Цього року дискусії навколо Давосу знову оголили стару, але так і не розв’язану проблему: Європа десятиліттями жила в ілюзії безпеки під американською парасолькою й системно уникала відповідальності за власну оборону.
Рік тому президент України Володимир Зеленський у Давосі та на інших майданчиках прямо говорив європейцям: нам потрібні власні сили оборони, спільна архітектура безпеки, а не віра в автоматичні гарантії Вашингтона.
Україна пропонувала свою роль у цій архітектурі: у нас є люди, бойовий досвід, виробництво дронів, промисловий потенціал. Але це потребує інвестицій і рішень, а не декларацій. Минув рік – і ми можемо констатувати: попри гучні заяви, системного ривка в оборонній спроможності Європи так і не відбулося.
Довгий час значна частина європейських еліт де-факто відчували свою безпеку перед зовнішніми загрозами, навіть після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. А окремі лідери в ЄС й сьогодні переконують своїх громадян, що війна десь далеко і не стосується їх.
Коли ж загроза раптом матеріалізувалася не десь “на Сході”, а у вигляді американського тиску щодо Гренландії та контролю над арктичними шляхами, в Європі раптово відчули, що об’єктом тиску можуть стати вже вони самі.
Європейські суспільства щиро вірили, що якщо не “драконити” США, не провокувати Росію та дотримуватися всіх умов гри, безпекова парасолька залишиться над ними автоматично. Сьогодні стало очевидно протилежне – жодних “священних” гарантій немає, а зобов’язання можуть бути переглянуті без формального приводу.
Хроніка слабкості: від Бухареста‑2008 до Гренландії
Поточна криза має коріння не у вчорашніх заявах, а в рішенні 2008 року, коли Німеччина та Франція заблокували для України реальний крок до НАТО, залишивши її у “сірих зонах” російського впливу. Того ж року, коли Росія атакувала Грузію, європейські столиці фактично погодилися на часткову окупацію й подальший політичний перелам у Тбілісі.
Тоді, коли Москва вже відкрито заявляла, що Україна – “не країна”, а російські наративи системно розмивали позицію Києва, частина європейських політиків обрала комфорт замість стратегії. Це логічно вивело до 2014 року, власне анексія Криму стала наслідком не лише російської агресії, а й західної тактики “не провокувати” Кремль і прийняти політичне рішення не чинити збройного спротиву.
Унаслідок цього Крим здали без бою, далі були Донецька та Луганська області, спроби дестабілізувати інші регіони, за цю слабкість Україна тепер змушена відповідати, бо світ не прощає слабких. Але Європа теж не залишилася безкарною, оскільки її інфантильність тоді заклала основу нинішнього тиску – вже не тільки з боку Росії, а й США.
Сьогодні Європа опинилася в ситуації, дуже схожій на окупацію Криму в 2014 році. Європейські країни не мають достатньої кількості військ і засобів для захисту критично важливого плацдарму. Сьогодні цей плацдарм – Гренландія й арктичні маршрути. Якщо Росія тоді прикривалась “захистом російськомовних” та “історичною справедливістю”, то тепер США можуть аргументувати свої дії контролем над логістикою та безпекою Арктичного поясу.
Якщо ти демонструєш, що готовий платити чужими територіями та чужими життями, рано чи пізно до тебе приходять уже за твоїм.
Україна сьогодні веде найбільшу війну на європейському континенті, але водночас змушена воювати власним коштом: платити податки, розвивати виробництво, утримувати армію. У нормальній логіці війни фронтова держава воює на позики й гранти, за підтримки союзників, бо війна — це аномальний стан для економіки.
Європа могла забезпечити Україну всім тим, що сама не в змозі реалізувати на полі бою. Йдеться про фінансування оборонно-промислового комплексу, масоване розгортання та нарощування виробництва боєприпасів, реальну переорієнтацію контрактів зі “звичних ринків” на український фронт.
Замість цього українські оборонні спроможності досі залишаються недофінансованими, а український солдат отримує менше, ніж російський військовий, хоча сумарні ресурси ЄС у рази більші за можливості Росії. Європейська допомога принципово важлива, але її недостатньо для виконання стратегічних завдань і це ключова категорія війни: не багато чи мало, а достатньо або недостатньо.
Ілюзія “обмежених спроможностей”
Аргумент деяких європейських політиків та експертів, мовляв, “ми й так дали дуже багато” розбивається об масштаби реальної економіки ЄС. За даними європейських досліджень, США досі несуть близько 70% загальних оборонних витрат Альянсу, тоді як Європа – лише 30%.
Якби ЄС повною мірою скористався українським людським капіталом, промисловим, технологічним потенціалом і завалив Київ фінансуванням, зброєю, виробничими замовленнями, сьогоднішня стратегічна картина могла б мати інакший вигляд. Українська оборонка могла бути розгорнута кратно, програми рекрутингу до війська гідно профінансовані, а російські ресурси значною мірою виснажені.
Замість цього ми маємо ситуацію, коли тягар війни непропорційно лежить на країні, населення якої вже менше ніж 30 млн людей. Тоді як Європа з населенням у сотні мільйонів осіб і ВВП у трильйони доларів, продовжує балансувати між “стурбованістю” й страхом внутрішніх диверсій.
Не підтримка, а перемога
Попри все, ще не пізно. Європа дійсно може змінитися, але індикатором цих змін буде не чергова заява в Давосі, а фактична присутність на українському полі бою у формі достатніх ресурсів для перемоги.
Україна вистоїть – це вже доведено. Питання тепер в тому, чи збережеться Європа як суб’єкт, а не як територія для чужих проєктів – російських, американських чи будь-яких інших. Баланс сил у світі зараз переписується, а поле бою України є його центральною сторінкою.
Тому йдеться більше не про “солідарність” або “підтримку”, а про перемогу. І цю перемогу Європа або оплатить зараз грошима, зброєю та політичною волею, або потім заплатить власними територіями й безпекою.
