PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Анастасія Федченко
Автор: Анастасія Федченко

Історії з книги АД 242: Коли було тепло – тхнуло смертю і трупами

АД 242 – читати обов’язково.

“Усе роздовбане, вітер виє, залізяччя хитається, скрипить, скрізь темінь, і коли наступають ці довгоочікувані хвилини затишшя, то таке відчуття, ніби ти у фільмі жахів”, – це не з книги про зоряні війни. І не зі сценарію чергового фільму-катастрофи. Це – про АД. Пекло, на яке перетворився Донецький аеропорт для його захисників.

Півсотні кіборгів розповіли про те, що відбувалось під час оборони ДАПу всі 242 дні – від першого пострілу (його зробив український снайпер) до моменту, коли бетонні конструкції, підірвані терористами, просто склались докупи, як картковий будинок. Журналісти Радіо Свобода зібрали ці розповіді, записані “по гарячих слідах” – удома, в шпиталях, доповнили їх коментарями колег, які були біля летовища, військових експертів, українських та міжнародних, і взяли інтерв’ю у начальника Генштабу ЗСУ Віктора Муженка. Воно, до речі, дуже тьмяне на тлі розповідей оборонців аеропорту. Муженко стверджує, що аеропорт тримали так довго, бо він був ідеальною фортифікаційною спорудою (аеропорти ж так і будуються, як середньовічні вежі). А ще начальник Генштабу не відповідає прямо на деякі запитання. І його інтерв’ю виглядає як доповідь школяра-гуманітарія на уроці фізики – тему зазубрив, а все те, що її не стосується (навіть якщо це всього лише аспекти), – не стосується і доповідача.

Насправді ця книга – результат дуже важкої і ґрунтовної роботи журналістів. Це ледь не похвилинна хроніка подій, описана їх учасниками. І це те, що зрештою допоможе зрозуміти, що ж відбувалось у третьому тисячолітті в одному з найсучасніших і найдорожчих аеропортів Європи. Деякі бійці підписані лише позивними, деякі – справжніми іменами. У книзі є їхні портрети і фото летовища та околиць, зроблені на мобільні телефони. А ще АД 242 – це збірка прекрасних кольорових світлин Сергія Лойка. Все-таки фотограф він на значно кращий, ніж оповідач…

Це книга, яка стане важливим і згодом безцінним документом, створена без домислів і перебільшень, вона препарує 242 дні з життя крихітної точки на карті і водночас цілої країни.

А далі я просто зацитую кілька моментів. Коли читала більшість із них, у мене стояв клубок у горлі, а очі пощипували. І було дуже боляче, але водночас я відчувала неймовірну вдячність до цих людей і неймовірну за них гордість. А деякі – просто розумні думки розумних людей.

 

 

“Війна змінює людину, загострює у ній головне. Я впевнений, що з тими людьми, які утримували аеропорт, можна і в саме пекло йти – вони ніколи не зрадять”, – боєць Халк.

“Я пам’ятаю, дзвонить мій товариш і каже: “Ну що, кіборг, як справи?” У мене думка така пролітає: “Чому він мене так називає?”, але не зупиняюсь, коротко розповідаю. Потім інший дзвонить: “Ну що там, кіборги, тримаєтесь?” Я думаю: “Це якась нова фішка, мабуть, пішла на гражданці, у великій Україні”. А що вони саме мають на увазі – незрозуміло. Аж потім вдалося мені піймати більш-менш нормальний сигнал, заходжу я з телефону в Інтернет, читаю стрічку новин, а там: “Кіборги, кіборги, кіборги!” Думаю: хто вони такі – ці кіборги? Аж раптом розумію: це ми! Я був приємно вражений”. “От, бачу, висвітлюються проблема з алкоголізмом в армії. Думаю, якби військові робили сюжети про цивільних, то було б таке саме: “Ось цивільні збили, була аварія, побутова п’янка, когось зарізали”. Армія – це зріз суспільства. Якщо в суспільстві є якісь проблеми, так само вони є і в армії, вони так само відсотково виражені”, – боєць Гриня.

“Пам’ятаю, Бірюков передавав нам гуманітарку – сгущенку й шоколад. Мілка мені там видавалася набагато смачнішою, ніж тут. І тушонка, яку я там їв, – то було найсмачніше у світі м’ясо”. “Коли було тепло, тоді тхнуло смертю і трупами. Бувало, через це навіть їсти не хотілося. То холодно, то жарко, то тхне їхніми покинутими “гадами”, – боєць Лео.

“Хтось ідейно прийшов, хтось випадково потрапив, хотів добути ротацію – у підвалі сидів. Ніхто не засуджував їх. Люди різні. Не можна їх принижувати, засуджувати за те, що вони бояться померти. Це нормально”, – боєць Івіч.

“Виявляється, він помітив розтяжку, яка трималася вже на волосинці, і він, розмовляючи з нами, внутрішньо підготувався, прийшов і вдягнув на неї заглушку – шприц “п’ятірочку”. Просто взяв і поставив заглушечку зверху на розтяжечку, щоб вона не здетонувала раптом… Він її заглушив і повернувся до розмови. Ризикував життям і зберіг життя багатьом між тим, як почав і закінчив розповідати історію”, – боєць Богема.

“Донецький аеропорт відіграв свою роль. Це була стратегічна оборона стратегічного об’єкта, для того щоб з мінімальними втратами переключити на себе максимальну кількість живої сили супротивника і знищити її. Ми цього досягли. Але наше командування не відчуло того моменту, коли треба було відвести людей, що залишилися. Це треба було зробити ще після першого підриву термінала”, – боєць Аскольд.

“І того ж вечора мене снайпер вгадав. Я тоді очікував прориву, і коли через тепловізор оглядав підходи до термінала, снайпер влучив мені в каску. Нормально. Відлетів. Відключився. Кров. Прийшов до тями. Нудота. Перевірив голову – кулі немає. Допрацювали бій до кінця”. “А проблему з водою вирішили логічно: з кожною ходкою прибуває посилка медику. Ми перебрали аптеку й порахували, скільки на крапельницю потрібно хлориду натрію, скільки глюкози при найважчих обставинах. І пили решту – натрію хлорид і глюкозу. Хоч по 20-50 грамів, щоб уникнути зневоднення”, – боєць Танас.

“Я наймолодшмй командир 79-ї бригади. У другому взводі, можливо, є троє людей молодших за мене. Мені 22. Не буду приховувати, мені в магазині досі навіть цигарок не продають без документів. Тому доводиться носити з собою посвідчення”, – боєць Лицар.

“Ми приходили, сідали, і, поки грівся чайничок, Дощик діставав з своєї коробки кожному по листу, примовляючи: “Хлопці, сьогодні ми всі отримали листи”. Він кожному з нас давав листи, які писали діти з усієї України, і кожен відкривав свого листа і читав уголос. Це дуже підтримувало нас: знімалася напруга, ми жарутвали, сміялися, ми ніби поверталися з війни в життя”. “У перші секунди, звісно, серце стиснулося, бо розумієш: криють і градами, і артилерією, і мінометами. Навколо все літає, свистить, вибухає, курява й дим – дихнути немає чим. Потім включилася голова. Думаю собі: “Якщо пряме попадання, то я цього навіть не відчую. Головне, щоб не поранило”. У мене був рюкзак, а в ньому магазин з набоями. Я ним один бій прикрив, іншим у стінку окопу втиснувся – лежу. Через хвилин 15-20 закурив, наче трохи так попустило, потім захотілося їсти – дістав сухпай, жую”, – боєць Скорпіон.

“Дружина кожного дня телефонувала, і я, щоб з нею поговорити, залазив в укриття, накривався спальним мішком, щоб по вогнику не били снайпери, розмовляв з нею. Вона страшенно хвилювалася, їй це пережити було в рази тяжче, ніж мені. От її я вважаю дійсно кіборгом”, – боєць Вадим Борсяк.

АД 242 – читати обов’язково.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка