Десятий рік війни, другий – від початку повномасштабного вторгнення. Більш ніж 1,5 млн українців носять форму різних підрозділів сектору безпеки та оборони. І мобілізаційні заходи продовжуються.
Інтенсивність бойових дій після 24 лютого 2022 року посилилася у рази. Відповідно, збільшилась і кількість мінно-вибухових травм. Частина тих, хто зазнав поранення, повертається додому, в кожній громаді є родини загиблих захисників, сотні тисяч родин чекають на своїх рідних вдома.
Зрозуміло, що зарано говорити про демобілізацію, проте на часі готуватися до повернення військових, напрацьовуючи системи фізичної та психологічної реабілітації та підтримки, пільги, соціальні послуги й механізми вшанування пам’яті як на рівні держави, так і на рівні громади.
Хто першим зустрічатиме демобілізованих захисників і захисниць? Насамперед, це родини, громади, трудові колективи. Чи є розуміння, хто працюватиме з ними на місцях, надаючи необхідну підтримку та допомогу, хто вже має готувати родини до повернення, як відбуватиметься реадаптація в колективах?
На жаль, поки що відповідей на всі ці питання немає.
Ми, українське суспільство, представники держави і громад, маємо почати створювати та впроваджувати нові, ефективні ветеранські політики, адже наявна станом на сьогодні система соціальної підтримки, медичних і реабілітаційних послуг для ветеранів війни не витримає й місяця, коли одночасно зі служби повернуться хоча б 100 тис. ветеранів. Не кажучи вже про мільйон.
На мою думку, український підхід до ветеранських політик має бути зосереджений на людиноцентричності, простоті й дієвості, засвоюючи найуспішніші приклади інших країн.
Такий підхід повинен відрізнятися від політик імперської Росії, яка не рахує своїх людей… Політик, де через складну бюрократичну процедуру людина не може отримати послугу, а якщо не може – отже, такої людини для тоталітарної влади не існує.
На жаль, копія радянського закону про “соцзахист” ветеранів і досі керує майже всіма державними органами у цій сфері.
Цей текст – перший у серії про ветеранські політики і про те, на що вони, на мою думку, мають спиратися в Україні. Я спробую пояснити, хто і що є основою формування, впровадження, отримання фідбеку, удосконалення та знову впровадження цих політик. Такий собі SCRUM на мінімалках, але в масштабах стратегічного бачення реадаптації та реінтеграції захисників і захисниць всієї країни.
Важливо! Маємо проговорити поняття “ветеранські політики”, про які так часто (а насправді – ні) говорять.
Ви точно знаєте, що державні політики – це комплекс або система дій органів влади, спрямовані на вирішення певних питань суспільства. Органи влади можуть бути національними, регіональними чи місцевими.
Але, вже не складно здогадатися, що ветеранські політики – то певний комплекс дій щодо вирішенню питань, які стосуються безпосередньо ветеранів, їх родин, родин загиблих і зниклих безвісти. На національному, регіональнальному чи місцевому рівнях.
З власного досвіду отримання послуг, як учасник бойових дій, а також роботи на державній службі та в громадському секторі, я пропоную розглянути чотири “стовпи” ветеранських політик, які, на мою думку, в сучасних реаліях мають стати основою для їхнього якісного формування та ефективного впровадження, а саме: держава, громада, громадські організації та бізнес.
У наступних публікаціях я спробую розібрати функції та ролі кожного з цих “стовпів”, показати позитивний практичний досвід (український і закордонний) та поєднати ці стовпи в логічну систему під назвою “ветеранські політики”.
Більше про важливі рішення можете подивитися у трансляції Всеукраїнського діалогу: громади – ветеранам.