PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Максим Каменецький
Автор: Максим Каменецький

Чи можна використати Україні досвід Хорватії?

Попри історичну близькість, для більшості українців Хорватія є невідомою країною. 

Попри історичну близькість, для більшості українців Хорватія є невідомою країною. Рекламні матеріали туристичних компаній про мальовничі куточки Далмації у сотні разів перевершують увесь обсяг статей української журналістики про історію та сьогодення Хорватії. Мало хто в Україні знає, що з 1974 р. Хорватія в СФРЮ була республікою-побратимом України в СРСР, а міста Одеса, Запоріжжя та Ялта мають своїх хорватських побратимів – відповідно Спліт, Обровац та Рієку. У Хорватії мешкає численна українська діаспора, а багато етнонімів для хорватів і українців мають спільне коріння – тож можемо говорити про хорватів, як про “далеку рідню”.

 Залишаючи одночасно обійми своїх “великих братів”, Україна та Хорватія обмінювалися досвідом. Один з перших закордонних візитів президента Хорватії Франьо Туджмана був до України 20–21 травня 1991 р. І сьогодні мало хто пам’ятає той факт, що 19 травня 1991 р. в Хорватії відбувся референдум про незалежність, результати якого Ф. Туджман офіційно отримав і оголосив саме у Києві. Україна була першою державою-членом ООН (і п’ятою взагалі), яка визнала державну незалежність Хорватії 11 грудня 1991 р. Українські військові і правоохоронці брали активну участь у миротворчих операціях на території Хорватії, здобувши повагу місцевого населення. У 1995 р. Україна робила пропозицію міжнародному співтовариству обрати Київ місцем проведення мирної конференції по колишній Югославії. І хоча ця конференція пройшла біля міста Дейтон у американському штаті Огайо, цей факт варто згадати.

Були і драматичні сторінки наших взаємин. Тривалий час Україна не відкривала свого посольства у Загребі. Попри прохання про допомогу до України з боку українців та русинів Хорватії, які опинилися в центрі боїв між хорватами та сербами, наша держава півтора роки вирішувала, яким чином зреагувати, щоб не образити жодну із сторін конфлікту. Українські літаки та кораблі фігурували у контрабандних скандалах під час подій у регіоні. Тривале невідкриття посольства України в Хорватії, мовчання з приводу порушення прав етнічних українців у зоні сербо-хорватського конфлікту, вимоги скасувати санкції проти Союзної республіки Югославії викликали в Хорватії значне погіршення ставлення до України. З ініціативи хорватської сторони у двосторонніх відносинах з Україною з 1994 р. був запроваджений візовий режим, хоча, наприклад, для громадян Росії й досі продовжує діяти спрощений режим перетину кордону.

Починаючи з 1991 року балканська тема не сходить з перших сторінок світової преси. Однак дуже часто комплекс причин, що визначив сюжети громадянської та міжнаціональної боротьби на Балканах, осмислюється поза її контекстом.

За цей час з’явилось багато матеріалів на балканські теми. В них по-різному, часто суперечливо подаються причини конфлікту, дії сторін. В Україні, де історично не було створено серйозної школи балканістики, у більшості випадків можна прочитати статті неспеціалістів з даної проблематики, які намагаються дати свій, здебільшого непрофесійний коментар відомих їм подій. Крім цього, існує певна група авторів – журналістів та політичних діячів, –які підкреслено однобічно підходять до балканських проблем. Подібна палітра поглядів пояснюється одним: в Україні і досі маловідомими є історія та сьогодення південнослов’янских народів.

Слід зауважити, що з моменту заснування єдиної держави південних слов’ян у 1918 р. до 1940 р. між нею та СРСР не існувало взагалі ніяких офіційних відносин, а вся обопільна офіційна інформація мала суто негативний характер. Краще представлена історіографія цього регіону періоду Другої світової війни, історія партизанського руху Югославії. Але те, що трапилося 1948 р. широкому колу читачів майже не відомо. Починаючи з 1949 р. в СРСР зникли об’єктивні матеріали про Югославію. В СРСР знали, що Югославія є соціалістичною країною, але той, хто їхав туди на відпочинок чи у відрядження, оформляв в’їздні документи як у капіталістичну. В Радянському Союзі було дві версії югославської історії. Одна – неначе динамічний бойовик про героїчну боротьбу югославських партизан часів Другої світової. Інша – досліджувалася виключно в Москві провідними фахівцями кількох інститутів в контексті утаємниченої, але офіційної точки зору на СФРЮ як ревізіоністську силу у соціалістичному таборі. Такі роботи мали гриф обмеженого доступу і були призначені лише для партійно-державної номенклатури. Вони аналізували проблеми національних відносин, дійсну роль партії, зовнішньополітичні кроки. Оскільки широкому історичному загалу ці матеріали були недоступні, то ні читачі, ні, зрештою, молоді історики та політологи не мали уявлення про всю складність процесів, які відбувалися на Балканах. Це пояснювалось тим, що до 1988 р., тобто до офіційних вибачень М.Горбачова за політику СРСР до та після радянсько-югославського конфлікту 1948 р., Югославію вважали державою, яка за своєю сутністю не є соціалістичною. Про дійсний стан речей в цій країні не мали знати в СРСР з огляду на небезпеку можливого руйнування образу “істинного” соціалізму.

Тому і не дивно, що автори, які пишуть на дану тему, шукають точку опори для своїх висновків скрізь – від сивої історичної давнини та міжрелігійних відносин до втручання інших держав у справи регіону. Свого часу вони просто не мали права знати про речі в їхньому логічному розвитку.

 

* * *

У Хорватії на полицях книжкових магазинів все частіше з’являються спогади людей, які були безпосередньо причетні до процесу здобуття її незалежності. Такі відомі хорватські політики, як Стіпе Месіч, Іво Санадер, Маріо Нобіло описали свої враження від участі у надзвичайно драматичних подіях розпаду СФРЮ та створення незалежної Хорватії. Українського ж читача варто ввести до контексту процесів. Щоб легше було б розібратися, спробуємо відповісти на два питання – по-перше, наскільки логічними були створення та розпад єдиної держави, до якої входила Хорватія, а по-друге, що ж визначало ставлення України до процесу отримання незалежності республіками колишньої Югославії, зокрема Хорватії.

 Історію народів, що сьогодні населяють Балкансько-адріатичний регіон, можна простежити за історичними джерелами повних чотирнадцять століть, тобто з часів аварсько-слов’янського загарбання балканської частини Священної Римської імперії. Слов’янські племена тоді оселились на Балканському півострові, на східних передгір’ях Альп, у верхів’ях р.Драви, звідки пізніше вони населили півострів Істрія.

Грецькі місіонери на Сході та франкські на Заході протягом ІХ ст. залучили їх до двох основних на той час гілок християнства. В умовах складних стосунків з Візантією, Франкською державою, Болгарією, Венецією та Угорщиною проходило утворення середньовічних держав предками сьогоднішніх південнослов’янських народів. З початку XVІ ст. всі території, населені цими народами, були поділені між Австрією, Оттоманською імперією та Венецією. Тільки Дубровницька республіка, яка була великим морським та торгівельним центром, залишалася вільною державою до початку ХІХ ст.

Великі селянські повстання в Словенії, Хорватії, Воєводині, збройні повстання та виступи населення в Македонії, Сербії, Боснії та Герцеговині і Чорногорії, боротьба гайдуків та ускоків являли собою форми народного незадоволення іноземним поневоленням.

Перше міжнародне визнання народів регіону відбулося в 1878 р. на Берлінському конгресі, коли європейські держави визнали незалежність двох королівств – Чорногорії та Сербії.

Внаслідок Першої Балканської війни (1912–1913 рр.) об’єднані в союз Сербія, Чорногорія, Греція та Болгарія завдали Туреччині поразки, однак під її владою залишалася решта території південнослов’янських народів на Балканах. Невдовзі Сербія розв’язала проти Болгарії – свого нещодавнього союзника – Другу Балканську війну і, перемігши в ній, включила до своїх володінь Косово та Македонію.

Убивство членом сербської терористичної організації в Сараєво австрійського кронпринца Франца-Фердинанда у 1914 р. стало приводом для розв’язування І Світової війни. Після кількох перемог, в кінці 1915 р. сербська армія під натиском німецьких та австро-угорських військ відступила та переправилась на острів Корфу. Треба зазначити, що південнослов’янські народи, що мешкали в Австро-Угорщини надавали певну допомогу збройним зусиллям Сербії та Чорногорії: вони формували підрозділи добровольців для війни на боці Антанти, а також відмовлялися воювати проти сербів. Відомі політичні діячі з південнослов’янських територій Австро-Угорщини у 1915 р. заснували у Лондоні Південнослов’янський комітет, який розгорнув широку діяльність, направлену на здобуття південнослов’янськими народами незалежності, виходу їх з війни та об’єднання в одній державі разом з Сербією та Чорногорією. Підґрунтя таких поглядів склали принципи ілліризму – політичної південнослов’яно-центристської теорії, заснованої в середині ХІХ ст.

Створення єдиної держави було популярною ідеєю у південних слов’ян. Представники національних організацій словенців та хорватів вважали, що в цій єдиній державі вони матимуть змогу забезпечити своє національне відродження, власний економічний, політичний та культурний розвиток. На той час ніхто з “іллірійців” не вбачав великих перешкод у тому, що існує релігійний поділ між цими народами, що вони мають різний менталітет і відносяться – хто до східної, а хто до західної цивілізаційних сфер. В певному розумінні іллірійці були ідеалістами, вважаючи панслов’янську ідею достатнім фундаментом для майбутньої держави.

Тоді ще не існувало сербсько-хорватської мови. Серби розмовляли своєю, сербською мовою, яку оформив в літературну відомий письменник та мовознавець Вук Караджич, а хорвати розмовляли хорватською мовою, оформленою відомим “іллірійцем” Людевітом Гаєм. Зрештою, обидві мови, які є доволі схожими, але різними, сформувалися як такі у першій половині ХІХ ст.

У кінці Першої світової війни південнослов’янські території, які відокремилися від Австро-Угорщини, сформували державне утворення – т.з. Державу словенців, хорватів та сербів (Державу СХС) зі столицею в Загребі. До неї входили Словенія, Хорватія, Далмація, Боснія та Герцеговина, частина Воєводини. Франція та її союзники мали намір об’єднати всі південнослов’янські землі навколо Сербії – свого давнього союзника, який довів свою передбачуваність. До того ж, крайній ступінь внутрішньої нестабільності земель, які утворили Державу СХС, посприяв тому, що великі європейські держави не надали підтримки загребському урядові. Делегатам Держави СХС представники Франції та Великобританії запропонували розглянути питання про об’єднання з Сербією та Чорногорією (13 листопада 1918 р. Чорногорія об’єдналась з Сербією внаслідок неоднозначної ситуації, яка була спричинена цілеспрямованими діями Сербії проти незалежності Чорногорії та її королівської сім’ї). Народне Віче словенців, хорватів та сербів (парламент Держави СХС у Загребі) на своєму засіданні 24 листопада 1918 р. прийняло рішення про об’єднання з Сербією. 1 Грудня 1918 р. делегація Держави СХС мала зустріч з Олександром Карагеоргійовичем, принцом-регентом Сербії. В ході цієї зустрічі було оголошено про об’єднання Сербії з землями незалежної Держави словенців, хорватів та сербів в єдине Королівство сербів, хорватів та словенців. Таким чином 1 грудня 1918 р. вважається датою утворення єдиної південнослов’янської держави. Більшість районів, які увійшли до складу нової держави, були найвідсталішими територіями Європи.

Проте одразу після створення Королівства сербів, хорватів та словенців, виникли перші проблеми в політичних та міжнаціональних стосунках. Великосербська правляча верхівка, яка вже в січні 1919 р. підступно усунула від влади переважну більшість хорватських та словенських представників. В порушення попередніх домовленостей, представники хорватів та словенців не здобули від короля обіцяних їм посад в центральному уряді та місцевих адміністраціях, не були визнані за народи боснійські мусульмани, македонці та чорногорці. У принизливому становищі опинилися всі національні меншини, якими була так багата новоутворена держава. Так звана Відовданська конституція 1921 р. узаконила нерівноправні національні відносини та централізований державний лад під скіпетром сербських монархів Карагеоргійовичів. Адміністративно країна ділилась на 33 області (котари), які не були об’єднані між собою за національним принципом. Державна ідеологія будувалася на ідеї про єдиний “трьохіменний народ” (серби, хорвати та словенці). Саме на цьому принципі будувалася перша назва першої єдиної держави південних слов’ян. Представники інших націй, які мешкали в Королівстві СХС, не вважалися за народи. і це викликало поступове, але неухильне зростання напруження у міжнаціональних стосунках.

Уже в кінці 1921 р. в Хорватії виник опозиційний Бєлграду блок партій під керівництвом Хорватської республіканської селянської партії (ХРСП), який виступав за переведення країни на федеративний устрій з правами народів на автономію. В середині 20-х років сербському керівництву вдалося зняти гостроту відносин з хорватськими політиками шляхом розширення представництва хорватів у центральних органах влади. Хорвати навіть увійшли до коаліційного уряду 1925–1927 рр., але більша частина хорватської, словенської, македонської інтелігенції, однак, негативно ставилася до політики сербської верхівки вважаючи її такою, що має гегемоністські тенденції та фаворизує сербів за рахунок інших народів.

Цікаву інформацію можна одержати, читаючи стенограми дебатів у Скупщині Королівства СХС. Ось що говорив у 1926 р. у своєму виступі словенський депутат Андрій Бедяніч: “У нашій армії 172 генерали. Але серед них, на жаль, немає жодного словенця чи хорвата… То може ми маємо військо Сербії, а не Королівства СХС?” Керівництву країни стало зрозуміло, що без змін у державній політиці (включно і щодо національностей) неможливо рухатися далі.

Каталізатором змін стало вбивство 20 червня 1928 р. у Скупщині (парламенті) Королівства у Бєлграді одного з депутатів – лідера хорватської республіканської селянської партії (ХРСП) та популярного в Хорватії політика Степана Радича. Ця трагедія вразила всіх своєю цинічністю: шовіністично налаштований сербський депутат Пуніша Рачіч убив С. Радича, який сидів у залі засідань, прямо з трибуни парламенту під час свого виступу. Саме ця подія змусила, хорватську інтелігенцію подумати про те, чи не помилилися вони при об’єднанні в єдину державу з Сербією.

Убивство С. Радича викликало різке загострення міжнаціональних проблем, вирішити які король Олександр Карагеоргійович розраховував запровадженням 6 січня 1929 р. прямого королівського правління. За його поясненням, скасування уряду та парламенту та встановлення королівської диктатури усувало “посередників” у спілкуванні між монархом та народом. 3 жовтня 1929 р. був оприлюднений закон “Про назву та поділ Королівства на адміністративні території”. Державу було перейменовано у Королівство Югославія, а теорія про “трьохіменний народ” була замінена теорією “об’єднаного слов’янства”, з якої і було виведено нову назву країни. Під такою назвою вона проіснувала до початку ІІ Світової війни. Було заборонено розділяти підданих за національною ознакою, відмінялися всі зовнішні ознаки національної приналежності – герби, гімни, прапори. Заборонялося створення будь-яких організацій на національних засадах. Очевидно, що король Олександр намагався знайти вихід з хронічної внутрішньополітичної кризи здебільшого шляхом жорстких репресивних заходів. Саме у відповідь на його політику щодо хорватських земель, у 1929–1930 рр. виникає радикальний націоналістичний рух усташів (ustanak – в перекладі з хорватської – повстання). З огляду на свою антидержавну спрямованість, усташі користувались активною підтримкою з боку Італії та Угорщини – головних суперників Югославії на міжнародній арені. Організація усташів зробила кілька замахів на Олександра, і хоча його вбивство в Марселі 9 листопада 1934 р. також приписують усташам, однак це була справа рук ВМРО (Внутрішньої Македонської революційної організації – радикальної проболгарської організації македонців). Зрештою, не можна вбачати тільки в усташах представників антидержавних радикальних рухів. Тією чи іншою мірою антидержавні рухи націоналістичного забарвлення були притаманні суспільному життю усіх народів міжвоєнної Югославії, але найвиразніше вони проявлялися у хорватів та македонців.

Не можна сказати, що влада нічого не робила, щоб виправити становище. У 1931 році був запроваджений новий територіальний устрій. Країну було поділено на дев’ять бановин (земель), кожна на чолі з баном. Назви бановинам давалися за назвами найбільших річок: Дравська, Савська, Приморська, Врбаска, Дрінська, Зетська, Дунайська, Моравська, Вардарська. Цим були знищені всі залишки старого поділу на котари. Етноси південних слов’ян, як і раніше, навмисно були розділені між різними бановинами таким чином, що більшість сербського населення, на яку центральна влада могла опертися, була забезпечена в шести бановинах з дев’яти.

Після смерті Олександра в жовтні 1934 р. до влади в країні прийшла регентська влада на чолі з князем-регентом Павлом, яка зробила спробу врегулювати внутрішній політико-національний конфлікт. За угодою, досягнутою в 1939 р., між керівництвом країни та керівництвом хорватської опозиції (т. з. угода Цвєткович–Мачек) знову було змінено адміністративний устрій таким чином, що Савська та Приморська бановини були об’єднані у бановину Хорватія. До складу Хорватської бановини увійшли частини територій сучасних Боснії та Герцеговини, Воєводини та навіть Сербії. Початок Другої світової війни не дав можливості законодавчо затвердити створення Хорватської бановини.

Друга світова війна розпочалася для народів Югославії вранці 6 квітня 1941 року, коли авіація Німеччини піддала жорстокому бомбардуванню Бєлград. Одночасно кордони держави перетнули війська Німеччини та її союзників: Італії (зі своєї території та з території Албанії), Угорщини, Румунії, Болгарії. Тихо було лише на кордоні з Грецією. Війська агресорів мали значну перевагу над силами королівської Югославії, що й визначило долю країни. Югославське військове командування, захоплене у полон німецькими десантниками, 17 квітня 1941 року підписало акт про капітуляцію. Почався поділ країни на зони окупації між Німеччиною, Італією, Болгарією та Угорщиною. Словенію було поділено між Німеччиною, Італією та Угорщиною. Італійці тут сформували маріонеткову державу під назвою Люблянський край.

Більша частина Хорватії та Боснії та Герцеговини увійшли до складу т. зв. Незалежної Держави Хорватія (НДХ), яка була поділена на сфери відповідальності між Німеччиною (північна частина) та Італією (південна частина). За Римською угодою від 18 травня 1941 р. НДХ визнала своїм королем італійського принца Спалатто. На чолі уряду, а пізніше і самої держави НДХ, знаходився сумнозвісний своїми пронацистськими поглядами та кроками Анте Павелич.

Протягом ІІ Світової війни на території Сербії було створено маріонеткову державу в кордонах до Балканських війн початку ХХ ст. Треба зауважити, що на Нюренбергському процесі поділ Югославії був визнаний військовим злочином Німеччини, Італії та їх союзників. Він увійшов окремим пунктом у офіційне звинувачення.

Події війни на теренах Югославії призвели до утворення двох нерівнозначних антифашистських рухів – багатонаціонального комуністичного партизанського руху, очолюваного Йосипом Броз Тіто, та королівського проурядового руху четників, очолюваного Драже Михайловичем. Кількісна і якісна перевага, зрештою, перейшла на бік партизан Тіто, які з 1944 р. стали провідною і найбільш популярною силою в країні. Саме комуністичні партизанські формування у 1943–1945 рр. визначили напрям повоєнного розвитку, скасувавши монархію і проголосивши утворення Федеративної народної республіки Югославії (ФНРЮ), яка у 1963 р. була перейменована на Соціалістичну Федеративну республіку Югославію (СФРЮ).

Розглядаючи причини майбутньої кризи Югославії, не можна оминути увагою еволюцію державного будівництва країни. Його основи почали закладатися ще в ході народно-визвольної боротьби. Державний устрій час від часу змінювався аж до розпаду країни у 1990–91 рр. У зв’язку з цим цікаво зазначити, що у літературі по колишній СФРЮ неможливо знайти жодних конкретних матеріалів щодо формування чи зміни міжреспубліканських кордонів ФНРЮ/СФРЮ. Тому варто прослідкувати процеси політичного облаштування “нової Югославії”.

Конституція Югославії була прийнята 31 січня 1946 р. Стаття 1 першої глави першого розділу проголошувала Федеративну Народну Республіку Югославія “…союзною народною державою республіканського типу, союзом рівноправних народів, які на основі права на самовизначення, включаючи право на відокремлення, висловили бажання жити разом у федеративній державі.” І далі в статті 2: “Федеративну Народну Республіку Югославія складають: Народна Республіка Сербія, Народна Республіка Хорватія, Народна Республіка Словенія, Народна Республіка Боснія та Герцеговина, Народна Республіка Македонія та Народна Республіка Чорногорія. Народна Республіка Сербія має у своєму складі Автономний край Воєводину та Автономну Косовсько-Метохійську область…” Однак вже 9 стаття третьої глави першої частини цієї Конституції вносила деякі обмеження до згаданих формулювань: “Суверенітет народних республік у складі Федеративної Народної Республіки Югославії обмежено тільки правами, які за цією Конституцією надані Федеративній Народній Республіці Югославія.” Стаття 45 другої частини визначала, що територія ФНРЮ складається з території її республік та становить єдиний державний та економічний простір. Стаття 46 вводила главенство федеральних законів по відношенню до законів республік. Стаття 48 вводила єдине союзне громадянство для всіх громадян ФНРЮ. В той же час, другий абзац цієї статті зазначав:”Кожний громадянин однієї республіки в іншій республіці має тіж самі права, як і її громадяни.”

Конституційна система повоєнної Югославії була остаточно сформована з прийняттям конституцій окремих республік: Чорногорії, Боснії та Герцеговини і Македонії – 31 грудня 1946 р., Словенії – 16 січня 1947 р., Сербії – 17 січня 1947 р. та Хорватії – 18 січня 1947 р. Очевидно, що з самого початку т.з.”нової Югославії” знову взяли гору централістські тенденції – при прийнятті конституції федерації посилалися на конституції суб’єктів федерації, яких ще не ісувало!

У той же час були сформовані сучасні кордони між шістьма югославськими республіками. Остання корекція зовнішніх кордонів Югославії стосувалася Хорватії та Словенії і виходила з проблеми т.зв. Вільної території Трієсту, яка в 1954 р. була поділена на дві зони. Дану проблему було врегульовано угодами між Італією та Югославією, підписаними у 1975 р. в італійському містечку Осімо. І хоча місто Тріест відійшло до Італії, інша половина спірної території відійшла Югославії.

При визначенні внутрішніх кордонів між республіками в 1945 р. серйозних суперечок не виникло. Не зважаючи на великосербське панування у міжвоєнний період, національні та історичні орієнтації південнослов’янських народів, які привели до створення єдиної держави у 1918 р., не були втрачені. Панувала думка, що в оновленій, народно-демократичній Югославії всі зможуть розвиватися разом, але з повагою до національних прав і свобод інших. Кажуть, що історія вчить тільки тому, що не навчає нічому. Події на території колишньої Югославії є певним підтвердженням цієї тези.

Адміністративна система, яка почала будуватися в Югославії швидкими темпами ще під час війни на звільнених партизанами від окупантів територіях, була жорстко централізованою і за взірець мала радянську модель. Тому для міжнаціональних відносин вона мала вельми небезпечні тенденції. По-перше, в економіці між республіками почалася боротьба за перерозподіл національного прибутку. По друге, постійною стала фаворитизація одних націй за рахунок інших, і третє – політичні органи республік з часом почали розглядатися лише як виконавці рішень центру. Зрештою, централізм з одного боку приводив до унітарізму, а з іншого – до нерівноправності.

Проблема внутрішніх кордонів знову виникла в середині 1980-х років, коли група сербської інтелігенції в так званому “Меморандумі САНМ” (Сербської академії наук та мистецтв) висунула гасло: “Всі серби повинні жити в одній державі”. У 1989 р. під цим гаслом були внесені поправки до Конституції СФРЮ 1974 р., які ліквідували автономію країв у складі Сербії. З радикальним розвитком цієї ідеї “сербськими землями” були проголошені значні території Хорватії і Боснії та Герцеговини, тобто території, які ніколи в історії не входили до Сербії. Так закладався ідеологічний грунт для майбутнього збройного конфлікту.

Історично СФРЮ склалась, як багатонаціональна держава, в якій проживали серби, хорвати, словенці, мусульмани (в етнічному розумінні) македонці, чорногорці. Ці шість національностей мали статус державотворних народів, кожен з яких мав свою республіку (для мусульман це була Боснія та Герцеговина). Крім того, на території колишньої Югославії проживала велика кількість народностей (за термінологією СФРЮ). Найчисленнішими з них були албанці та угорці. За ними йшли турки, словаки, цигани, болгари, чехи, румуни, русини, українці, німці, валахи, італійці.

Виникненню та існуванню націоналізму в СФРЮ сприяв поділ країни за релігійною ознакою на три частини: православну (Сербія, Чорногорія, Македонія та частина Боснії та Герцеговини), католицьку (Хорватія, Словенія та частина Боснії та Герцеговини) та мусульманьску (частина Боснії, Автономний край Косово, Санджак у складі Сербії). Але головною причиною міжнаціональної напруженості все ж таки був історично сформований розрив між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв, скоротити який не вдавалося. Для ілюстрації зазначимо, що рівень життя в Хорватії був у 6 разів вищим, ніж у Косово.

У ті часи в Югославії жартували, що СФРЮ – це шість республік, п’ять народів, чотири мови, три релігії, дві абетки та одна партія.

У зв’язку зі значним погіршенням економічного становища як окремих регіонів так і всієї країни в 1982–1988 рр., особливої гостроти набували національні відносини. Страйки та демонстрації в автономному краї Косово на початку 1989 року, підтримані з боку Хорватії і Словенії, позначили перші контури найбільшого югославського міжнаціонального конфлікту. Став очевидним розкол СФРЮ у ставленні спочатку до косовської проблеми, а згодом до питання про федерацію взагалі. На підтримку позиції Сербії, яка на початку 1989 року ліквідувала автономний статус Косово і Воєводини, виступили Македонія та Чорногорія. Хорватія та Словенія засудили таку політику сербського керівництва, а Боснія та Герцеговина зайняла очікувальну позицію. Як очевидець подій, візьму на себе сміливість стверджувати, що різне ставлення в республіках до страйку косовських шахтарів початку 1989 року стало першим очевидним кроком у напрямку руйнації СФРЮ.

У 1980-х СФРЮ переживала стагнацію промислового виробництва, падіння життєвого рівня, зростання зовнішньої заборгованості, високе безробіття та гіперінфляцію. В кінці 1988 року одночасно подорожчало декілька тисяч найменувань продуктів та товарів. Все це спричинило безпрецедентну в історії повоєнної Югославії подію – за кілька днів до початку нового 1989 року пішов у колективну відставку уряд СФРЮ – Союзне Виконавче Віче на чолі з його головою – Бранко Мікулічем.

17 березня 1989 р. формування нового кабінету було доручено Анте Марковичу. Програма, вироблена урядом Анте Марковича, була подана на затвердження до Скупщини (парламенту) СФРЮ в грудні 1989 р. Ознайомлення з нею депутатів та громадськості викликало шок – настільки нездійсненною здавалася мета – швидка стабілізація економіки. Депутати затвердили програму, запропоновану урядом. Грошова реформа стала першим і успішним кроком економічних реформ. Інфляція у першому кварталі 1990 р. була зупинена, а в другому зведена до нульової позначки. Економіка країни стала набирати рис ринкових відносин.

На економічні процеси кінця 1980-х років впливало посилення політичної активності населення. В 1988 та на початку 1989 р. практично в усіх республіках почалося створення опозиційних Союзу комуністів Югославії (СКЮ) партій, течій, рухів. У Словенії та Хорватії Союз комуністів повністю втратив свої позиції. За таких обставин у січні 1990 р. в Бєлграді розпочав свою роботу XІV з’їзд СКЮ, на якому відбувся розкол. Делегації Словенії та Хорватії залишили з’їзд на знак протесту проти нерозуміння поточного моменту з боку решти делегацій. Роботу з’їзду було перервано, але він так і не відновив свою роботу. Протягом другого півріччя 1990 р. республіканські організації Союзу комуністів були трансформовані у партії соціалістичної орієнтації, а на федеральному рівні СКЮ перестав існувати.

В ході реалізації антикризової програми уряд зіштовхнувся з труднощами неекономічного характеру. Під час свого виступу в Скупщині в червні 1990 р. А. Маркович заявив, що успіх реалізації антикризової програми залежить, головним чином, від взаєморозуміння і злагоди в країні. Але такого взаєморозуміння ставало все менше.

Першими проти урядових заходів в економіці виступили найбільш економічно розвинені Словенія і Хорватія, які намагалися проводити самостійну економічну політику. Створюючи разом 45 % промислового виробництва всієї федерації (Словенія – 20%, Хорватія – 25%), ці республіки були найбільш зацікавлені у тому, щоб позбутися двох тягарів – економічної допомоги нерозвиненим регіонам інших республік та значного військового бюджету СФРЮ. На цій основі вони вимагали і перегляду федеративного устрою держави. Курс союзного уряду на єдиний ринок гальмував Хорватії та Словенії проведення власних реформ. Відзначимо, що в останні місяці 1990 року і Сербія, яка раніше відстоювала принципи югославської федерації та єдності, пішла шляхом загострення відносин з республіками.

Внутрішньополітична обстановка в Хорватії характеризувалася на початку 1990-х років певною напруженістю, пов’язаною з економічними та соціальними проблемами, що викликали невдоволення населення. У травні 1990 року вперше за повоєнну історію Хорватії відбулися вибори до республіканських та місцевих органів влади на багатопартійній основі. На той час у Хорватії виникло більше 20 різних партій та громадсько-політичних організацій, серед яких найвпливовішою став Хорватський демократичний союз (ХДС).

Вибори завершилися перемогою Хорватського демократичного союзу, представники якого отримали переважну більшість місць у Саборі (парламенті) та ключові посади в уряді. На засіданні Сабору Хорватії, яке відбулося 25–26 липня 1990 р., на якому були прийняті поправки до республіканської конституції, Хорватія була проголошена суверенною державою. З її назви було вилучено слово “соціалістична”, а п’ятикутну червону зірку на прапорі замінили на історичний національний герб.

Прийняття таких змін в конституції призвело до загострення міжнаціональних відносин у самій Хорватії. Сербське населення, яке компактно проживало уздовж східних кордонів Хорватії провело в своїх общинах референдум про автономію, що викликало негативну реакцію хорватських властей.

Хорватія разом зі Словенією робили спроби підготувати засади для перетворення СФРЮ на конфедерацію. Спільна хорватсько-словенська “Модель конфедеративного устрою Югославії” від 4 жовтня 1990 р. визначала, що майбутня конфедерація має являти собою союз суверенних держав. 10 жовтня 1990 р. Словенія та Хорватія підготували повномасштабний проект “Угоди про Югославську конфедерацію – Союз югославських республік”, побудований на згаданих засадах. Проте концепція Президії СФРЮ “Про конституційний устрій Югославії на федеральній основі”, вироблена 16 жовтня 1990 р. вже своєю назвою заперечувала ідею перетворення держави з федерації на конфедерацію.

Керівництво СФРЮ, підтримуючи інтереси сербської меншини в Хорватії, прийняло указ про роззброєння неконституційних військових формувань – йшлося про підрозділи МВС та територіальної оборони Республіки Хорватія. Вже на початку березня 1991 р. відбулися збройні сутички частин ЮНА з підрозділами поліції Хорватії.

На зустрічі керівників югославських республік 29 квітня 1991 р. вдалось домовитися про налагодження спільних зусиль для забезпечення стабільності в країні. Проте нерозуміння федеральним центром позиції республік призвело до того, що Хорватія та Словенія почали односторонню підготовку до повного виходу з федерації.

19 травня 1991 р. в Хорватії відбувся референдум, на якому населення республіки, здебільшого хорватське, 95 % голосів підтвердило бажання вийти зі складу СФРЮ. Офіційні дані про це були вперше оголошені під час візиту президента республіки Ф.Туджмана до Києва 20–21 травня 1991 р.

Рішення про вихід зі складу СФРЮ в Хорватії було прийняте 24 червня 1991 р., а вже 26 червня воно було засуджене керівництвом СФРЮ.

НБСЄ і ЄС швидко відреагували на проголошення Хорватією незалежності. У липні НБСЄ скликало Консультативний Комітет Центру Запобігання Конфліктам і недавно створений при ньому Комітет Вищих посадових осіб, чиїм завданням став пошук виходу з кризової ситуації. На засіданні цього комітету, яке відбулося у Празі 3–4 липня 1991 р., учасників конфлікту закликали до перемир’я, було також засуджено будь-яке застосування сили у Югославії і запропоновано надіслати місію доброї волі, якщо сторони того побажають.

Ще до прийняття 25 червня 1991 р. Хорватією декларації про незалежність американські, британські і французькі державні діячі оголосили про свою підтримку територіальної цілісності Югославії відповідно до положень Заключного Акту Наради з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ) щодо незмінності державних кордонів. У травні 1991 р. голова комісії Європейського співтовариства і прем’єр-міністр Люксембурга відвідали Бєлград, де запропонували керівництву СФРЮ укласти угоду про економічну допомогу (4 млрд. дол.), якщо буде знайдено мирний шлях розв’язання внутрішніх конфліктів в Югославії. Під час переговорів представники ЄС заявили, що Співтовариство відмовиться визнавати новоутворені республіки у випадку їх нелегітимного виходу з федерації.

ЄС почав діяти під гаслом, сформульованим міністром закордонних справ Люксембурга: “Час Європи настав”. Представники Європейського Співтовариства взяли участь у переговорах зі Словенією та Хорватією, які проходили в резиденції президента Хорватії на острові Бріони. Там 8 липня і була прийнята Бріонська декларація, якою Словенія і Хорватія запроваджували тримісячний мораторій на свої акти про незалежність. Всі сторони укладали перемир’я, зобов’язувалися провести переговори про майбутнє Югославії і погодилися прийняти спостерігачів ЄС для контролю за виконанням цих рішень. Так само, як і у 1918 р., у 1991 р. західні держави хотіли мати справу з однією державою з передбачуваною внутрішньою та зовнішньою політикою, а не кількома нестабільними її уламками.

29 липня 1991 р., вже після припинення «десятиденної» війни у Словенії, став розвиватися конфлікт у Хорватії, міністри закордонних справ країн ЄС обговорили ідею, висунуту Францією, про надсилання до кризового регіону військового миротворчого контингенту. Французька ідея про миротворчий контингент концептуально ґрунтувалася на принципі визнання адміністративних кордонів між республіками колишньої Югославії як міждержавних, адже саме по них мали б розміщуватися миротворці. Була визначена кількість спостерігачів за перемир’ям у Хорватії – 300 чоловік.

Однак, через відмову самих учасників конфлікту, 27 серпня вирішено скликати міжнародну конференцію з проблем майбутнього Югославії. Тоді ж було ухвалене рішення створити Арбітражну комісію з п’яти членів (два призначаються Президією Югославії, три – ЄС) для визначення легітимності виходу республік СФРЮ зі складу федерації. Керувати роботою комісії було доручено колишньому міністру юстиції Франції, президентові Конституційної ради Франції Роберу Бадентеру. Ця комісія в літературі отримала назву “комісія Бадентера”. Країни ЄС погрожували санкціями учасникам конфлікту, якщо до 1 вересня 1991 р. перемир’я не буде досягнуте. Тож перемир’я встановилося, хоча і нетривале.

ЄС надіслав своїх спостерігачів у регіон незважаючи на те, що кілька умов, внесених до угоди (щодо розпуску хорватських напіввійськових формувань і про виведення ЮНА), не були виконані. Як наслідок, перемир’я не протрималося довго. Югославія, Австрія, Франція, і деякі інші країни звернулися до Ради Безпеки ООН з проханням допомогти вирішити проблему. Рада безпеки одностайно прийняла проект резолюції, представленої Австрією, Бельгією, Францією, Великобританією та СРСР і, відповідно до розділу VІІ Статуту ООН, 25 вересня 1991 р. закликала до введення повного ембарго на постачання зброї сторонам конфлікту. Тим же рішенням генеральний секретар ООН призначив колишнього держсекретаря США Сайруса Венса своїм посланником для участі в процесі урегулювання проблем у колишній Югославії.

Але на місцях ситуація розвивалася швидше, ніж встигали реагувати зовнішні миротворчі чинники. У Загребі та інших містах Хорватії почалися спонтанні блокування населенням казарм та гарнізонів федеральної армії. В день закінчення мораторію на акти про незалежність, 7 жовтня 1991 р., у резиденції президента Хорватії “Банські двори” у центрі Загреба, стався вибух. У Хорватії заявили про ракетний удар, нанесений по її керівництву літаком ВПС ЮНА.

На спільному засіданні палат Сабору (парламенту) Хорватії, яке пройшло 8 жовтня 1991 р., було прийняте спеціальне рішення про набуття незалежності, яке складалося з шести пунктів, серед яких найважливішими були рішення про негайний розрив усіх державно-правових зв’язків Хорватії з СФРЮ, та проголошення в Хорватії нелегітимними усіх органів СФРЮ та їхніх рішень.

Ще одним результатом цього засідання Сабору стало прийняття Висновків, які мають принципове значення для подальшої діяльності Хорватії на міжнародній арені: 1. Констатувалося, що на Хорватію здійснено агресію з боку Сербії та ЮНА; 2. Вимагалося, щоб ЮНА, як окупаційна армія, залишила територію Хорватії; 3. Вимагалося, щоб хорватським громадянам, які перебувають в лавах ЮНА, було дозволено негайно повернутися додому; 4. Заклик до Чорногорії і Боснії та Герцеговини не допустити використання їхньої території для розширення агресії проти Хорватії; 5. Усі країни світу, закликалися встановити дипломатичні відносини з Республікою Хорватія; 6. Висловлювалася готовність Хорватії взяти на себе усі міжнародні зобов’язання, які її стосувалися.

Висновки набули чинності у день їхнього прийняття. Наступного дня, 9 жовтня 1991 р., прем’єр-міністр Хорватії Франьо Грегуріч звернувся з відкритим листом до світових лідерів з інформацією про прийняття хорватським парламентом цього документу.

На цьому ж засіданні Сабору Хорватії було прийняте рішення про припинення участі Хорватії у роботі Президії СФРЮ та про відкликання своїх представників з цієї інституції.

Збройні сутички, які виникали, здебільшого біля казарм ЮНА, з жовтня 1991 р. переросли у повномасштабний конфлікт між сербами і хорватами, до якого втрутилась федеральна армія. Розвиток подій з ескалацією насильства примусив світове співтовариство все ж таки визначитися з умовами визнання новоутворених держав.

Усвідомивши неможливість відновлення СФРЮ у її попередньому вигляді, та розраховуючи на те, що процес визнання сприятиме стабілізації ситуації, 16 грудня 1991 р. (тобто через п’ять днів після підписання Маастрихтської угоди про створення ЄС), всі дванадцять західноєвропейських країн закликали нові республіки колишньої Югославії укласти угоду про взаємне визнання, а 15 січня 1992 р. вирішили визнати всі республіки, які прагнули визнання, але при цьому виконали перелік умов для визнання, який був сформульований лордом Пітером Каррінгтоном, головою Конференції по Югославії. Основними умовами т.з.плану Каррінгтона були такі – повага новоутворених держав до принципу недоторканості кордонів інших республік і гарантування дотримання прав етнічних груп і меншин на законодавчому рівні. Арбітражна комісія Р. Бадентера 11 січня 1992 р. розширила трактування положення Статуту ООН про кордони на внутрішні, адміністративні кордони. На питання, чи мали право на самовизначення меншини сербів у Хорватії і Боснії та Герцеговині, комісія відповіла, що “право на самовизначення визнається за тими меншинами, які є територіально визначеними адміністративними одиницями федерального рівня”. Таким чином, комісія Р.Бадентера підтвердила легітимність процесу виходу Словенії та Хорватії зі складу СФРЮ і, при цьому, пропрямо заперечила легітимність виходу окремих районів зі складу республік. Заради об’єктивності зазначимо, що висновки комісії Бадентера січня 1992 р. містили суттєві зауваження до недосконалостей хорватського законодавства щодо сербської громади.

18 грудня 1991 р., після декількох місяців внутрішніх дебатів і дипломатичних переговорів, Німеччина визнала Словенію і Хорватію, тобто раніше, ніж комісія Бадентера зробила висновок щодо виконання цими республіками всіх умов плану Каррінгтона. Комісія згодом оголосила, що ці умови виконали тільки Словенія і Македонія. Однак Греція блокувала визнання Македонії з боку ЄС.

15 січня 1992 р. ЄС визнав Хорватію, хоча Хорватія не внесла поправки до своєї конституції з урахуванням умов плану Каррінгтона про захист меншин, які були в переліку вимог і висновках комісії Р.Бадентера щодо прохання Хорватії про визнання.

Федеральні, переважно сербські ЗМІ, з цього моменту стали обстоювати тезу про “передчасність визнання” та про “німецький диктат”, які вплинули на принципи, запроваджені планом Каррінгтона, та, зрештою, призвели до низки регіональних міжетнічних конфліктів. Насправді, план Каррінгтона передбачав набуття усіма республіками державного суверенітету, і подальше визначення самими фактично незалежними державами їхньої потреби входити чи не входити до міждержавних інтеграційних об’єднань.

Кінець 1991 р. та початок 1992 р. для Хорватії був позначений початком процесу міжнародного визнання її незалежності та суверенітету, встановлення дипломатичних відносин. На цьому шляху Україна була п’ятою державою взагалі та першою державою-членом ООН, визнавши 11 грудня 1991 року державну незалежність Хорватії та Словенії в спеціальній декларації Верховної Ради.

Наприкінці 1991 року уже близько 20 країн світу визнали Хорватію та Словенію як незалежні держави. Разом із тим, врегулювання югославської кризи стало складним питанням для світового співтовариства.

Національне питання таке, як воно існувало до постання комуністичної влади в Югославії – тобто у вигляді конфлікту між національними буржуазіями, комуністи зняли з порядку денного, але не вирішили його. Комуністичні режими виявилися неспроможними це зробити – за час їхнього правління національне питання ще загострилося. Система, яка була збудована на насадженому визнанні становища головенства-підлеглості у всіх прошарках суспільства, почала давати збій, як тільки зменшився вплив структур контролю і тиску.

Загалом, комуністичний режим колишньої Югославії з кінця 1950-х рр. був найменш репресивним у Східній Європі, дозволяючи своїм громадянам широке використання здобутків західноєвропейської культури. Хорватія була, разом із сусідньою Словенією, найбільш розвинена частина Югославії. Крім розвиненої з часів Австро-Угорщини туристичної галузі, Хорватія мала потужні промисловість, сільське господарство та високо освічене населення. Крім того, Хорватія мала тривалий досвід парламентаризму, хоча і в обмеженій формі, але і у габсбурзькій монархії, і у міжвоєнній Югославії. Проблема хорватської державності, реалізована у формі маріонеткової держави протягом Другої світової війни у вигляді Незалежної Держави Хорватії (NDH), була певною мірою компенсована потужним внеском хорватів у антифашистський рух, який мав на меті звільнення Хорватії як від німецько-італійської окупації, так і від довоєнної сербської гегемонії. Повоєнний період позначився для Хорватії суттєвими змінами – замість сербської королівської династії єдиною державою південних слов’ян став керувати комуністичний лідер, за національністю хорват.

Економічний розвиток республіки, в цілому досить успішний, призвів до того, що вона (разом із Словенією) стала промисловим локомотивом усієї федерації. Змушена тягти як відсталі регіони, так і значний оборонний бюджет, Хорватія ще з початку 1970-х рр. ставила питання про реформування федеративної системи. Але реалізувати це своє прагнення Хорватія змогла тільки в період кардинальних змін у Східній Європі, пов’язаних із занепадом комуністичної ідеології та практики.

Причини радикальної кризи та розпаду федеративної держави південних слов’ян, якою була Соціалістична Федеративна республіка Югославія, головним чином знаходились у нерівноправних міжетнічних відносинах. Накопиченню таких проблем та їх переходу в площину політичних та економічних стосунків сприяло небажання керівництва країни вирішувати їх на рівноправній основі.

Стосовно зовнішнього фактору у виникненні югославського конфлікту слід зазначити, що він був істотним, але не визначальним. При розгляді цієї проблеми помилковою є думка про те, що конфлікт закінчився б наступного дня після того, як у ньому перестали б брати участь зовнішні сили. Іноземний чинник не був вирішальним у розвитку внутрішньополітичної ситуації в Югославії, де склалися головні передумови конфлікту між народами. Протиріччя, що призвели до розпаду країни, були об’єктивним наслідком глибоких внутрішніх процесів. Проте вплив зовнішнього чинника на безпосередні кроки суб’єктів відносин є безперечним – кожна сторона конфлікту мала свої орієнтири на міжнародній арені.

Розпад СФРЮ став логічним наслідком насамперед внутрішніх процесів у федерації. Разом із тим, процес утворення незалежних національних держав став свідченням формування нової міжнародної системи у Європі. Вельми симптоматично, що на перешкоді цьому процесу стали ті сили, які не зазнали істотних поставторитарних трансформацій.

 

* * *

Балкани – це такий регіон, де в України були і є свої законні інтереси. На Балканах живе доволі велика українська діаспора, Україна мала значну економічну та науково-технічну співпрацю з усіма республіками СФРЮ, яка щорічно складала майже 2 млрд. дол. товарообігу. Крім того в час СРСР Україна мала плідні та розгалужені в економічному, культурному та науково-технічному плані відносини з Хорватією. Зрозуміло, що до розпаду СРСР Україна не могла мати власної зовнішньої політики та брати самостійну участь у спробах урегулювання конфлікту на Балканах, який розвивався з 1990 р. Але після здобуття незалежності та визнання 11 грудня 1991 р. незалежності Хорватії й Словенії (раніше за Німеччину, історичного союзника цих республік) вона одержала великі можливості для успішного посередництва, які, проте, швидко втратила. З одного боку, українське керівництво не одразу зрозуміло важливість української присутності в регіоні, а з іншого боку – вона змушена була враховувати суперечливі тенденції у Верховній Раді. У результаті вплив України на Балканах зменшувався, а всередині країни югославський конфлікт перетворився на розмінну монету у внутрішньополітичній грі між різними політичними силами.

Оцінки ситуації на Балканах з боку української політичної еліти у 1991–1999 рр. зазнавали істотних змін. Під час міжетнічних воєн 1991–1995 рр. в Україні існував плюралізм оцінок, на відміну від Косовського періоду 1998–1999 рр., коли в Україні склався певний консенсус на чітко вираженій конфронтаційній до Заходу основі. Він був викликаний двома тенденціями – «залишковою» ідеологією з радянських часів та значним інформаційним впливом з боку антизахідно налаштованих ЗМІ Росії. Але ставлення до подій на Балканах лише відбивало кризу в національної свідомості українців.

Сучасні економічні інтереси України в цьому регіоні характеризує цифра: усі балканські держави займають в українському зовнішньоторговельному обігу приблизно 7–9%. Україна мала певний політичний капітал у регіоні. Православні, панслов’янські та проросійські симпатії частини його населення частково переносяться і на Україну, але орієнтація еліт держав регіону – проєвропейська. Україна не в змозі бути для цих країн ані донором, ані інвестором, оскільки сама перебуває в складному становищі.

Стратегічною помилкою української політики у всій Центральній і Південно-Східній Європі була одновимірність її балансування тільки між Росією та ЄС, повна відсутність інших варіантів. Тому до більшості країн, які раніше входили до соціалістичної співдружності, в 1990-ті роки Україна повністю втратила інтерес.

З розвитком незалежності України посилився вплив внутрішньополітичної боротьби на її зовнішню політику, в тому числі і на балканському напрямку. Спочатку вплив виявлявся лише у вигляді змін загальної стилістики, потім зрушення виявилися в самих підходах.

Консенсусу в югославському питанні серед різних груп української політичної еліти досягти було неможливо, оскільки не було одностайності і щодо більш принципових питань – який вектор слід покласти у фундамент зовнішньополітичної діяльності: позаблоковість, проросійський чи прозахідний. Тому з часом міркування про спроби західних держав переділити сфери впливу і витіснити Україну перестали звучати абстрактно. Зміна позиції у югославському питанні відбивала зміни в усьому зовнішньополітичному курсі України. В російській літературі з проблем міжнародних відносин в регіоні СНД згадується факт про те, що один із керівників українського МЗС назвав “небезпечною” ідею союзу трьох слов’янських держав – Росії, України та Білорусії, пославшись на сумний досвід Югославії. Спрацювала взаємопов’язаність між підходами України до югославської кризи та її відносинами з Росією.

Новою формулою української зовнішньої політики стало “рівноправне партнерство” із Заходом. Саме тому в момент здійснення санкцій проти СРЮ, Україна заявила про свої збитки, оскільки санкції обмежували українським суднам вантажні перевезення Дунаєм. Україна поставила питання про необхідність компенсацій її економічних втрат, а також про необхідність пом’якшення самого режиму санкцій. Оновлені підходи повинні були підкреслити готовність України відстоювати свої інтереси з тією ж твердістю, з якою їх намагаються обмежити. До введення санкцій, українські судноперевізники здійснювали близько 70 % всіх перевезень Дунаєм. За час ембарго Українська дунайська акціонерна судноплавна компанія (УДАСКО) зазнала збитків у 4–5 млрд. дол., 450 млн. дол. втратило Дунайське пароплавство. Проте, після відміни санкцій 21 листопада 1995 р. судна УДАСКО вийшли на дунайські маршрути лише через 25 днів – саме стільки часу знадобилося Кабінету міністрів України для видачі відповідної постанови. Окрім втрачених за цей період 700 тис. дол. подібна неповороткість викликала незворотні зміни на ринку перевезень. Місце УДАСКО зайняли західноєвропейські річковики, зокрема, голландські. Мобільні, незалежні західні приватні компанії увійшли в Дунай уже наступного дня після рішення Ради Безпеки ООН.

Прагнення зберегти свій вплив у Югославії час від часу набувало нових імпульсів. Своє розуміння інтересів України саме у зв’язку з югославською проблемою висловили українські комуністи. Безперечно, що політику Росії та України на Балканах неможливо звести тільки до впливу залишків комуністичної ідеології на процес прийняття політичних рішень. Крім ідеологічного виміру балканської політики Росії та України існували не менш важливі – рівень державних інтересів та рівень бізнесових інтересів. Проте, ідеологічний рівень є найбільш парадосальним. Беззастережна підтримка Бєлграда з боку російських й українських комуністів пояснюється спільним світоглядом, в основі якого знаходиться нехарактерна для комуністичної ідеології міфологія панслов’янської та православної(!) спільності, теорія про схожість причин розпаду СРСР і СФРЮ внаслідок “міжнародної змови”, а також антизахідна зовнішньополітична риторика. Аргументи цілком відповідали слов’янофільській традиції: Сербія – історичний союзник Росії, Росія – давно відомий захисник слов’янських народів, а сьогоднішня боротьба сербів мала б бути продовженням віковічного відстоювання західного форпосту православ’я від католицького й ісламського натиску. У підході Росії до багатьох міжнародних проблем переважало прагнення не стільки вирішити саму проблему, скільки перешкодити її рішенню за американським зразком.

У другій половині 1990-х рр. основні гравці на міжнародній арені зуміли сформувати власні точки впливу в зоні конфлікту (ЄС, в основному, захищав Хорватію і Словенію, США – боснійців-мусульман, Росія – СРЮ, а Греція і Болгарія боролися за вплив у Македонії).

Що стосується ефективності політики України на Балканах можна стверджувати, що вона була низькою. Держава не зуміла встановити контакти як з усіма сторонами, втягнутими у конфлікт, так і з ліберальними, демократичними, антивоєнними і правозахисними організаціями СРЮ, Хорватії, Боснії та Герцеговини. Тому роль України залишилася допоміжною – при слабкій дипломатичній активності її участь у миротворчих силах була єдиним помітним впливом. В України взагалі були відсутні амбіції на самостійну роль у зоні традиційного впливу. Також не було ані власних спонукальних стимулів для активного втручання у югославську кризу, ані дієвих важелів для цього.

Зрештою, все залежатиме від того, чи зможе Україна сама сформулювати та реалізувати свої ідеї не тільки матеріального характеру, але й духовного, інтелектуального й політичного, які відповідають сучасним реаліям, а не застарілим міфам і стереотипам. Тоді вона зможе стати стабілізуючим фактором у регіоні, мир у якому відповідає справжнім довготерміновим інтересам України. Етнічний націоналізм, радикальні православні та панслов’янські гасла прямо суперечать цій меті і не можуть бути основою політичного впливу і добросусідських відносин.

Свого часу відомий югославський політик, серб Мілован Джилас, сформулював тезу про те, що шлях до економічної й політичної стабільності в Югославії і – в ширшому плані – у Балканському регіоні лежить від усвідомлення об’єктивно існуючих національних розбіжностей і досягнення домовленостей між націями. Цим рецептом можна скористатися лише за умови узгоджених дій міжнародного співтовариства, через розвінчання існуючих у свідомості народів негативних стереотипів або “образів ворога” як одного з інструментів агресивного націоналізму й, не в останню чергу, через економічну співпрацю.

Важливо чітко сформулювати ту принципову позицію, що найбільш повно відповідає інтересам України, яка сама переживає складний період розвитку. Значення впливу проблем України на наших центрально- і східноєвропейських сусідів не слід недооцінювати, що показало питання транзиту газу з Росії до Європи в січні 2006 р. Перспективи встановлення “нового світового порядку” у постбіполярну епоху буде означати встановлення таких міжнародних відносин, які характерні для системи балансу сил. Це, принаймні, не знижує питомої ваги України. Так чи інакше вона буде впливати на політичний клімат у Центральній і Східній Європі. Але сприятливий вплив цього клімату на взаємини України з “старими” й “новими” державами Центральної й Східної Європи можливий лише при внутрішній стабільності та послідовності зовнішньополітичного курсу, заснованого на усвідомленні керівництвом країни національно-державних інтересів, у тому числі і на Балканах.

 

* * *

За населенням і територією Республіка Хорватія відповідно у 10 та 12 разів менша за Україну. Процес здобуття нею незалежності, за моїми суб’єктивними оцінками, був у 10 разів складніший, ніж для України. Ця невелика держава вистояла, здолавши серйозні зовнішні і внутрішні проблеми, завдяки своїм громадянам – вони були віддані загальній справі розбудови власної держави, чітко усвідомлюючи її інтереси та потреби.

Багато наших туристів бували у хорватському старовинному місті Дубровнику. Протягом кількох століть маленька Дубровницька республіка зберігала незалежність, межуючи та успішно балансуючи між потужними Османською, Австро-Угорською імперіями та Венецією, бо дубровницькі князі керувалися двома головними принципами, які і сьогодні можна прочитати на міських мурах: Non bene pro toto lіbertas vendіtur auro (Свобода не продається ні за яке золото) та Oblіtі prіvatorum publіca curate (Забувши про особисте, піклуйтесь про суспільне).

 Максим Каменецький,

 доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т.Шевченка,

експерт з військових конфліктів на Балканах.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка