До 1999 року в мене з телебаченням були цілком дружні стосунки. А від 99-го вони стали робочими. Я почав тоді працювати на телебаченні і працюю дотепер.
Працював я редактором здебільшого, хоча регулярно були спроби зробити з мене ведучого. Я успішно проходив всі ці проби телевізійні, але потім традиційно в останній момент мені казали “ну, все добре, але занадто молодо виглядаєш”.
І так тривало до грудня 2013 року, поки одні люди не вирішили, що я вже не занадто молодо виглядаю, а виглядаю якраз нормально, щоб мене посадити в кадр. Це такий телевізійний термін для тих, хто показує своє обличчя в телевізорі. І відповідно, у цьому грудні вже 10 років, як я сиджу в кадрі.
10 років – це маленький ювілей, на ювілей заведено підсумувати щось, якісь уроки виносити з того, що було. І ніби магія цифр просить 10 уроків, які я виніс з телебачення за час моєї роботи в кадрі, але я не хочу штучно їх натягувати до десяти.
Насправді я собі в голові сформулював 8 цих уроків, якими готовий поділитися з вами. Думаю, вам це буде якщо раптом не корисно, то як мінімум цікаво.
Перший урок
Перше: телебачення, робота в прямому ефірі вчить цінувати час. Ви не повірите, як багато може бути 30 секунд і водночас як мало. Це все як в теорії відносності Ейнштейна – залежить від того, що вам треба. Одна хвилина, проведена на розпеченій сковорідці, й одна хвилина, проведена під час прощання з коханою людиною – це за тривалістю дві різні хвилини, казав Ейнштейн. В ефірі приблизно те саме.
Інколи одна хвилина часу, яку треба заповнити до моменту виходу новин – це безкінечність, а інколи ти нічого не встигаєш за цю хвилину. Перше, що мене навчило телебачення і робота в прямих ефірах – цінувати час. Кожна секунда важлива. І ти відчуваєш це не просто тому, що реклама на телебаченні дорога, а тому що ти фізично починаєш відчувати час, як він в тебе в голові – тік-ток, тік-ток.
Другий урок
Другий урок випливає з першого: люди не завжди, а найчастіше майже ніколи не вміють чітко, коротко і ясно формулювати свої думки. Це біда. Нас цього не вчать в школі, і я почав дуже цінувати вміння людей висловлюватися конкретно і зрозуміло. Це в моїх очах велике мистецтво і великий плюс для кожного.
Третій урок
З цього вміння випливає третій урок, який мені дало телебачення і робота в прямому ефірі впродовж 10 років – слова надзвичайно важливі. Дуже важливо, що і як ми говоримо. І дуже важливо говорити так, ніби ти завжди під прицілом камери.
Це насправді допомагає, я думаю, ви неодноразово бачили усілякі залаштункові відео з телебачення, де ведучий не знав, що він в ефірі чи що його знімають, і починав щось таке говорити. Цей досвід є в кожного ведучого, хоч не кожен ведучий потрапляє з цим досвідом на YouTube, але це навчило дуже контролювати себе в будь-яких публічних ситуаціях.
Там, де є ти і ще хтось, телебачення і робота в прямому ефірі завжди допомагає контролювати і тримати в голові умовно пам’ять про те, що тебе в цей момент може знімати камера. А раз це знімає камера, це можуть побачити мільйони людей. Тому тримай себе в руках і контролюй те, що ти говориш, щоб це можна було завжди повторити публічно.
Фото: Вадим Карп’як
Четвертий урок
Четвертий урок – це про міфи камери. Одні мені казали: “камера повнить людину на 5 кілограмів”, інші казали: “на 10 кілограмів в кадрі можеш виглядати товстішим”. Насправді я не помічав, повнить чи не повнить, але що я помітив – будь-яка камера показує людську фальш.
Тобто камера дуже добре висвітлює, якою людина є насправді, тому ефірний ти і не ефірний ти не повинні відрізнятися. Тележурналіст – це не актор, він не грає в кадрі, він має бути собою, і тоді люди будуть довіряти інформації, яку він їм доносить. Це дуже важливо розуміти: журналіст – не актор, камера бачить тебе такого, яким ти є. І тому важливо не відрізнятися в житті від тієї людини, якою ти постаєш в ефірі.
П’ятий урок
Але заради справедливості треба визнати, що є й наступний урок: люди бояться камери. Тому навіть не знаю, чи зарахувати це до повноцінного уроку, але журналістам буде корисно дізнатися, і це таке самоусвідомлення, що люди, які приходять на телебачення щось розказати чи показати – бояться камери більше, ніж люди, які працюють на телебаченні. Цим невеликим лайфхаком можна користуватися.
Шостий урок
Ще один урок: не жартуйте в кадрі, якщо ви на 120% не переконані, що цей жарт смішний, що його всі зрозуміють правильно і що після нього будуть сміятися. Немає нічого гіршого, ніж публічно пожартувати, а потім довго пояснювати, чому це мало бути смішно.
Сьомий урок
Один з найбільших й, очевидно, найбанальніших уроків, які мені дало телебачення, це вміння працювати в команді. Телебачення – це командний вид спорту, і ти як людина в екрані залежиш від десятків людей, яких глядачі не бачать: режисери, редактори, звукооператори, освітлювальники, працівники сцени, декоратори, графічні дизайнери, гримери. Це дуже багато людей.
Звичайно, людина в кадрі забирає на себе всю увагу і вся слава дістається їй. Але раптом щось у цій всій команді йде не так, то як кажуть, б’ють по обличчю. Тому всі недоліки і всі шишки теж тоді сипляться на людину, чиє обличчя світиться в кадрі. Тому дуже важливо працювати і вміти працювати з усією командою і як єдиний організм. Це командна гра – телебачення, і від кожного гравця на своєму місці залежить загальний результат. Ну, просто футбол якийсь.
Восьмий урок
І останнє, що я не втомлююсь повторювати: за 10 років роботи в прямих ефірах я зрозумів, що розмови про смерть телебачення дуже перебільшені.
