Скільки Україні чекати членства в Північноатлантичному Союзі, що для цього треба зробити і як протидіяти Росії? Це все запитання, відповіді на які намагаються знайти передові політики з усього світу. Та як скоро їх знайдуть?
Перемога України на полі бою: в НАТО перестають стримувати оптимізм
Стриманий оптимізм – дипломатичний термін, яким союзники України на заході і в НАТО зокрема оперували, коли йшлося про Україну. Справді, важко передбачити хід війни, навіть важче ніж погоду в Брюсселі, яка змінюється чи не щосекунди. Війна – не погода.
Останнім часом західна преса просочена песимістичними прогнозами та інсайдами з посиланням на анонімні джерела в західних урядах, що допомога Україні зменшиться, а згодом – взагалі зійде нанівець. Що Київ змусять сісти за стіл переговорів з агресором, що територіальні поступки неминучі.
Як мінімум непередбачуваною ситуацію роблять процеси, які зараз відбуваються у Сполучених Штатах. Боротьба за президентське крісло, яке вже наступного року має зайняти новий / старий президент – один із двох. І від цього залежить температура горіння підтримки України. Згасне чи ні? Запитання, яке непокоїть усіх, хто стежить за подіями.
29 листопада навіть сонце ще не встигло вийти на обрій, як у штаб-квартирі НАТО вже знову почали збиратися міністри закордонних справ – другий за порядком, але не за насиченістю день роботи. Війна в Україні внесла свої корективи у функціонування та раніше дещо розмірене життя військово-політичного блоку. Треба щось робити.
НАТО утворили в 1949-му, коли Захід зрозумів, що треба терміново і рішуче протидіяти поширенню комуністичної навали в світі, популяризації диктатури та військової сили. Сьогодні у найбільшого та найпотужнішого військового блоку в світі такі самі завдання.
Росія вирішила, що вона може за допомогою ракет диктувати світу порядок денний, маніпулюючи тезами про розширення Блоку на Схід. “Ми – оборонний блок і ні на кого не плануємо нападати”, – наче мантру повторюють чиновники Північно-Атлантичного Союзу. В Москві, очевидно, в якийсь момент це сприйняли як слабкість та нерішучість.
Тому, зрештою, став можливим підлий напад на Україну у 2014-му та повномасштабне воєнне вторгнення в лютому 2022-го.
Двері привідчинені, але чи можна в них увійти
Питання членства України завжди гостро стояло в суспільстві. Одні уряди змінювали інші, приносячи з собою вітри змін, які дули в різні боки – від Москви до Брюсселя і Вашингтона. Повномасштабна війна Росії проти України розвернула політичний флюгер, здається, назавжди. Якщо раніше блоковість карїни поляризувала суспільство, зараз це питання його об’єднує. Україна має бути в НАТО. В головах більшості українців з цього приводу сумнівів немає.
Але чи сумнівається НАТО? Сьогодні можна говорити про три градації настроїв. Польща, країни Балтії, Фінляндія та велика кількість західних країн сповнені оптимізму, що це можливо, коли закінчиться війна, а закінчити її можна лише спільними зусиллями. Інші демонструють той самий стриманий оптимізм, рівень якого, зокрема, залежить від успіхів на полі бою. Третя група – умовні скептики, але про них пізніше.
Великі сподівання були щодо Саміту НАТО у Вільнюсі. Столиця Литви була розмальована українськими кольорам, всюди можна було побачити слогани на підтримку України у війні, а щодо подальшого членства в НАТО, то позиція країни теж була щиро візуалізована, адже майже на всіх видимих поверхнях будівель було написано “33” – кількість членів НАТО разом з Фінляндією, Швецією та Україною. Місто прикрашали 33 тисячі українських прапорів.
Литовці з усіх сил натякали, що Україну не можна залишати за межами євроатлантичної родини. За родинним столом місця вистачить усім. Володимир Зеленський розраховував, що у фінальному комюніке Саміту будуть прописані конкретні часові рамки, коли двері НАТО для України не тільки відчиняться повністю, а коли, власне, у них можна буде увійти.
Часових рамок в комюніке не було. Тому скепсис і в пресі, і серед оглядачів почав зростати. Та чи все так погано? Тоді у Вільнюсі комісію Україна-НАТО замінили Радою Україна-НАТО, та головне – змінилася суть. Угорщину фактично позбавили можливості блокувати співпрацю між Києвом та Альянсом.
Рада Україна-НАТО поки що демонструє свою ефективність. Про це говорять в НАТО на камеру, але, що характерно і більш важливо, поза кадром. Україна – номер один на порядку денному. Ізраїль у фокусі, НАТО стежить за тим, що там відбувається, але всі зусилля спрямовані виключно на Україну та на свою власну безпеку.
Ранок 29 листопада. 8:31 за Брюсселем. Коли подвір’я штаб-квартири освітили перші промінчики сонця, до входу під’їжджає величезний кортеж Девіда Кемерона. Колишній прем’єр Британії нині відповідає за зовнішню політику. Він знає, як все працює і в НАТО, і поза межами військового союзу.
Кемерон йде швидко і впевнено, тримаючи праву руку в кишені. Він зупиняється на секунду перед журналістами.
– Що ми бачимо, якщо подивитися на велику картину? Українцям вдалося відкинути росіян на інший бік Чорного Моря, вони розблокували судноплавні маршрути, вони експортують зерно, їхня економіка зростає. Вони стукають в двері і НАТО, і ЄС, і на це вони отримують теплу відповідь, – Кемерон говорить впевнено і категорично, так само впевнено і категорично він не відповідає на запитання преси і заходить всередину.
Оптимізм Кемерона поділяють і топові чиновники блоку. Не під запис вони розповідають про те, що в Україні не все так погано, як може здатися на перший погляд. Так, війна складна й непередбачувана. Так, є втрати, а кожне життя має значення. Так, зима ускладнює воєнну обстановку. Так, в Авдіївці без упину тривають штурми українських позицій, окупаційні війська всіма силами намагаються зберігати наступальний темп.
Західна журналістка запитує натівського чиновника, навіщо Україна створює з незначних населених пунктів, як Бахмут або Авдіївка медійні символи, які потім втрачає.
– По-перше, тільки Україна має і може визначати, які населені пункти важливі. По-друге – реакція росіян на цей символізм на руку українським військовим, – відповідає він.
Росіяни ведуться на символізм і кидають на захоплення маленьких містечок значні людські й технічні ресурси. Так звані “м’ясні штурми” виснажують і окупантів, які все ще намагаються хизуватися значним військовим потенціалом.
Що відбувається в цей час у паралельному світі? Росія, яка втратила свої позиції у виробництві та експорті зброї, заявляє, що готова до війни з країнами НАТО. Водночас вона не припиняє приховану мобілізацію для підтримки агресії навіть проти набагато меншої за неї України. Що ж. Це цілком ймовірний сценарій. В НАТО нарешті це розуміють. Майже всі.
Є ще Угорщина, яка хоче грітися російським газом попри те, що від нього можна, якщо не задихнутися, то точно дістати важке отруєння. Та національні інтереси прем’єра країни Віктора Орбана, очевидно, не хвилюють. Його, здається, непокоїть лише власний політичний рейтинг та влада.
Угорщина, Словаччина, цілком ймовірно, ще й Нідерланди можуть стати бар’єром для реалізації євроатлантичних мрій українців. Середина грудня (коли ЄС почне або не почне переговори з Києвом про вступ до Союзу) покаже, що до чого. Звісно, ЄС не НАТО, але стане зрозуміло, чи є в союзників аргументи для скептиків, щоби ті змінили тон.
Угорщина та Туреччина стоять на порозі і поки що не пропускають у відчинені двері Швецію. І це також певним чином пов’язано з Україною. Як?
Туреччина вибудовує собі вигідний економічний, ні, навіть не союз, а радше дорогу з одностороннім рухом, коли вигодонабувачем є лише Анкара. Москва особливо не має вибору. А Ердоган виторговує собі у Вашингтона літаки F-16, які незабаром отримає і Україна. Угорщина виторговує собі поправки в українському законодавстві щодо мовної політики, фінансову підтримку європейців та енергоресурси в Росії, але зрештою каже, що готова запустити процес ратифікації вслід за Туреччиною.
Очікувалося, що камінь спотикання приберуть зі шляху Стокгольма під час цієї зустрічі. Та за зачиненими дверима, очевидно, щось пішло не за планом. “Коли Швеція стане членом НАТО?”, – вигукнув із зали американський журналіст, коли Блінкен виходив після фінальної пресконференції. “Все буде. Це станеться”, – усміхаючись промовив у повітря державний секретар США.
Повстання мерця. Навіщо Блінкен поїхав з НАТО в ОБСЄ
30 листопада в Північній Македонії має відбутися зустріч міністрів закордонних справ ОБСЄ. Країни НАТО розуміють, що ОБСЄ як безпекова організація себе вичерпала. Росія, як і в Радбезі ООН, має там право вето. Москва грається міжнародними інституціями як підліток, за яким не дивляться батьки.
Країни Балтії вже заявили, що ігноруватимуть це зібрання і закликають інших туди не їхати. Проте поїде Ентоні Блінкен. Він це вже підтвердив. В ОБСЄ буде також Сергій Лавров. Лаврова випустили за кордон, Росія отримала можливість бути присутньою на справжній міжнародній зустрічі. Навіщо туди їде Блінкен? Це початок діалогу чи щось інше?
Він має намір підтвердити “непохитну прихильність США до ОБСЄ та її основної місії – сприяння безпеці, стабільності та співпраці між державами, з особливим акцентом на правах людини та мирному вирішенні спорів”. Так офіційно заявляють у Державному департаменті США. Згодом те саме говорить зі сцени основної зали штаб-квартири НАТО.
Що ж насправді? Насправді це схоже на те, що Сполучені Штати з одного боку грають на внутрішньому політичному полі, демонструючи здатність не виключати дипломатію з порядку денного, з іншого – показують, що не мають наміру віддавати навіть кульгаві міжнародні організації під повний контроль росіян.
“Майбутнє в іпотеку”
Усі усвідомлюють, що будь-яка війна закінчується за столом переговорів. Але вибороти собі вигідні переговорні позиції потрібно на полі бою. Але чи будуть Україну достатньо підтримувати?
– Рік за роком Москва купує своє майбутнє в Пекіну в іпотеку, – заявив генсек НАТО Єнс Столтенберг на підсумковій пресконференції.
Минулого тижня 20 союзників НАТО погодилися сформувати повітряну коаліцію. Це допоможе врятувати життя українців.
Допомогу обіцяють не припиняти. Комплексний пакет допомоги нині замінили на багаторічну програму надання допомоги. Ба більше, цього разу прозвучала конкретика щодо членства України в Північноатлантичному Союзі – вона там буде. Риторика про відчинені двері змінилася впевненими твердженнями в майбутньому часі. І цьому має сприяти чіткий план дій з реформування держави в цілому та армії зокрема.
Реформи, корупція, правосуддя – те, чим Києву тикали в ніс, починаючи з 2014 року. Ці слова лунали і зараз, проте нині говорили про значний прогрес і про те, що НАТО працюватиме над поліпшенням цих сфер разом з українцями.
Просто не буває. Адже йдеться про понад три десятки різних країн зі своїм баченням, фінансовими можливостями та політичними інтересами. НАТО не зраджує консенсуальному підходу, коли всі рішення ухвалюються одностайно, тому роботи дуже багато – дипломатичної, технічної, цілеспрямованої та кропіткої.
Світу потрібен порох
– Моя команда перетворила мою кров на каву і тепер хоче, щоби я зберігав свіжість думок, – сказав український міністр закордонних справ Дмитро Кулеба українським журналістам, з якими вирішив зустрітися окремо від усіх.
Кулеба здається втомленим, проте задоволеним. Часу на спілкування мало, адже міністр вже поспішає в аеропорт.
– Є домовленості, які покладені на папір, – каже міністр. Україна та НАТО домовилися розробити нові проєкти для збільшення виробничих потужностей українського оборонного комплексу. Це стосується лікування поранених українських військових.
Є домовленості, поки що не покладені на папір. Йдеться про зміцнення оборонно-промислового комплексу України, країн ЄС та НАТО як цілісного механізму. Війна триває, відповідно – зброя закінчується. Її треба виготовляти. Проте тут є низка перепон.
Певні регуляторні обмеження НАТО та ЄС, не вибудувана поки що логістика, нестача спільної політики приватного бізнесу. Тепер йдеться не про оборонні компанії кожної окремої країни, а про спільний комплекс, який треба розвивати гуртом. Жодна держава не може віддати всю свою зброю Україні та оголити свою власну оборонку.
Виробництво снарядів уже збільшено в рази – як в Україні, так і за її межами. Але для їх вироблення потрібен порох. Сьогодні основні його виробники – США, Китай та Норвегія. Якщо не буде достатньо пороху, то й снарядів, які так конче потрібні Україні, не буде. Проте в союзників є оптимізм, що обіцяний до березня мільйон боєприпасів вони зможуть надіслати на український фронт.
Однозначно в цієї міністерської зустрічі був запал. Запал навести лад на континенті, бо нині всі не на словах зрозуміли, що зараз йдеться не про Україну, а про устрій, який може обвалитися в одну мить. Ми не можемо залишити діяння Росії непокараними. Про це говорив Девід Кемерон, заходячи до штаб-квартири зранку, цими словами закінчив свою пресконференцію Ентоні Блінкен ввечері. Головне – щоби пороху вистачило довести все до кінця.
