чинники вкупі відсунули б на третій план невійськові міжнародні інституції та блоки, такі як ЄС, адже єдине, чого відтоді вимагали б країни-члени таких блоків, — були б саме військова підтримка та гарантії безпеки, а не економічна інтеграція.
За таких обставин уже невдовзі ми б не впізнали європейського політичного ландшафту.
Легітимізовані русофільські симпатії однієї частини Європи та нагальна потреба іншої вижити в умовах «примату сили» зробили б із самої Європи поле битви. Розпочалась би війна країн — прибічників пан’європейського і трансатлантичного проєктів на боці США і Брюсселя з країнами — захисниками Москви, адже їхні безпека, економіка та сита старість політичних еліт залежали б від російського газу, російського капіталу і російської зброї.
Ця війна, звісно, велась би не зброєю, а економіками, торгівлею та розвідками, зважаючи на ядерний статус і Москви, і Вашингтона, Парижа й Лондона (та інших учасників «ядерного обміну»), але це означало б остаточну смерть як пан’європейського проєкту, так і об’єднаної Європи.
Нова роль Росії у світі і ось ця нова «дезінтеграційна війна» в Європі призвели б і до того, що на подальшій політиці розширення НАТО та ЄС можна було б поставити хрест. Без прямого дозволу РФ більше жодна країна не приєдналась би до жодного блоку. Це не лише назавжди залишило б за межами таких блоків (отже, в зоні ризику) Молдову, Грузію, Північну Македонію та інші країни, а й поставило б ЄС і НАТО в позицію, в якій вони надалі були б позбавлені можливості вільно проводити політику розширення за межами власних кордонів і зобов’язані утримувати бодай існуючі кордони.
4. Економічне звуження і «Чорний курс»
Сучасні кордони Європи, визнані світом у Гельсінському акті 1975 року, фактично стали би фікцією, вартою хіба підручника історії, як і вся філософія міжнародного права та права міжнародних договорів, у принципі. Необхідною умовою утвердження нових світових порядків перестав би бути консенсус, ним би стала сила. Це ще один вимір, де «сила» набула б нового, домінуючого значення. І це примусило б країни, що межують з Росією, Білоруссю й навіть частково окупованою Україною, повністю переглянути місце безпеки у власних бюджетах і економіках, переорієнтовуючись на військові рейки.
Передусім країнам Балтії, Польщі, Молдові, Румунії і навіть Туреччині довелося б принести в жертву економічний розвиток і якість життя свого населення задля драматичного збільшення видатків на оборону. Іншим країнам-членам ЄС довелося б піти тим самим шляхом, хіба що не так швидко. Та чим довше Росія перебувала б в Україні, тим більше у фронтирних країнах ЄС і НАТО зростали б видатки, напруга та невизначеність, що посилювало б загальну ентропію на континенті.
Потенційний контроль Росії над українським узбережжям неминуче призвів би до посилення військової присутності Росії і в Чорному морі, і на Східному Середземномор’ї — чогось, що, безумовно, позначиться на балансі сил Москви й Анкари, які досі шукають точку рівноваги на тлі війни в Сирії. В умовах такого сценарію Анкара, мабуть, поспішила б поглибити співпрацю зі своїми давніми союзниками — США і НАТО, що лише створило б ще одну зону протистояння між Росією й НАТО та прискорило світову тенденцію нарощування військових бюджетів.
Взагалі ця тенденція у Європі останні 60 років була негативною. Західні країни мали розкіш знижувати видатки на власну оборону і перерозподіляти їх на щось, що дозволяло робити життя людей мирним і довшим, а не воєнним і коротшим: медичні послуги, освіту й науку, екологію. Зокрема славнозвісний «Європейський зелений курс», спрямований на загальне зменшення вуглецевих викидів, у принципі, неможливий в умовах війни чи просто навіть мілітаризації, адже і війна, і оборонно-промисловий комплекс — найбільші забруднювачі природного середовища у світі.
…..
Це означає — буде менше грошей на освіту, на здоров’я, на екологію й на економіку загалом, яка звужуватиметься і втратить здатність надалі підтримувати на рівні стандарти і якість життя в сучасному західному світі. Нова гонка озброєнь неминуче призведе до згортання багатьох програм розвитку і сповільнить загальний прогрес більш сталого світу.
5. Кремлінізація Європи
Принести в жертву економічний розвиток і якість життя населення задля драматичного збільшення видатків на оборону довелося б усьому континентові. Але не факт, що результатом стали б дерусифікація торгівлі, енергетичної та інших сфер західних економік, адже у разі успіху Росії країни Заходу зіштовхнулися б із «проблемою двох стільців» — вибором між скасуванням санкцій та їх збереженням.
Навіть зараз, після всіх звірств російської армії на території України, після відвертих публічних погроз Москви іншим країнам — членам ЄС та НАТО і після нехтування Кремлем усіх мислимих і немислимих правил, норм та домовленостей, деякі з провідних економік Союзу все ще продовжують шукати способів пом’якшити свою позицію щодо санкцій, коли не уникнути їх узагалі. Неважко уявити, що було б, якби загарбання України пройшло за планом, — від найбільш прагматичних «союзників» ми б, мабуть, почули про fait accompli (доконаний факт) і про необхідність шукати нових компромісів для подальшої стабілізації ситуації.
За таких обставин певні уряди наполягали б, що саме збереження санкцій дестабілізує та загострює відносини й унеможливлює ефективне врегулювання, ба більше — поглиблює проблеми на внутрішніх ринках і викликає невдоволення серед населення, чим серйозно звужує простір для маневру в перемовинах.
Цей маневр обмежила б і нова хвиля біженців із України, адже людські втрати нікуди б не поділися: українці і надалі вели б партизанську війну, а Росія у відповідь проводила б репресії дедалі жорстокіше, насамперед серед цивільного населення.
……
6. Усамітнення глобальних гравців і нові, «неможливі» умови безпеки
Іміджу та репутації ЄС і НАТО як інституцій, котрі задовго до агресії проголосили Україну одним із пріоритетних і ключових союзників та партнерів, успіх Росії завдав би непоправної шкоди. Він поставив би під сумнів не лише перевагу США на території Європи, а й саме відчуття країн — членів трансатлантичного і європейського блоку щодо спроможності цих двох інституцій забезпечувати мир на континенті в принципі.
Ситуацію ускладнила б необхідність перманентного балансу з боку Заходу — як вдихнути нову впевненість у колективній безпеці держав-членів і при цьому не спровокувати Росію ще більше. Це був би абсолютно новий подвійний виклик, у чомусь взаємовиключний, а тому навряд чи можливий: нова переосмислена і надійна система безпеки — і заодно уникнення ескалації з Москвою.
При цьому в цій переосмисленій системі безпеки фронтирні країни-члени більше не дозволили б лишити жодної невизначеності щодо тлумачення ст. 5 НАТО, — тому ж Вашингтону довелося б викарбувати в камені критерії її застосування. Інакше у відносній безпеці почувалися б хіба центральні (в усіх сенсах цього слова) країни-члени. Периферія блоку відчувала б себе покинутою в небезпеці. Образа послаблювала б взаємну підтримку.
Втратити консолідовану підтримку ЄС для США було б непоправною шкодою. Не лише тому, що ЄС і США — найбільші торгові й інвестиційні партнери, а й тому, що розрізнена і дестабілізована Європа, фактично, унеможливлює ефективну зовнішню політику США: від «Зеленого курсу» і нерозповсюдження ядерної зброї до стримування Росії та Китаю. Усамітнення глобальних гравців у цих умовах змінило б світ і його пріоритети до невпізнанності.
7. Нові позиції для Китаю
Нарешті, тривала війна в Україні вже шкодить амбіціям Китаю стати центральним торгівельним вузлом Євразії через її нескінченну невизначеність і непередбачуваність. При цьому «швидка переможна війна», задумана Путіним, можливо і була б прийнятною для Пекіна, імовірно змусила б США та Європу залицятися до Піднебесної як до більш мудрої сторони російсько-китайського дуету, здатної вгамувати ірраціональність та кровожерливість Путіна. За таким сценарієм, Китай отримав би вельми цікаву позицію для перемовин.
……
Останні публічні заяви європейських політиків про «необхідність зберегти обличчя Путіну» лише артикулюють ці відмінності, що несуть велику небезпеку для завершення цієї війни в інтересах як України (і передусім — у її інтересах), так і Західного світу.
Тож я хотів би звернути особливу увагу на те, чим перемога НЕ є, і тому — що неприпустиме:
- замороження конфлікту з окупованими Росією частинами української території;
- територіальні поступки України на користь Росії у процесі мирного врегулювання;
- відведення російських військ на позиції лише до 24 лютого 2022 року.
Будь-який із цих трьох сценаріїв (або їх варіації) — це не просто НЕ перемога, це та сама «поразка України», або «успіх Росії», про які йдеться на початку й за текстом цієї статті і які запускають усі наслідки для Європи та світу, що описані вище.
В таких умовах європейські уряди навряд чи наважилися б повністю скасувати санкції (бо це ще більше зміцнило б вплив Росії у світі), тож, мабуть, було б запропоновано терміново вирішити проблему «тут і зараз» — зробити кілька публічних заяв, лишити якісь символічні обмеження та повернутися до business as usual.
Проєкти на кшталт «Північного потоку-2», швидше за все, скасовані б не були, газова голка для окремих країн стала б страшнішою за героїн, а інші енергетичні російські проєкти в Європі отримали б нове фінансування для стимулювання лояльності.
Кремль остаточно зацементував би в європейському ґрунті своє й так глибоко пущене коріння, а вже через десяток років важко було б уявити прийняття в ЄС бодай якогось системного рішення без попередньої консультації з Москвою. Торгівля і взаємодія, може, і викликали б у когось захоплення, але це було б захоплення омелою — красивим паразитом, який повільно, але впевнено, гілка за гілкою, підкорює собі все дерево.