PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Анастасія Федченко
Автор: Анастасія Федченко

“Художник війни” допоможе “почути Донбас”

Що читати? Історія про двох братів, один із яких пішов за Моторолою в Луганську, інший – допомагав Майдану.

Антону Недєлкову – 30. Він мріє бути художником. Але 6 років працює на шахті, бо треба чимось годувати родину – Антон одружився “по зальоту” з Любкою, своєю далекою родичкою, негарною, огрядною, грубою, недалекою. Дружина не розділяла його захоплення образотворчим мистецтвом, і щоразу, коли чоловік намагався вступити “на художника” до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, у недоладній, нашвидкуруч створеній родині, виникали сварки.

Антону важко працювалося в шахті – нелюдські умови: спека й задуха в забоях, небезпека, що чатує ледь не на кожному кроці, і смерть, яка насправді спускається під землю разом із гірником, бо ж невідомо, чи ця зміна не буде останньою: “А скільки смертей у самій шахті! Жорстоких, як у найстрашніших голлівудських “жахах”: буває, чоловіка намотує на шнек, і всі його нутрощі, кишки, шматки шкіри, рештки обличчя ще довго збирають по всій виробці… Такі випадки шахтарі пам’ятаюсь усе життя…”; вугільний пил, що осідає у легенях і перетворює їх на камінь і бруцельоз (я чомусь завжди думала, що це суто “ветеринарна” хвороба – на колгоспній фермі часто списували корів через бруцельоз), коли в суглобах накопичується рідина. За це все – досить невисока зарплата, яка дозволяє орендувати житло, сяк-так годувати родину і пити після кожної зміни. На шахтарському сленгу це зветься “бутильок” – хтось із гірників приносить трьохлітрову банку самогонки, товариство відзначає кінець зміни, тих, хто не може дійти додому, доводять тверезіші колеги.

Старший брат Антона – Сергій – програміст, кілька років живе в Німеччині, добре заробляє. Йому важко спілкуватися з родиною, де його не розуміють. Адже Сергій – нетиповий житель Донбасу – на шахтар, не п’є, мріє вирватися з тісного і задушливого, мов болото, рідного містечка.

Під час подій на Майдані Сергій відправляє гроші на потреби мітингарів, потім – пакує аптечки для військових.

А в цей час Антон приміряє на себе роль “ополченця”. Він спершу насторожено приймає “російську весну”, а потім, наповнений по вінця російською пропагандою, вирішує боротися за незалежність “республіки”. Та й війна – це ніби козирний туз для Антона – невдалого художника, нещасного чоловіка, шахтаря-п’яниці, що ще й мав залежність від ігрових автоматів. Це можливість реалізуватися бодай десь, адже, як показали події останніх двох років, “соціальні ліфти” у “молодих республіках” працюють відмінно.

Антон бере участь у боях, їздить і Моторолою “захоплювати” Донецький аеропорт, бачить Кіборга, який був легко поранений і міг вижити, але підірвав себе гранатою, підпустивши близько трьох російських військових. Художник – такий позивний узяв собі Недєлков – не розуміє такого вчинку.

А потім Антон дістає поранення, і за нього вирішує помститися батько, Толік, так само нереалізований художник-шахтар-алкоголік, який не любить старшого сина і страшенно любить молодшого, бо той – продовження його самого. Толік гине під час першого ж “бойового завдання” – підривається на розтяжці. “Раптом був і хутко зник” і сам Антон – коли вирішив розібратися з терористами, які грабували прихожан церкви в його рідному місті…

 

 

“Художник війни” – перший роман журналіста Максима Бутченка про події на Сході. Автор сам довго жив на Луганщині, був шахтарем. Тож він не просто описує буття жителів Донбасу, а препарує його, як учений-природознавець. Бутченко відсторонено й неупереджено розповідає, чому Кремлю вдалося почати війну в Донецькій і Луганській областях. А на прикладі коменданта міста Ровеньки Ілліча автор ще й показує, чиїми руками ось уже два роки твориться історія в окремо взятій частині нашої країни. “Казак Всєвєлікого войска Данского” приїхав розділяти і володарювати в Україну з Ростову, він почувається таким собі богом, коли запроваджує свої правила в невеликому провінційному містечку, його поплічники вручну регулюють ціни на ринку, січуть батогом таксиста, і їм вдається затьмарити Монгольський цирк… Але зірка Ілліча закочується так само швидко, як і з’являється на небосхилі – місцеві жителі, обурені обмеженнями продажу алкоголю, скаржаться на коменданта начальству, й “казака” швиденько садять до підвалу.

Таким, як Ілліч, Моторола та інші “герої Новоросії” будувати міфічну країну допомагають кадрові російські військові та місцевий люмпен – п’яниці, вчорашні “зеки”, нещасні й нереалізовані чоловіки. Та й польові командири – теж люмпен, якому від автомату Калашникова, запаху крові і можливості “косити бабло” затьмарило і так куций мозок.

Водночас Антон Недєлков – не зовсім люмпен. І, можливо, якби він мав гарну родину та підтримку дружини, не став би терористом, а пішов в українське військо, як-от Микола Миколаєв. Він теж шахтар, і Антон одного разу врятував йому життя – “відбив” дровинякою від електричної дуги в шахті, вони стали друзями, і Недєлков заздрив тому, що в Миколаєва родина – як із гарних фільмів – дружина не сварить, діти слухаються. Микола пішов добровольцем у батальйон Донбас, потрапив у полон до терористів, і Антон був його “сторожем”. Вони спробували пояснити один одному, чому воюють на протилежних сторонах фронту, і жодному не вдалося переконати іншого. А потім Миколаєв спробував утекти, Недєлков же його не відпускав, і Миколу вбили.

Безпросвітність, безкультурність, безперспективність, безлад, безпорадність – ось яким був Донбас до весни 2014 року, і саме тому там став можливим написаний у Кремлі сценарій. Нелюдські умови праці, алкоголізм, сифіліс – у таких реаліях жили Недєлков, але це і про його брата, і про Миколаєва. “Художник війни” допомагає “почути Донбас”, а тим, хто вміє читати між рядками, – ще й підказує шляхи розв’язання проблеми. Однак без миру лікування цієї рани неможливе. І поки вона залишається незагойною.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка