PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Євген Положій
Автор: Євген Положій

Енергоострів

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Читайте: Сашко Лірник, Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Читайте: Андрій Миронюк, Снайпер

Читайте: Геннадій Молчанов, Про собак і патріотів

Читайте: Марися Нікітюк, Нічний рибалка

Читайте: Світлана Поваляєва, Рапан

Енергоострів

За тиждень до початку міграції — зазвичай в сере­дині серпня — лелеки збираються на лузі. Вони зліта­ються сюди звідусіль, і безмежний зелений простір вкривається сотнями чорно-білих точок. Обговорюючи специфіку цьогорічного перельоту, птахи гучно клаца­ють дзьобами і шумно вимахують крилами. Незвичні для людського вуха звуки зливаються в один потужний потік, який, відбиваючись від неспішної поверхні ши­рокої ріки, що вихляє тут поміж лугом, селом і лісом, піднімається вгору, до самісінького неба. Через кілька годин лелеки й самі по черзі здіймаються в повітря і летять до своїх домівок із тим, щоб через визначений на нараді час у встановленому порядку відправитися в мандрівку на південь.

— Звідки вони знають, що потрібно прилітати на луг саме сьогодні? — запитує, піднявши обличчя до небес, малий Лоренцо. — Вони ж не мають мобільних телефонів!

Іван уважно вдивляється в обличчя чорнявого хлоп­чика, і в тінях від хмар, що мерехтять по землі, бачить самого себе, тільки багато років тому — маленького хлопчика, який запитує свого дідуся:

— Звідки лелеки знають, що на луг треба прилітати саме сьогодні? Вони ж не вміють писати листів!

— Вони домовляються заздалегідь, під час повер­нення з півдня.

— А як лелеки знають, куди саме летіти?

— Їх ведуть магнітні поля Землі. Так птахи орієн­туються в просторі. Вони слідують теплими потоками повітря, які допомагають їм під час довгого перельоту не витрачати зайвих сил.

Іван, розслабившись, зручно сидить у широкому сірому шкіряному кріслі просто посеред двору. Крісло виглядає модерново, але не контрастує з загальною об­шарпаністю подвір’я. Білі стіни мазаної хати, дерев’яні двері в сарай і паркан розмальовані чудернацькими різ­нокольоровими малюнками: міфічні звірі, біблейські дерева, райські птахи. Іван має багато вільного часу і прагне якось урізноманітнити своє дозвілля. Художник із нього так собі, але, принаймні, виглядають малюн­ки жваво. Сусіди спочатку думали, що він або якийсь сектант, або трохи несповна розуму, але потім звикли. Іванів зоровий простір — малюнки, кілька метрів до паркану і безкрайнє небо над головою. З крісла чудово видно дерев’яні, підперті бетонними балками, вуличні стовпи електропередач, на двох із яких лелеки щороку будують гнізда. Сьогодні прохолодна погода, дме віте­рець, але Іван, за звичкою, в темних окулярах, джин­сах та футболці, сидить, закинувши ноги на стілець, посьорбує трав’яний чай і постійно палить. Подвір’я огороджене високим парканом, значно вище людського зросту — така висота парканів усталена в цих місцях, щоб ніхто не міг бачити, що відбувається у дворі. Мож­ливо, саме зараз в очікуванні скрутних часів хтось із селян за звичкою переховує від лихих очей зерно або картоплю.

— Навіщо ти палиш? Мама каже, що палити шкід­ливо! — часто говорить йому Лоренцо, ймовірно, єди­ний Іванів друг на світі. Іванові — п’ятдесят сім років, Лоренцо — вісім, найкращий вік для міцної чоловічої дружби.

— Мені вже нічого не може зашкодити, — від­повідає Іван. — Але твоя мама має рацію, палити — по­гана звичка! Ніколи цього не починай.

Мама у Лоренцо багато років працювала в Італії по­коївкою, доглядала старих та хворих людей, тому, на­певне, в хлопчика таке дивне ім’я як для східної Украї­ни. Та й для західної також. З Італії, крім грошей, мама Лоренцо привезла багато різного модного одягу і звич­ку завжди класти речі на свої місця, що страшенно всіх дратує вдома. Тут не заведено по буднях робити непрак­тичних (зайвих) рухів, вся життєдіяльність спрямована на економію сил для роботи, тож місцезнаходженням і місцепокладанням речей можна зайнятися і в суботу. Батько Лоренцо — Василь — працює в агрофірмі ме­ханіком, багато не п’є тай і взагалі має досить лагідний характер. Єдине, з чим він досі не погоджується в світо­устрої, щоправда, десь в глибині душі — це синове ім’я. Та й то — мовчки. Він хотів би назвати його Петром, на честь діда.

Хату і невеличке обійстя Іван купив у цьому селі невипадково — колись він тут народився і ходив до по­чаткової школи. А потім життя повернулося так, що родина виїхала до міста, потім, через кілька десятків років, батьки майже одночасно померли, а він на по­чатку дев’яностих подався на заробітки до Англії. Спо­чатку з роботою і побутом не дуже щастило, кілька днів проспав навіть на вулиці в картонній коробці з-під телевізора, але згодом влаштувався електриком у ма­леньку енергетичну компанію, попрацював, легалізу­вався, перейшов у компанію побільше, й далі кар’єра на диво швидко пішла вгору — далися взнаки профільна освіта, досвід роботи та велика працездатність. Згодом Іван обіймав уже невеличку керівну посаду, забрав до себе дружину з двома дітьми, а через кілька років отри­мав паспорт громадянина Великобританії. До України він приїжджав нечасто — не мав до кого і не мав коли, та й працював з ранку до ночі, не вистачало часу на­віть на дружину і дітей. «Знаєш, любий, — якось десять років тому сказала вона, — а я йду від тебе!» — і пішла. «Куди ти йдеш, тобі ж майже п’ятдесят! — зухвало вигукнув Іван, спльовуючи на підлогу хлібні-з-маслом крихти (він саме снідав). — Кому ти потрібна?» — і жорстоко помилився. Коли тепер він дзвонив зі свого шкіряного крісла до сина або доньки, вони рідко брали слухавку, а коли брали, то були не надто терплячими до його запитань. Певне, діти вважали, що батьку вже запізно цікавитися їхніми справами, й очевидно, мали рацію. Він все життя був не надто стриманим, регуляр­но зауважуючи вголос, що працюючи майже без вихід­них і забезпечуючи родину матеріально, має право на підвищену інтонацію і безапеляційність у судженнях і грубу прямоту в діях. Тепер родина нівелювала це пра­во байдужістю до його долі. Самотність — ось ціна, яку він заплатив за заможну старість, вважав Іван. Самот­ність схожа на м’ясорубку, яку вперто крутить за роз­хитану ручку час. Проте, Іван працював в компанії, що мала безпосередній стосунок до енергетики, тож його м’ясорубка самотності була електричною і крутилася щосили, перемелюючи все: роки, миті, годинники, секс, нерухомість, автомобілі, старі речі, зрештою, пам’ять.

Сни — найкращі співрозмовники для самотніх лю­дей.

Відтоді, як залишився сам-один, Івану щоночі поча­ло снитися дитинство: широкий зелений луг, туман, що стелиться над травою, срібна ріка і темний ліс вдалині. Він летів над лугом, наче птах, і бачив у траві кожну комаху, розрізняв по голосу кожну жабу і за мовчан­ням крізь прозору воду — кожного безмовного карася. Він навіть знав їх на ім’я. Характерно, що люди йому ніколи не снилися, за винятком одного разу, коли стара прабабця, що пасла кіз, привітно помахала йому зни­зу палицею. Тоді він зрозумів, що захворів. Хвороба причаїлася десь там, глибоко в крові, в мікроскопічних червоних рухливих кульках, і її не могло діагностувати жодне надсучасне медичне обладнання. Однак він знав напевне, що з часом смерть в його тілі потихеньку наби­ратиме ваги і сил. Іван добре знав і причину хвороби — самотність, що перейшла в нестерпність. З роками са­мотнього блукання по квартирі усвідомилося, що ті, заради кого він працював — не зрадники, а втікачі, бі­женці від його локального тоталітаризму. Але зроби­ти роботу над помилками і виправитись — спресова­не у щільний робочий графік життя Іванові шансу не надало. Біг-Бен пробив сухо і точно, як завжди. Тому, допрацювавши до п’ятдесяти п’яти і накопичивши на рахунках достатньо коштів для безбідного життя в Україні, Іван повернувся. Він вирішив доєднатися до своїх снів. Можливо, якщо він поживе якийсь час серед них, самотність і нестерпність, а з ними — і хвороба — покинуть його? А потім він хотів ще раз одружитися і народити сина. Хоча можна і доньку, кого вже Дадуть. Так він думав і на такий вихід сподівався.

Хати, де Іван виріс, уже давно не було, все там за­росло травою. Він купив вільний дім край села — таких тут стояло доста — майже біля річки, а город розлама­ним тином виходив просто на луг. У селі прийняли но­вого мешканця байдуже. Самотній старіючий чоловік не мав великої практичної цінності для селян, ті раділи хіба що великим сімействам дачників, які щодня потре­бували молока, яєць, м’яса та всього, що можна їм про­дати.

Першим ділом Іван відремонтував тин — укріпив по всій довжині — і зробив ворота. Висота паркану у дворі йому не подобалася — нічого на видно на вулицю, доводиться напружувати слух і розрізняти людей і тва­рин по голосах, але вирізнятися з-поміж інших дворів він не захотів, тож залишив так, як є. «І нашо вона того Миколу погнала? — доводилося часто мимоволі чути з вулиці подібні діалоги. — Ну той що: пив помалу, але ж не так і сильно він пив! — От і я ж кажу: нашо? Він же все їй робив: і пиляв, і рубав, і косив! А зараз шо? — А зараз, бачиш, все сама. Не потрібно було виганяти, пропаде ж чоловік!».

Тепер уві сні він мав орлиний зір, а в житті трену­вав китовий слух. Саме сині кити, якось із здивуванням прочитав він у Вікіпедії, мають ідеальний слух, вони сприймають звуки через широко відкрите горло… В сараї валялися інструменти від попередніх господарів, газ привозили в балонах — їжа тут готувалася в літній кухні. Хата мала веранду і три кімнати — одну прохідну і дві для проживання. Ліворуч Іван обладнав собі ван­ну з бойлером і туалет, а в кімнаті праворуч, полови­ну з якої займала величезна груба з лежанкою, спав на скрипучому ліжку з панцирною сіткою, провалюючись у старі перини. Прілий запах від них не витравлювався ані вогнем, ані водою, ані вітром.

Так сталося, що родичів у селі не залишилося, на­віть дальніх. Ані тобі сьомої води на киселі, ані дев’я­того неба на кисні — геть нікого. Івана мало хто тут пам’ятав зі старих людей, з молодих тим більше. Од­разу по приїзді заходили привітатись деякі колишні од­нокласники — з тих, хто не виїхав або не спився, але говорити вони особливо не мали про що. Заходили й ті, хто крізь мутні склянки давно вже заглядав у темні провалля місцевого кладовища, але за просто так Іван не наливав, тільки за роботу. Тож з регулярних відвіду­вачів, яких попервах він мав море-океан, у нього зали­шився лише восьмирічний Лоренцо.

— Ну що, Лоренцо Васильовичу, продовжимо? — намагаючись бути корисним хоча б самому собі, Іван взявся вчити малого англійської мови. На перші занят­тя приходило з десяток дітей, але згодом залишився сам Лоренцо. Інші прибігають тільки під вечір, коли Іван вивішував на стіні хати білий екран і через проектор із ноутбука починав крутити мультики — звичайно ж, англійською.

У перше ж літо йому перестали снитися луг, річка і ліс, і Йван припинив літати птахом над ними. Однак не перестав все бачити до найдрібніших деталей, тіль­ки робив він це тепер із кабіни трактора, яким розсікав по Лондону — уві сні, звичайно ж. Там же, на вули­цях британської столиці — коли у вуличному натовпі, коли крізь вікно омнібусу — він часто бачив разом із козами свою прабабцю. Вдягнута стара завжди вишу­кано по-англійськи, однак не випускає з рук вірну пали­цю, якою регулярно ледь помітно подає Іванові знаки. Характерно, що на білих кіз посеред Лондона ніхто не звертає уваги, можливо, сприймаючи тварин як нову постєвропейську реальність.

Нестерпність буття в реальності, що замістила ба­гаторічний сон, в селі дійсно минула. Але хвороба, як і самотність — ні. Та Іван радів і тому.

— Продовжимо, — відповідає Лоренцо і розкриває зошит. Він здібний хлопчик, хапає все на льоту. — Сьо­годні знову — часи дієслів?

Звісно, життєвий простір Івана не обмежується двором, а спілкування — лише уроками англійської для маленького друга. Якось він, щоб розвіяти нудьгу, що в перший рік накочувалася дев’ятивальними хвилями, не­стерпна, наче зубний біль, пішов до місцевого кафе «У Генерала» (хоча всі тут казали: «Ходімо до Соплі», а не до Генерала). Соплею з дитинства прозивали по-вулич­ному чоловіка, що відкрив кафе. Якось після служби в армії він поїхав кудись на заробітки, повернувся через певний час із грошима, відкрив кафе і сказав, що тепер у нього нове прізвисько — Генерал, так його називали там, далеко. Але всі однак казали: «Ходімо до Соплі», тут нелегко було відкараскатись від минулого. Так чи інак, але побачене й почуте «У Соплі» корінним чином відрізнялося від того, що він звик бачити в Англії в та­кого штибу сільських закладах — ніякої товариської атмосфери і розмов за життя. Спілкуватися тут не ви­давалося можливим, гучна музика вбивала слова, щой­но вони вилітали з рота, як вправний мисливець знімає влучним пострілом качку на злеті. Тут пили горілку, кричали, смикалися в судомоподібних танцях під ревін­ня радіоприймача, очевидно, у такий спосіб намагаю­чись скинути з себе морок сьогодення. Того першого разу Івана ледь не побили якісь немісцеві зап’яндиги — просто пощастило вчасно зникнути, тож інтеграція в громаду через спілкування й алкоголь виявилась про­вальною ідеєю. Тож тепер на своєму ще не старенькому «Фольксваген Гольф» Іван раз на пару тижнів їздив до міста, де знімав номер в готелі. Вдень гуляв вулицями, сидів у кафе, закуповував консерви та крупи в «Сіль­по», а ввечері йшов до бару, де попивав віскі з колою. Як правило, ранок він зустрічав у масажному салоні. «Найкращі вчилися у нас!» — написано на маленькому рекламному флаєрі під оголеною молодицею з велики­ми чорними сосками. «Інтимних послуг не надаємо!» — зазначено там же. Але в житті весь сенс (весь секс, заз­вичай, також) — у нюансах сенсів, тож після екскур­сій по місту і масажних салонах Іван завжди повертався додому в піднесеному настрої. Думка про одруження і майбутніх дітей відступала все далі і ховалася десь в ранковому тумані над лугом і рікою. «Можливо, це і є щастя, — розмірковував він, оминаючи численні ями на дорозі. — Наразі мені ніхто не виїдає мозок, я вільний у своїх рішеннях, мене ніщо і ніхто не обтяжує!»

Але, склавши своє довге худе тіло у велике сіре крісло посеред двору і зробивши першу затяжку після чашки міцного чаю, абсолютно задоволений життям, він вкотре усвідомлював, що такий висновок — хибний.

Сонце пестить пооране зморшками обличчя.

Серпень. Інколи йому здається, що він живе на острові.

І справа тут не в фізичній самотності, а в окреміш­ності буття.

Зранку Іван ловить павутиння, вночі дивиться, як падають зірки, а весь інший вільний від прогулянок, го­сподарських справ чи рибалки час спостерігає за жит­тям двох родин лелек, які вимостили собі гнізда на сто­впах напроти. Від початку, у перший рік, як він сюди заїхав, гніздо було лиш одне, а потім прилетіли молоді птахи, і Іван вирішив, що це — добрий знак. Ніхто й не сперечався.

Він спостерігав за лелеками, а селяни спостерігали за ним.

Справжньою новиною для нових-старих односель­чан стало те, що він залишився зимувати, тобто осів на постійне проживання. Проте в стосунках це нічого не змінило. Іван ніяк не міг зрозуміти, що за люди живуть навколо. Він усвідомлював, що знайти спільну мову буде складно, навіть зважаючи на те, що його коріння — звідси, і його батьків добре знали і пам’ятали, але така пам’ять — про вирваних із землі людей — нічого не варта, як з’ясувалося. Права власності на подвір’я і осо­бливо на город селяни за Іваном не визнавали. Навесні він посадив квіти, але після першої ж поїздки в місто знайшов їх вигребленими сусідськими курми. Дірку в паркані, куди, очевидно, вони пролізли, Іван закрив дро­том і фанерою, але наступного ж тижня після повер­нення знайшов отвір відкритим. Сто, можливо, сто один або сто два рази (він завжди акуратно вносив фінансо­вий звіт про свої довільні втіхи в спеціальний зошит, але кілька візитів із невідомих причин усе ж таки не зафіксував, тому гарантувати абсолютну точність цифр зараз важко) Іван повертався з міста за ці кіль­ка років і щоразу закривав отвір — і стільки ж разів отвір відкривали, а кури вільно греблися в його городі. Іван пробував із цього приводу спілкуватися з сусідами, але розуміння не знайшов: «Тобі що, шкода?», — така дивна відповідь звучала на Іванові претензії. Селяни могли спокійно зайти у двір за його відсутності і на­лаштовувати приймач на улюблену хвилю, мотивуючи свою поведінку начебто незакритою хвірткою, скоси­ти без дозволу траву на городі, словом, всіляко робили вигляд, що Іван — людина, попри все, тут тимчасова, а, отже, фактично безправна, і його подвір’я, що кіль­ка років стояло пусткою, належить усьому селу. Ну і звісно, нікуди не ділося постійне намагання продати втридорога молоко, яйця, птицю, всучити по-єзуїтськи щось негодяще або наполовину зламане, — і все це з посмішкою, по-доброму, по-сусідськи. Але інколи се­ляни дивували Івана по-справжньому. Якось він у себе в березі пригледів для кілочка, щоб прив’язувати до нього човна, чудову місцину. Прийшов із сокирою на­ступного ранку, а там сусід уже поставив свій кілочок, металевий, вже й човна прив’язав. Засмутився. «Та ти не плач, — сказав сусід, — подивись сюди, бачиш, я й для твого човна петельку наварив!»

Сусід за переказами дідів змайстрував собі справді гарний човен, просто любо-дорого дивитися. Наступної весни човна вкрали, але сусід не засмутився: «Думав, його раніше вкрадуть. Нехай. Я собі новий зроблю, не такий гарний…». Сусіди могли запросто так дати піску або насіння люцерни, задарма зорати город і на­віть посіяти траву і нічого не попросити. Одне слово, дивні тут жили люди, Іванові не дуже зрозумілі, але на те він намагався не зважати. Єдине, що зачіпало його по-справжньому — рибалка. Хоч скільки намагався він наловити риби вдосталь, жодного разу не йшов із ріки з більшим уловом, ніж місцеві. «Багато спіймали?», — з посмішкою дивлячись на дві-три щучки чи окунці, що скидалися в його садку, запитували шмаркачі з повними відрами риби.

Церкви в селі не було, розвалила колись радянська влада, та про неї (про церкву) вже давно не шкодували і не згадували — нікому, а нової не будували — дуже да­леко від міста, тож ніхто зі священиків їхати сюди, в бід­ноту, не захотів, як казали селяни. А правда то чи ні — вірити їм Іван не наважувався. Тож єдиним місцем, де можна поспілкуватися з людьми протягом довшого часу, виявився магазин. Очікування на хліб і штовха­нина в черзі забирали десь годину, тож Іван зрештою полюбив «хлібні» черги. Це таке відчуття, начебто тебе підібрали у відкритому океані після корабельної аварії.

На який саме рік прилетіли молоді лелеки, Іван не міг згадати. Можливо, на третій, а можливо, на четвер­тий. Кожна наступна весна в своїй природній (для нез­виклого ока) одноманітності схожа на попередню: тане сніг, теплішає, дощить, повертаються птахи. Старі ле­леки прилетіли наприкінці березня. Спочатку прилітав, як завжди, самець. Він мусить гарно облаштувати гніз­до, в якому за деякий час з’являться пташенята. Самки лелек — особи примхливі, і гніздо їм може не сподоба­тися, тож самці дуже стараються догодити. І навпаки, на одне гніздо (і на одного, відповідно, самця) можуть претендувати дві самки — тобто, все, як у людей.

Життя старих лелек Іван вивчив добре. Це була стала пара з пропорційно поділеними обов’язками та правами. Самець літав у поля і на болота за здобиччю, а самка широкими крилами закривала пташенят від сон­ця. Жаб малі розривали з неймовірним тріском і, гуч­но клацаючи дзьобиками, ковтали свої шматки. Потім самець підміняв самку в гнізді, і вона летіла до ріки і приносила в дзьобі воду. Коли пташенята наїдалися і напивалися, самка обов’язково винагороджувала сам­ця сексом. «Як то справедливо! — інколи думав Іван. Отак би і у людей було, то не сидів би я зараз тут, як пеньок!». Але потім він розкаювався у таких своїх дум­ках, переосмислював буття і знов упевнювався в хиб­ності й цієї своєї думки.

Інколи — не кожного року — лелеки вбивали одно­го зі своїх пташенят. Навколишні пси звідкілясь знали про цей акт дітовбивства заздалегідь, і за півгодини до того, як мале лелеченя випаде з гнізда з пробитою голо­вою, вже накручували кола біля стовпа. Чому лелеки так жорстоко вчиняли з деякими своїми пташенятами, Іван так і не розібрався: чи вони хворіли, чи їх народжу­валося занадто багато в ті роки, чи просто неслухняні? Пташеня легенько падало під стовп, і за кілька хвилин від нього не залишалося ані пір’їнки. До інших своїх дітей лелеки ставилися неймовірно турботливо. З осо­бливим задоволенням щороку Іван спостерігав процес навчання польоту. Батьки ставили пташеня на стовп посередині поміж собою і помалу підпихали до краю.

Коли мале падало вниз і починало безладно вимахувати крилами, батьки супроводжували його по обидва боки і наочно демонстрували правильні рухи крилами, аж поки пташеня не ловило правильний ритм польоту і не поверталося до гнізда. Інколи серед малих лелек, як і се­ред людських дітей, траплялися неуважні діти. Одного неборака мама-лелека ніяк не могла примусити стриб­нути зі стовпа, при тому, що всю теорію, яку вона йому кілька разів погрозливо проклекотіла, він пропустив, зосередивши увагу до якихось подій на лузі з конями і коровами. Втративши терпіння, батько-лелека зірвався з сусіднього стовпа і дав неслуху натурального копня­ка. Малий каменем рухнув униз, але біля самої землі, під підбадьорюючий клекіт батьків, замахав крилами і здійнявся до гнізда.

Час від часу лелеки сварилися. Кричала, в основно­му, дружина, бо їжі, вочевидь, не вистачало, і чоловік цілими днями десь пропадав у не надто результативних пошуках. Після таких сцен чоловік на кілька годин від­селявся на сусідній стовп, де й сидів, повісивши дзьоба долу, неймовірно сумний.

Молодий лелека побудувати гніздо з першого разу не зміг. Можливо, батько не навчив, можливо, просто нездара — невідомо. Майже всі гілочки, що він при­носив і змащував слиною, неодмінно падали вниз, і з часом під стовпом їх накопичилася велика купа. Сам­ка, на яку він очікував, з’явилася за тиждень. Молодий жених сиротливо сидів, склавши крила, на стовпі і че­кав на її рішення. Молода наречена взялася будувати гніздо самостійно, і якось вдвох вони здолали перші труднощі. Гніздо вийшло страшенно незграбне, і дітей у них не народилося. Піклуватися вони не мали про кого, тож весь вільний від полювання час проводили, понуро сидячи на стовпах один навпроти одного. Зреш­тою, вони вилетіли жити в поля, де змішалися з такими ж самотніми лелеками, у яких не склалося цього року особисте життя.

Історія майже повторилася наступного року, але цього разу молодий лелека гніздо так-сяк збудував. Ді­тей однак вони не мали. І лише на третій рік все скла­лося, як годиться. Хіба що Іван ніяк не міг розрізнити, чи одна й та сама самка прилітала щороку, чи то були різні.

До лелек місцеві мешканці ставилися забобонно. Як мова заходила про гнізда або про прикмети, згадува­лися десятки випадків, коли люди, що потривожили ле­лек, хворіли, а чи й помирали раптовою смертю. Села, що їх покинули лелеки, вважалися нещасливими.

Якось пізно восени, коли люди вже втомилися чека­ти на холоди, Іван прокинувся від знайомого звуку бен­зопили. Він вийшов на двір і побачив, як людина, зручно вмостившись на машині-вежі, пиляє стовпи з гніздами. «Агов, ти що робиш?!», — гукнув Іван, але його не по­чули. Верхівка стовпа разом із гніздом шумно впала на землю. «У-уух», — здивовано ухнули селяни біля своїх дворів. Вся вулиця висипала подивитися на те, що відбу­вається. «Якось, — згадували сусіди, — у Мартиненків лелеки гніздо просто на трубі поставили. Ті топлять грубу, а весь дим — у хату. Почистили димохід — не допомагає. Вилізли на дах, а там — лелеки. От їхній дід власноруч те гніздо і прийняв. А через півроку по­мер, хоча до цього випадку здоровий був, ну абсолют­но…». «Було таке, а було ще й ось таке: якось на тому краю села прийшлося зігнати лелек, так потім…», — одне слово, оповідок про те, як небезпечно чіпати ле­лек, вистачало. Однак бензопила працювала, а ніхто не рушив із місця. Енергокомпанія, миттєво вирубаючи світло за несплату, давно вже привчила тутешніх лю­дей, що вона — не якийсь там черговий дешевий уряд популістів, а справжні господарі життя, конкретні па­цани, і з ними жарти погані, тож селяни в своїй одвічній боротьбі з чужою приватною власністю обмежувалися дрібними крадіжками дротів або трансформаторів і від­крито виступати, звісно, боялися.

— А чому ти повернувся? — запитав у Івана не­щодавно Лоренцо. Хлопчина сильно витягнувся і подо­рослішав, і що особливо тішило Івана — вже непогано говорив англійською. — В Англії ж краще, ніж тут. Я виросту і поїду в Лондон!

— Не знаю, — відповів Іван. — Можливо, через магнітні поля.

— Що, як лелеки?

— Ну так, як лелеки, — хоча звісно, нічого спіль­ного його повернення з поведінкою лелек не мало. Та не пояснювати ж хлопцю всі нюанси…

Бензопила заглохла. «Бензин закінчився!» — про­коментував хтось на вулиці. Правда чи ні, — невідомо, але енергетики згорнулися і поїхали, пообіцявши по­вернутися назавтра. Вони залишили по собі дванадцять на третину обпиляних згори дерев’яних вуличних сто­впів — Іванів був останній, і стільки ж стовпів нових, бетонних, які чекали на землі на встановлення. Два ле­лечиних гнізда сиротливо лежали під парканами. Підій­шов Лоренцо, і вони разом з іще кількома хлопчиками зібрали гнізда докупи.

— Світла сьогодні вже точно не буде. Сказали, зав­тра нові стовпи вкопають, після обіду.

— А як же тепер лелеки? Де їм жити?

Іван у розпачі розвів руками. Серце калатало і хотіло вискочити з грудей, хвилі самотності накочу­валися стрімголов. «Спокійно, — сказав він собі, — спокійно! Можливо, птахи зможуть жити і на нових стовпах?!»

Іван професійним оком огледів нові стовпи. Нічого незвичайного, тільки на них лелеки точно не зможуть будувати гнізда — на верхівці з невідомою метою були наварені гострі металеві шпилі. Можливо, саме для того, щоб на стовпах не сиділи птахи, можливо, з ін­шою метою, але в своїй англійській практиці Іван з та­ким рішеннями не стикався.

Залишок дня і ніч Іван провів у сум’ятті. Єдиний у селі він мав дизельний генератор, тож від відключень електроенергії страждав менш за всіх, але заводити дви­гун і слухати його нудне гуркотіння Іванові не хотілося. Хотілося темряви. Він не міг зрозуміти і усвідомити, як житиме без лелек. Лелеки надавали його життю сенс, лелеки зрештою майже остаточно вилікували його від самотності, і хвороба почала помалу залишати тіло.

Ні, його душа не могла змиритися з втратою ще од­нієї родини.

Івана лихоманило, він пітнів і плакав, зрештою, вже під самий ранок він вирішив, що сьогодні ж ввечері ляже в човна і попросить Лоренцо, щоб той веслом від­штовхнув його подалі від берега. Він лежатиме в човні із заплющеними очами і відкритим ротом, як велетенсь­кий синій кит, втягуючи через хворе горло всі звуки на світі, і течія понесе його по покритій крижаною криш­кою воді, аж поки вода в річці замерзне і крига зупи­нить човна десь посередині ріки. Його скуте холодом тіло з роззявленим ротом знайдуть рибалки і опустять в ополонку, і звідти ще довго можна буде чути звуки, які він накопичив за все життя, в тому числі, і сигнали лондонських омнібусів, на яких, безперечно, і досі ка­тається зі своїми козами прабабця.

Ранком бродив берегом. Мело. Сніг видавався схожим на крейду, а вітер — на пензель, яким писали ієрогліфи, що, з’являючись на чорній землі, миттєво зникали. «Наче люди». Зрештою, Лоренцо приніс два ободи від возу і ресори, які вони зварювальним апара­том приварили хрест-нахрест, створивши таким чином зручний фундамент для лелечиних гнізд. З енергети­ками про встановлення конструкції на нові стовпи не виникло жодних проблем — пару пляшок самогону і шматок сала легко вирішували в цій місцевості всі непорозуміння. Та й кому хотілося помирати від про­клять, накладених лелеками?!

Іван і сам перший раз напився безпосередньо в селі. Снилося йому всяке, але не Лондон і не луг. Його хо­лодне тіло тягло течією по річці, і холодна вода омива­ла човен, наче самотній острів. Стояв такий мороз, що жили в тілі перетворювалися на дроти — електричні дроти — які поступово наповнювалися енергією і ви­довжувалися, зливаючись з магнітними полями. І от уже Іван відчував, як дроти зачепилися за береги, як ростуть все далі, повзуть лугом, наче змії, заповзають у темний ліс і оповивають собою Землю, міцно тримаю­чи човна і не відпускаючи його, а потім линуть догори, до неба, де літають лелеки.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка