PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Юрій Тертишний
Автор: Юрій Тертишний

З полону сепаратистів ДНР мене врятували сепаратисти батальйону «Восток»

Історія медика-волонтера, який два з половиною тижні перебував у полоні ДНР

З 25 травня по 11 червня я перебував в полоні ДНР. У Донецьк я привіз медичну допомогу – ліки для лікарень, які церква повинна була розподіляти.  Мене жорстоким чином автоматники просто упакували в багажник машини і відвезли в приміщення СБУ та кинули у підвал. Що зі мною робили перші три ночі і чотири дні, я навіть згадувати і описувати не хочу. На четвертий день за наказом командира мене підняли на другий поверх, але часу зі мною спілкуватись у нього не було. Я довів йому, що я — медик-волонтер, але мені це не допомогло. Він  наказав кинути мене в камеру-одиночку, де і просидів решту часу. Мене ніхто не чіпав, думаю, просто про мене забули. Але і випускати ніхто не збирався.

Від цього бандитського угрупування ДНР мене врятував батальйон «Восток», люди, які підняли над Донецьком російський прапор. Це було не звільнення через переговори, мене просто «віджали», ризикуючи власним життям. Я був у камері, мене підняли за плечі і запитали: «Як прізвище?». «Тиртишний». Після чого один з бійців набрав по телефону і сказав: «Андрію, знайшли твого бєглєца!». І продовжив до мене: «П’ять днів вас показують по донецькому телебаченню, п’ять днів по сім раз в день!».

Це був командир колишньої «Альфи». Їм було дуже важко визволити мене звідти, але вони були готові на все. Називали мене монахом третього чину і в розмові я чув: «Ми його виручимо. Бо ми ж не уроди. Війна війною, а є категорії людей, яких ми не повинні чіпати». Коли я запитав, що би вони хотіли передати, він сказав: «Ви можете попросити, щоб ваші матері забрали своїх синів з фронту! Ми зрозуміли, що Росії не потрібні. І в Україні у нас вже два смертних вироки є по багатьох людях. Ми єдиного хочемо, щоб  з нами провели якісні дипломатичні переговори». Після всього цього «права рука» командира мала мене безпечно відправити до Києва.

Те, що роблять там з нашими людьми, назвати нічим іншим, як мордування, катування, чи отриманням задоволення, що з «правосєком» чинять що хочуть, – не можна. Там, в полоні, я зрозумів, що кожен наш полонений вартий десяти їх сепаратистів. Що вони на волі будуть чинити, то інша справа, але наших треба за будь-яку ціну звільняти. Потрібно негайно налагодити системну роботу зі звільнення і піклування за людьми після полону.

Моя думка – кінець Майдану ще не настав. І її поділяють більшість людей на Майдані, бо нашим гаслом було: «Стояти до кінця!», а кінець ще не настав. І нещодавня стрілянина – це лише ще одна спроба дискредитувати людей, які там стоять.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка