PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Сергій Батурин
Автор: Сергій Батурин

Естрадист

Оповідання з серії I like Україна!

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова нічЮрій Винничук, Ті, що стежать за намиОлексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю УкраїнуВікторія Гранецька, Жінка з неба.

Естрадист

Величезний став на веселій неширокій річці, що тече у Копачівці й зветься Раківкою, був у селі, мабуть, завжди. Принаймні, його пам’ятали і діди сьогоднішніх копачівців, і діди їхніх дідів, і на картах австро-угорського Генштабу в середниі позаминулого століття він уже був, це чиста правда, а далі у сиву минувшину хто зазирав?

Розкинувся він аж на чотирнадцять гектарів, а на берегах його живуть здебільшого люди поважні: Іван Петрович Коляда, колишній голова колгоспу, голова сільради Василь Микитович Кукібний і колишній бригадир тракторної бригади Семен Полікарпович Забийворота на прізвисько Естрадист. Чому в тракториста таке прозвання? О, це давня історія, що сталася років зо двадцять чи двадцять п’ять тому, коли Семен Полікарпович видавав заміж онуку свою, Любу.

…Опівдня центральною вулицею Копачівки хвацькою ходою прямував хлопець років вісімнадцяти у модній футболці з англійським написом «БРЮС ЛІ» та варених джинсах. Назустріч йому, здіймаючи хвіст пилу, торохтів старенький велосипед, керований засмаглим білявим юнаком. Мало не наїхавши на зустрічного, веловершник загальмував і гукнув:

— Шерифе, хело!

— Та що тобі, Бобе? — обізвалися модні джинси.

— Підеш на весілля до Америки?

— Авжеж, — ствердно хитнув головою Шериф.

— То зустрінемося, — поставив крапку в розмові білявий Боб і покотив далі.

Насправді чепурний Шериф був Василем, загорілий Боб — Борькою. Америкою ж прозивався серед копачівської молоді Дмитро Чумак — чи не найміцніший та найвродливіший з дорослих парубків, що вже відслужили у війську, а брав він агрономову Орину.

Коли Шериф заявився на Америчиному подвір’ї, молодих ще не було (вже кілька років майже ніхто не записувався у сільраді, а їздили обов’язково у районний РАГС), а навколо довжелезних столів енергійно поралися родичі молодого та молодої. Біля паркану кілька хлопців палили та домовлялися, як саме у розпалі весілля вони «викрадуть» Орину, а тоді хай Америка «викупляє» її. Раптом, заскигливши гальмами, перед хатою зупинився жовтий автобус. З дверей випурхнув русявий молодик з акордеоном під пахвою, дуже схожий на актора Філатова, підійшов до людей і приємним голосом сказав:

— Добрий день! Хто тут хазяїн? Хазяї, звісно, були у райцентрі, тому відповів двоюрідний дід нареченого Павло Олександрович, що начебто залишився за старшого:

— Ну я.

— Родіон Петрович Постюк, розпорядник урочистих подій районного будинку побуту з ансамблем «Свати», — відрекомендувався молодик і елегантно схилив голову. — Приїхали працювати на весіллі, куди виставляти апаратуру?

— Та хоч би й біля хати. А музики добрі? — засумнівався старий.

— Ображаєте, — запевнив Родіон. — Ансамбль першої категорії. Якого біса сидите?— гукнув він вже до «Сватів». — Виносьте апаратуру!

— Хлопці, і ви допоможіть, — звернувся дід до парубків, що курили біля паркану.

Незабаром носили тільки місцеві, а «Свати» керували, вмикали, підстроювали. У середньому «Сватам» було за тридцять, за плечима вони мали сотні весіль і залишки мрій про велику естраду; колись під більш гучною назвою вони навіть записали, начебто дуже непогано, кілька пісень на місцевому ТБ для програми «Молоді голоси», але, як виявилося, перетнули дорогу відомим «Добровольцям», що за пісню про БАМ «Золота тайга» одержали гучну комсомольську премію, а згодом поїхали на Всесвітній фестиваль. Хай там як, а перед майбутніми «Сватами» на студії вибачилися, запис до програми не увійшов, а на ТБ їх більше не запрошували.

Шериф переносив апаратуру в парі з невеликого розуму здорованем Жорою Квадратом. Жора цілком виправдовував своє прізвисько, бо був невисокий та кремезний, він інколи розважав приятелів тим, що в’язав у вузол цвях-сотку або виносив з хати кочергу, яку колись зав’язав його дід, і пропонував всім її розпрямити. Жора тричі бився з Америкою за Орину, але кожного разу перемагав більш стрімкий та гнучкий Америка. Колись вони дуже дружили, але після тих бійок їхня приязнь поменшала, і все ж Жора був запрошений, отже, попри всі образи, він узяв та й прийшов.

— Ти диви! — зачаровано проспівав Шериф. — Ревербератор! Імпортний!

— Що то за ревербератор? — спитав Квадрат, аби щось спитати.

— Пристрій такий, — не став пояснювати Васько-Шериф.

А варто було б. Бо ревербератор — це музичний прилад, в якому магнітна плівка рухається повз кілька магнітних голівок, одна з яких записує звук, а всі наступні його відтворюють. Таким чином виходить ефект відлуння.

Раптом дід Павло помітив «Сватів», які закінчили свої клопоти, курили осторонь і тихенько про щось перемовлялися. Старий стрімко прокрокував до музик, зупинився й суворо та голосно промовив:

— Хлопці! Ви ж їжте, пийте, але ж — грайте!

Музики здивовано перезирнулися.

— Так, так! — вів своєї дід. — Бо видавав я оце рік тому онуку заміж. Теж були музики такі патлаті… Скільки там вони грали? А от жерли й пили як! А потім позбиралися та й поїхали, а ще й дідом Кочумаєм обізвали. «Свати» зареготали.

— А ви не смійтеся, — образився Павло. — Тепер селом не можна пройти, навіть діти дражнять. І що воно за Кочумай такий?

Регіт вибухнув знов і досягнув найгучнішого «форте»: «кочумай» на музичному жаргоні означає «облиш» або «припини».

— Жорко, хоч ти їм скажи! — гукнув не обізнаний у музиці дід Квадрата, що стояв неподалік і прислухався до розмови.

— Хлопці, так його так! Мене тут всі знають! Я — Квадрат! — вагомо заявив Жора. Потім він замовк, дістав з кишені білого носовика, обтер спітніле від роботи обличчя, плюнув собі під ноги, подивився навколо і раптом розлютився:

— Грайте! Добре грайте, бо грала поламаю!

— Будьте спокійні! — втрутився, невідомо звідки підлетівши, Родіон. — Відіграємо у найкращому вигляді. Від держави працюємо!

Хитрий розпорядник навмисно зробив особливий наголос, Жорка одразу заспокоївся. «Від держави, — думав він, відходячи, — то і поскаржитися можна, коли що не так, а от ламати нічого не треба, бо тоді вони поскаржаться», державне майно — це тобі не сусідова пика, державу Жора поважав.

Тим часом на вулиці з’явився ланцюжок автомобілів з весільними ляльками на капотах, всі кинулися по місцях, і, лишень молоді увійшли на подвір’я, Родіон вдарив маршем Мендельсона. Грав він так собі, задовільно, але до того весело й завзято, що для сьогоднішньої ситуації (бо таки не міжнародний конкурс) виходило саме як треба.

На Америчиному весіллі музика лунала безупинно. Ансамбль знав усі модні шлягери. Крім того, хлопцям можна було замовити будь-яку пісню, що була популярною протягом останніх двадцяти років, бо кожен з них мав бувалий у бувальцях «талмуд», до якого записувалися всі пісні, що мали попит у багатій весільній практиці. У перервах, коли хлопці сідали до столу або просто відпочивали, Родіон брався за акордеон, і тоді сучасну естраду розбавляли задушевні пісні: «Черемшина», «Рушник», «Два кольори». «Сватами» були задоволені всі: і літні люди, і молодь,

У розпалі свята ніхто не помітив, як зникли кудись Боб та Шериф, прихопивши із собою двійко вродливих подруг молодої.

Тим часом Жорці закортіло замовити для молодих пісню.

— Хлопці, так його так! — почав він своє замовлення. «Лайлу» зіграйте!

— ??? — німо здивувалися ті.

— Ви що, «Лайли», так її так, не знаєте?

— Ти знаємо все! — сказав Родіон і взяв гітару.

Він кілька хвилин про щось пошепотівся із музиками. Колись він справді знав таку пісню, але, по-перше, це було досить давно, по-друге, та пісня була англійською мовою. Але відступати не було куди, хлопці якось її підіграли, а невтомний розпорядник два рази проспівав другий куплет і тричі — п’ятий, які приблизно пам’ятав. Лірична «Лайла» сподобалася всім, а англійської краще за русявого красеня Родіона тут все одно не знав ніхто.

Розлючений Квадрат летів до «Сватів», люто дихаючи:

— Не та «Лайла», так вашу так! Не така! Та російською була!

— Така — не така! Так твою так! — розлютився й Родіон.

Жора остовпів. Він ніколи не чув свою ж приказку на свою ж адресу.

— А ну, заспівай таку! — насідав співбесідник.

— Лай–ла! Ла–ла–ла–ла! Ла–ла! Ла–ла! — заревів, мов реактивний винищувач, здоровань.

— Цю «Лайлу» ми теж знаємо, — посміхнулися музики і заграли. «Лайлою» виявилась призабута вже пісня «Прощай, со всех вокзалов поезда…».

Далі все йшло за відпрацьованим сценарієм: «Ах, ета свадьба», «Зємля в іллюмінаторє», «Гляжусь в тєбя, как в зєркало», «Ярмаркі краскі» і навіть «Паромщік».

Гості вже підпили, молоді цілувалися все частіше, бо їх славили, наречену ще не крали, і час від часу дійство переривалося танцями. Раптом хтось замовив «мєдляк» «Машини врємєні».

Вокально-інструментальні музиканти швиденько підключили свій винахід до мікрофона та підсилювача і завели:

«Я раскрасіл свій дом-дом-дом

В самий празднічний цвєт-цвєт-цвєт:

Напісал я на домє свойом-ом-ом

Бесконєчний рассвєт-єт-єт».

А ображений дід Павло вже давно ходив довкола та шукав, до чого б йому причепитися. Добряче напідпитку, пильний після прочитання у вчорашній газеті статті «Маки під фанеру» про музикантів-халтурників, що співають під фонограму, дід Павло Кочумай раптом встав перед ансамблем, замахав руками і щодуху заволав: «Зупиніться!».

Музиканти слухняно замовкли.

— Ой, людоньки, дурять же ж нас! — зненацька зарепетував він і показав на ревербератор рукою. — Це шахраї! Вони тільки рота розкривають, а ця штука грає та співає!

— Діду, та ви що? Це спеціальний пристрій — ревербератор! Він відзвук робить!

Знавець ревербераторів Шериф вже з годину цілувався біля озера із своєю красунею, а Жора Квадрат почав важко думати, де ж він чув таке слово, тому дід продовжував атакувати:

— Який ще пристрій? Не брешіть! Що я, магнітофона не бачив?! Знаю я ваші пристрої! Пристроїлися — людей дурити!

Гості та хазяї підозріло дивилися на музик.

— Та він же сам не співає, він тільки повторює, — пояснював соліст.

— Звісно, повторює! Те, що вдома записали! — наудари Павло Кочумай.

— Зачекай, — на правах діда нареченої зупинив його Семен Полікарпович Забийворота і вийшов на імпровізовану сцену. — Мене не обдурите! Я сам старий естрадист! Я у 67-у в оркестрі машинобудівного заводу на мандоліні грав! А ну, включіть цю штуку! — скомандував він і схопив мікрофона:

— Агов!

— Агов! Ов-ов-ов-ов! — слухняно відповів прилад.

— Он як! — зачудувався «старий естрадист».

— Он як-он як-он як! — передражнило його з акустичних систем.

Щоб остаточно все перевірити, майстер гри на балалайці заспівав:

— Дві баби посварились за голівку маку…

— Маку-маку-маку, — відгукнулися динаміки.

— Одна баба другій бабі показала… дулю!

— Дулю-дулю-дулю! — пішла селом луна.

— Ух ти! — здивувався перевіряльник ревербераторів.

— Ухти-ухти-ухти! — передражнили його колонки.

— Переконалися, діду? — урезонив старого головний музикант. — Таку бучу здійняли! А ще — естрадист.

— Ти справді якийсь Кочумай! Люди працюють, а ти… — присоромив майстер гри на мандоліні приятеля.

Далі гуляли нормально — весело і завзято.

Після того весілля Семена Полікарповича ніхто у селі позаочі інакше, ніж Естрадистом, і не називає.

Добре хоч, що на родину прізвисько не перейшло!

 

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова нічЮрій Винничук, Ті, що стежать за намиОлексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю УкраїнуВікторія Гранецька, Жінка з неба.

 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка