PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Автор: Ділявер Саідахметов

Депортація кримських татар: історія однієї родини

18 травня в Україні відзначають 75-ті роковини депортації кримських татар.

Це історія мого дідуся, Мустафи Саідахметова. У 1944 році йому було 12 років. Його сім’я жила в селі Кози Судацького району, зараз це село називається Сонячна Долина. У них була багатодітна сім’я, в якій старший брат воював на фронті в лавах Червоної армії, а батько дідуся був у школі місцевим садівником та випасав овець.

Він розповідав, що для них ранок 18 травня 1944 року, як і для багатьох кримських татар, почався о 4.00 годині ранку. У двері постукали троє солдатів та почали зачитувати указ про необхідність виселення всіх кримських татар, оскільки вони є посібниками фашизму.

Батько мого дідуся дістав фотографію старшого сина, що знаходився на фронті, і почав показувати її військовим. Проте солдати викинули фотографію на підлогу та сказали, що у них тільки 15 хвилин, щоб зібратися.

Всі були в розгубленості, адже не знали, що робити. Ніхто не розумів, їх повезуть на розстріл чи ні. Ніхто нічого не говорив. І тільки один з солдатів сказав перед виходом з дому, що потрібно взяти з собою якусь їжу, адже дорога буде довгою.

У його матері вийшло взяти з собою півмішка пшениці. Далі їх завантажили в машини та відвезли на залізничний вокзал.

Він розповідав, що вони їхали у вагонах з відкритими дверима. Діти сиділи, звісивши ноги вниз, і в цей час вони проїжджали дуже широку річку та досить довго їхали залізничним мостом. Потім дідусь припускав, що вони переїжджали Волгу.

Читайте: Порошенко: Депортація кримськотатарського народу - наш спільний біль Неможливо знищити дух цілого народу - Зеленський про депортацію кримських татар Депортація в 1944 році: Сейм Латвії визнав геноцид кримських татар

В дорозі їх годували соленою рибою. Дідусь говорив, що їхню сім’ю врятувало те, то мама взяла з собою пшеницю, яку вони мололи ручним млином в борошно, а під час зупинок бігли до людей, щоб спекти собі коржів.

В дорозі вони перебували десь три тижні. За словами дідуся, коли вони виїжджали, була весна, а коли прибули до Узбекистану, було набагато спекотніше. Він припускав, що це вже був початок літа.

У першу зиму в Узбекистані загинуло багато людей, оскільки їм не надали жодних умов для проживання. Це були бараки та розвалені старі будинки, в яких не було вікон.

Їхню родину врятувало те, що батько дідуся був так званим костоправом, і недалеко від них в лікарні була нестача персоналу. Тому його взяли на роботу. Вони змогли жити у дворі медичного закладу та харчуватися залишками лікарняної їжі.

Для дідуся перша зими була найстрашнішою, оскільки тоді почалася епідемія дизентерії через відсутність питної води, а в 1946 році почався голод.

Нашій сім’ї пощастило, оскільки під час депортації вони не втратили жодного члена своєї родини. Солдат порадив взяти з собою їжі, а їм вдалося вибратися з бараків у лікарню.

Багато людей вважали, що їх везуть на розстріл і немає сенсу нічого з собою брати. Люди були в стані приреченості.

Автор: Ділявер Саідахметов, журналіст.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка