PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Одарка з Америки
Автор: Одарка з Америки

Про дочорнобильських йожиків та скунсів ніяк не згниючого Запада

Невигадані історії про життя українки у США.

І оленів. І бурундуків. І койотів. І вухастих уті-пусі-зайчиків… Про тварин, кароче.

Так склалося, шо родом я із маленького села, живописно розташованого бозна-де і чортзнаяк. Отак і уявляю собі, як колись десь хтось тикнув пальцем на карту в самісінький центр лісу з болотом і сказав: “І да буде тут село!”. І воно таки стало. Сякось-накось. Через село біжить річечка. Така ж живописна, як і село. Колись по ній, кажуть, на кораблі Петро Перший плавав. (І якого його сюди занесло?!) Але то було давно, й, мабуть, брехня для відсутніх туристів. Ниньки даже місцеві пьявки й жаби возмущаються обміліло-заводно-потравленими умовами проживання.

У моїй дєвічій пам’яті збереглися горді згадки про побачених двічі (на великій відстані) оленів, зайчика та кабанячу родину (яку, якшо чесно, я більше чула, ніж бачила, бо дєло було ночью, а я була в палатці і не сама).

А ше – про купу гівна, про яку мєстний охотнік сказав, шо то від медведя. (Ну я не здивуюся, якшо то хомо сапіенс з радості залишив, як медведя побачив не в зоопарку… Але то таке – думки песиміста-неохотніка). А ше – кур колись у бабушки покрали… толі лисиця, толі сусід… На цьому, кажись, фсьо і візуальний контакт із диким світом кончається (зоопарк не рахуємо). Хоча.. я ж забула про моїх любімих йожиків!

Отож, вернусь до бабушки. Деякий час нас семеро дружно ковбасилося на кількох квадратах мазанки з пічкою. А на подвір’ї була купа дров (ну шоб зимою з холоду не скочеврижиться). І йожиків – купа. Вони там під дровами тоже жили дружною общагою. Бабушка казала, шо йожики – це харашо, вони живуть там, де чисто і є екологія. а ше вони – гарнюні страшенно, особливо йоженята.

На дорозі – єдиній асфальтованій артерії мого села – їх було десятки. Щоправда, якшо на дорозі – то вони були переважно вже зовсім неживими, або частково. Помню, якась добра душа обов’язково припре зранку в школу вчительці біології напівдохлого йожика і буде з надєждой дивиця глибоко в очі: “А може іскуствєнне диханіє йому? Ну у вас же жабки розрізані у баночках?!” (І хезе – який зв’язок між тим та іншим…)

Отож, були йожики і була екологія. Прийшов Чорнобиль – йожики ушли. Ну, і шоб чєсно, то бачених відтоді в природі села і лісу тварин також не побільшало в моєму досвіді. Шо до – шо послє – різниці ніякої, тільки голковидні клубки з вушками…

Счас я живу не в мазанці і не посеред лісу, а в невеличкому містечку, як тут кажуть – таун. Зажопинськом, канєшно, назвати це нельзя. Але й не Нью-Йорк тоже. На самісінькому заході Штатів. А до цього жила на самісінькому сході. Тож – вражень є трохи.

Почну із Массачусетса і зайців, які розплодилися у нас під порогом ну прям як кролікі. Виходиш зранку – ше із нероздертими очима – вдихнути повітря, а вони – зайці – з-під твоїх ніг врозсипну. І фсьо – проснувся і без кофе, напів-інфарктного адреналіну хватить на цілий день. І очі стають великими і красівими. А потім прийшов койот. Прямо на поріг. (Почекав, шоб я зробила галасу на всю хату і його сфоткала) Зайці зникли. Натомість прийшли олені й зжерли безбожно мою капусту всіх видів, яка ше навіть не встигла закапуститися. (Цибуля їм не підійшла, кстаті.) Про бурундуків мовчу. Їх, мабуть, ніхто не їсть, бо не може наздогнати. Тому їх – дофіга (взагалі-то хотілося б написати інше слово). Лише машини швидші за них, тому то там то сям по дорогах дохлі смугасті плями.

Продовжу і закінчу Орегоном, де я счас на хазяйстві. Історія з зайцями і койотом повторилася. Олені також приходили. Ну і скунси… шо гріха таїть… тож приходять. Їх я не бачила (як і того медведя), але сліди унюхала, хоч і не охотнік. Такого не можна не унюхати:(…. А ше на моє подвір’я стабільно приходять єноти, сірі постійно-забуваю-ім’я-тваринки, опосум, над хатою ширяють туди-сюди толі орли, толі соколи, канадські гусаки (жутко товсті й голосисті), а у горОді живуть дикі качки, лелека і білки.

…Мої діти щодня бачать тварин і без зоопарку чи тв. Звірята ходять містом і парками, не побоюючись стати чиєюсь вечерею. Індички спокійно перетинають дорогу всією сім’єю. Повільно і гордо. Бо знають, шо вони в Америці і зараз їх не пристрелять і не з’їдять (бо до Дня Подяки ще далеко:))

…Може колись це і була “країна димящихся труб” (як висловилася моя знайома). Зараз, мабуть, більша частина тих труб поїхала коптити небо Китаю та Тайваня… Але не у трубах справа. Думаю, шо у людях. Шо нарешті дійшло не лише до думки, шо треба ж шось робити, а й до самого діла. Мозгами, штрафами. Неважливо як. Важливо, шо дійшло-таки і є результати.

Хотілося, шоб і до нас дійшло, і шоб ми навчитися так як тут – берегти те, шо вціліло, й відроджувати те, шо можна…

ПиСи. Повертаючись до теми йожиків. Читала купу статей розумних дядьків і тьоть про те, шо  природа на зоні й біля відродилася, бо все, шо треба, розклалося, а шо не треба – ушло глибоко в землю. І всьо харашо і всім добре. Не знаю, шо там і у кого розклалося, але йожики в село не вернулися…

Про бабульок – зі скамєйками і в забігах, бобіка і здоровля. Вопшем – о США

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка