PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Ніка Іванова
Автор: Ніка Іванова

Я бачила там напис “бандери-фашисти”, але він замазаний – розповідь очевидця про життя у Щасті

Блог волонтера Ніки Іванової, яка неодноразово бувала в луганському місті Щастя. Текст і мова автора збережені. Про життя на межі, підтримку і віру в краще читайте у блозі про “миті Щастя”.

“Миті щастя” – так співає мій чи не найулюбленіший гурт “Очеретяний кіт”. Утім, мої миті Щастя виявилися з великої літери, адже саме в цьому пгт (яке вперто називає си містом) служить мій чоловік. Хто має досвід очікування близької людини під час війни, той має мене зрозуміти…

Щастя – це важливий пункт на моїй власній мапі ще й тому, що тут я вперше познайомилась із реальним життям людей в “червоній” зоні АТО. Як волонтер я здебільшого працюю із сектором М, причому саме із бійцями, а не із мирним населенням, тому Маріуполь й тамтешні містечка я знаю в межах військових “розполаг”. А от в Щасті мені довелось неодноразово побувати як цивільній особі.

Слов’янськ, Баба Маша і вареники на передову

Мій перший візит туди був у серпні із волонтерською групою колег-киян, що люб’язно взяли мене на борт. Ранок ми зустріли в мальовничому місці, якого я аж ніяк не очікувала побачити дорогою на Схід, оскільки звикла до порожніх степів Азову. 

– Це ще Харківська чи вже Луганська область? 

– Це Слов’янськ. 

В Слов’янську живе баба Маша, україномовна стара пані, що все життя викладала фізику місцевим дітям. Вона та її помічниця чекали на нас із готовим тістом та начинкою, аби швидко наліпити і зварити вареників, які ми згодом розвезли військовим в Бахмут, Попасну й далі. Мораль: ніколи не кажіть, що весь Схід заселено орками чи винятково нащадками зеків…

 

Вареники на передову

 

Втім, про Щастя. 

Місцеві кажуть, що їх поменшало приблизно на дві третини. Усі, хто міг, поїхали. Щастя – це правильний прямокутник з невеличких дво-, три-, чотирьохповерхівок. Нижні поверхи будинків майже всі із забитими вікнами – ганчір’ям, ковдрами або просто ДВП. Нові вікна ніхто не ставить – бояться, що марно. Через розбиті шибки чути кухонні суперечки і гуркіт телевізора. Вище вже звичайні скляні вікна. Люди живуть…

Люди живуть, не дивлячись на те, що стіни будинків в деякіх місцях суттєво уражені осколками. Банкоматів декілька, працюють не всі, але працюють. Супермаркет працює як звичайно, асортимент доволі пристойний – є все, що треба. Просто далеко не всі марки на прилавках знайдеш. До речі, серед кондитерських виробів я жодного разу не бачила “Рошену”. Ну, то таке…

Чоловік розповідав мені, що як тільки приїхав на місце служби, вони  пішли з товариством на місцевий базарчик. Він доволі великий, правда, ще до обіду зачиняється.  Бабця, шо зважувала їм покупки, беззлобно сказала: “Мальчики, а когда вы от нас уже уйдёте?”. То було навесні 2015 року. Влітку ми разом йшли по Щастю, і якийсь чоловік в досить радянській, якщо чесно, манері, підвів руку, як честь віддавав, і сказав чоловікові “Слава Україні!”. Восени пані на базарі навішала щонайменше півкила груш “на похід”. Думаю, вони розуміють, що банкомати і магазини в їхньому місті працюють саме через те, що “мальчики” досі не “ушли”…

 

Багато будинків суттєво пошкоджено, уцілілі потрібно ремонтувати

 

В Щасті є навіть таксі за викликом. Але після 20.00 вони відмовляються працювати. Можна умовити до 21.00. Далі – все. Нам треба було якось повернутись в місто об одинадцятій, то для нас знайшли знайомого, який таксує. Я чула розмову по телефону.

– Отвезешь ребят?

– А что за ребята?

– Ну парень с девушкой…

– Военные? Если военные, отвезу, а так просто – нет..

У мене досі є номер цього водія.

Брехати не буду, я не знайома з репрезентативною вибіркою щастінців, щоб скласти об’єктивне враження про їхні погляди. Певно там вистачає проросійських і прорадянських настроїв. Один напис “бандеры-фашисты” я там, принаймні, бачила й сфотографувала. Але він замазаний… Місцеві, з ким доводилось їздити зі Щастя громадським транспортом, були “наші”.

 

Той самий напис

 

Наприклад, священник-волонтер, якій сам росіянин, родину відправив на Західну Україну, лишився вдома і переймається здебільшого млявістю нинішньої української влади. Але їх стабільно дивує моя українська мова. Тобто їх дивує не вона, а той факт, що я з Одеси. Для них це поки що складно: вільне володіння українською в поєднанні з російськомовним регіоном.

Дивує, що серед людей, хоч їх і поменшало, однаковий відсоток молоді, підлітків, дітей, старих і дорослих обох статей. Тобто не можна сказати, що з міста втекли всі жінки з малюками або всі чоловіки працездатного віку. Я бачила на вулицях молодих мам з візочками, бабусь на скамійках під під’їздами, чоловіків, що працюють на Щастинській ТЕС.

Найсильніше враження на мене справив ранок 24 серпня. Напередодні Дня Незалежності в Щасті був жорсткий обстріл, крупний калібр реально свистів над вухами, і в сусідній будинок із тим, в якому були ми, неслабо прилетіло. А зранку з площі лунали гучномовці – у досить, знову ж таки, радянському стилі, але тут святкували День Незалежності. Звісно, я не знаю, скільки в тому було щирісті, а скільки “рознарядки”, проте було. Діти співали. Вночі свистіли САУ, а зранку діти співали українських пісень…

Тоді, влітку, в Щасті не замовкали обстріли. Як досвідчена вже людина я розважалась тим, що вела “дневник наблюдений за природой”: оце АК, а оце підствольник пішов, а оце міномет, а оце тре ховатись… Восени стало тихо. Тільки раз чи два за кілька днів я почула стрілкову зброю. І при цьому люди продовжують працювати! Дорога на ТЕС йде просто паралельно лінії розмежування з “ЛНР”. Через міст видно той бік… З вікна дома, де я мешкала влітку, теж видно. А люди живуть… Готель “Оазис” працює “через дорогу” від лінії розмежування. 31 жовтня там грали весілля.

 

Сусідство з “ЛНР” через міст

 

Зі Щастя і назад можна дістатися маршруткою, мікробусом на десять-дванадцять місць. Коштує триста гривень, їде швидко, головне – мати документи для блокпостів. Проте з певних особистих причин я навряд чи дістанусь туди тепер. Чекаю на чоловіка вдома. Дасть Бог, вже скоро. Сподіваюсь, Щастя впорається і вистоїть. Я б хотіла туди повернутись згодом в мирні часи. Один зі стереотипів про Схід України – що це страшний індустріальний Мордор. А я мало де бачила таку красиву природу, як в Щасті. Добре буде скупатись в річці Айдар під соснами не чекаючи на ворожу ДРГ.

* мова автора збережена, фото автора. 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка