PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Ірен Роздобудько
Автор: Ірен Роздобудько

…І огні з-під опущених вій

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Читайте: Сашко Лірник, Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Читайте: Андрій Миронюк, Снайпер

Читайте: Геннадій Молчанов, Про собак і патріотів

Читайте: Марися Нікітюк, Нічний рибалка

Читайте: Світлана Поваляєва, Рапан

Читайте: Євген Положій, Енергоострів

…І огні з-під опущених вій

(історія одного іспиту)

…Дівчинка отримала двійку з хімії.

Вчителька ледве «натягла» їй «трояк» за рік, аби не псувати загальної картини на прохання директора.

Але попередила:

— Я буду в комісії на наступному іспиті, тож — начувайся!

Іспит був з української літератури і було незро­зуміло, яку роль в ньому може зіграти сувора «хімічка».

Але ж зіграла!

Перші три запитання видались легкими, але «хіміч­ка» увесь час нахилялася до вуха молоденької вчитель­ки літератури і щось наполегливо шепотіла їй на вухо. І та, під впливом старшої, весь час вигадувала найсклад­ніші додаткові завдання. Але і те було зовсім не страш­но: література була улюбленим предметом учениці. І «класна», і «позакласна».

Додаткових питань ставилося багато.

Поважна комісія на чолі з директором школи не­рвово крутилася на своїх стільцях, відверто нудьгувала, але заперечити найстаршому в школі викладачу ніхто не наважувався.

А та все шепотіла і шепотіла щось у вухо вчительці літератури.

Навіть уривок фрази долетів: «…Вперта… Двійоч­ниця… Завжди ходить розпатлана. Ставити вищий бал неможливо!».

— А прочитай нам якийсь віршик з позакласного читання, — сказала виснажена вчителька і навіть трош­ки підморгнула, мовляв, я не винна в цьому катуванні, але ж Ганна Сергіївна… Вона ж така…

Учениця почала читати:

…Коли потяг у даль загуркоче,

пригадаються знову мені

дзвін гітари у місячні ночі,

поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…

Ми на гору йдемо через гать…

А внизу пролітають вагони,

і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зорі,

і огні з-під опущених вій,

Од проміння і тіней узори

на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи — розтулена рана…

Ми хотіли й не знали — чого…

«Хімічка» закашлялась і постукала пальцями по столі.

Її щоки почервоніли.

Вона сьорбнула водички зі склянки, її очі звузилися і закрижаніли.

Од кохання безвольна і п’яна,

ти тулилась до серця мого… — продовжила уче­ниця після паузи.

Цей вірш Володимира Сосюри був її найулюблені­шим.

Вона читала його сто разів у виставі народного теа­тру, в який ходила з п’ятого класу. І тоді ніхто в залі не кашляв. Навпаки — слухали. А тут…

— Припиніть негайно! — вигукнула Ганна Сергіїв­на. — Учениця десятого класу, випускниця і комсомол­ка не може читати такі вірші!!! Звідки ти їх взяла? Хто тобі їх дав?

Вчителька літератури теж почервоніла, мов пече­ний рак.

— Це не я… Це — з позакласного читання, — тихо промовила вона. — Але ж це — Сосюра. Його вірші дозволені програмою.

— З якого це часу дозволено ось так привселюдно вголос читати еротичну поезію? — голос Ганни Сергіїв­ни перекрив сором’язливі покашлювання екзаменацій­ної комісії. — Тут — діти! Жінки! Чоловіки зрештою!

— Але ж там далі цілком… патріотично, — спро­бувала заперечити вчителька літератури і швидесенько кивнула учениці: — Продовжуй!

І та, ще не розуміючи в чому завинила, підкорилася:

Ой ви, ночі Донеччини сині,

і розлука, і сльози вночі,

Як у небі ключі журавлині,

одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,

темні вежі на фоні заграв…

Там з тобою у сірій шинелі

біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,

хоч і ворог — на нашій путі…

Патронташ мій патронами повний,

тихі очі твої золоті…

Ніби пару випустили з під покришки чайника!

Почувши про багнети, сіру шинель і патронташ, «хімічка» заспокоїлась, але її критичний погляд ковзав по довгих розпущених косах впертої школярки. Котра, якщо зізнатися, навмисно не заплела їх в коси на іспит, знаючи смаки Ганни Сергіївни.

Як кажуть: найшла коса на камінь. І нема на те ради.

І дійсно — не було!

Адже наступні рядки школярка прочитала з осо­бливою інтонацією, від якої директор і представники районо («державна» комісія була досить велика і по­важна!) ледь не попадали зі своїх стільців.

Дні пройшли… Одлетіла тривога…

Лиш любов, як у серці багнет –

Ти давно вже дружина другого,

я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману

і промінням своїм засіяв…

Та на тебе, чужу і кохану,

я і славу б свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос — і коси,

твої коси сумні цілувать…

— Ого! — зловтішно вигукнула Ганна Сергіївна. — Ого: ви це чули? Чули?

Вона була «заслужена», навіть мала медаль на ши­рокому вилозі синього костюму і ніхто не смів спере­чатися з нею.

Та ніхто й не сперечався.

Всі докірливо захитали головами.

— Отже, що виходить? — повела далі Ганна Сер­гіївна, постукуючи по покришці столу олівцем. — У, так би мовити, «ліричної героїні» цього опусу є чо­ловік, родина, тобто, міцна радянська ячейка суспіль­ства. А він, цей, як ви там сказали м-м-м…

— Сосюра… — пискнула вчителька літератури.

— Ага, Сосюра, — кивнула Ганна Сергіївна. — Отже цей, як ви сказали, Сосюра, хоче відбити її у за­конного чоловіка! Мартопляс! Певно, сам неодружений і бігає за кожною спідницею. Руйнує родини! І його ще й вивчають в школі?!

Вчителька літератури опустила очі, зітхнула.

Запала довга пауза, яка обіцяла школярці ще одну «двійку» і перездачу державного іспиту. Або поганий бал в атестаті, котрий не дасть змоги вступити до столичного вишу, поїхати з цього міста, побачити якісь інші світи, де вночі повз маленькі занедбані станції провінційних містечок гуркочуть потяги, запаморочли­во пахнуть жоржини, де коси бувають «сумними» і роз­плетеними, а чоловіки не покашлюють сором’язливо в кулачки, коли йдеться про любов.

І можна було б так само, як молоденька вчителька літератури, опустити очі і вибачитись.

І сказати, що вірш дійсно поганий.

І вибір — помилковий.

І що ніколи — так, ніколи! — більше він не луна­тиме «вголос» і «привселюдно» — ані зі сцени, ані на іспиті.

Вирвати його з пам’яті, з серця, з тоненької синьої книжечки, яку розшукала в міській бібліотеці і читала всю ніч.

І думала про те, що людину можна налякати страхом смерті, спокусити славою, змусити йти на компроміси. Але зламатися, якщо всередині живе ось така любов — неможливо. Ця любов все одно випірне крізь тисячі фальшивих рядків, що прославляють якусь там партію.

Любов до жінки чи батьківщини, тієї, справжньої — з «синіми ночами» і жовтими жоржинами. Про те, що існують цінності вічні і… тимчасові і що їх завжди мож­на розпізнати. Але чи завжди — відстояти, якщо стоїш перед вибором між життям і смертю?.. Особливо тоді, коли сотні твоїх друзів вже перейшли цю межу в когорті тих, кого потім назвуть «Розстріляним Відродженням».

Його не розстріляли, він не покінчив життя само­губством, він пережив тих, з ким починав творчий шлях.

Але вона уявляла, якою поламаною була його душа і в яких єзуїтських умовах він мусив виживати. Адже для поета немає нічого страшнішого, ніж виживати і пристосовуватися.

Це теж — смерть, тільки довга. В муках сумління і стражданнях, у роздвоєності і страху за свою безпеку в умовах масового терору.

О, Ганно Сергіївно, знали б ви, що свою сіру ши­нель, яка надихнула вас на видих полегшення, він надів не для поповнення лав славетної Червоної армії! А од­разу — з тих «синіх ночей Донеччини» — вирушив до гайдамацького полку українського війська, причетність до якого, як до націоналістичного угруповання, згодом мусив приховувати. А його перша збірка була видана у 1919 році коштом тодішнього його командира — пет­люрівського отамана Волоха.

Але учениця не могла про це сказати.

Ні, вона не боялася.

Просто тоді їй довелося б стояти на зовсім іншій «комісії», котра допитуватиметься, звідки вона про це знає, хто розповів їй про те, що викреслено з підруч­ників. І гостроконечна зірка з лацкану зашмульганого синього піджака заслуженої вчительки колотиме їй очі.

І тому вона мовчатиме.

Не скаже, як стара актриса їхнього аматорського театру тихо розповідала про цей страшний вибір між життям і смертю, між вічним і тимчасовим.

Між любов’ю до… двох Марій.

Такою символічною.

Навічно роздвоєною, як і його душа.

Чи знають про це ті, перед ким вона стояла з вогня­ми з-під опущених вій?

Ні, вона нізащо про це не скаже.

Можна відмовитись.

Перетерпіти.

Перемовчати.

І піти з цього катування бодай з «трійкою» аби більше ніколи в житті не бачити Ганну Сергіївну з її незрозумілими хімічними формулами.

— Він був одружений! — вперто сказала учениця в суцільній тиші і на відчайдушному видиху прочитала останні рядки:

Ночі ті, та гітара й жоржини,

може, сняться тепер і тобі…

Сині очі в моєї дружини,

а у тебе були голубі.

І додала спокійно:

— Його дружину заарештували. А коли вона по­вернулася з таборів, він зустрів її на вокзалі — висна­жену і постарілу — і ніс на руках через увесь Київ!

Сказала — і вийшла з класу, не дочекавшись оцінки.

Власне, на оцінку їй було начхати…

 

 

 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка