PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Артем Чапай
Автор: Артем Чапай

Пан Іван і три ведмеді

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Читайте: Сашко Лірник, Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Читайте: Андрій Миронюк, Снайпер

Читайте: Геннадій Молчанов, Про собак і патріотів

Читайте: Марися Нікітюк, Нічний рибалка

Читайте: Світлана Поваляєва, Рапан

Читайте: Євген Положій, Енергоострів

Читайте: Ірен Роздобудько, …І огні з-під опущених вій

Читайте: Антон Санченко, Сто перший анекдот про боцмана

Пан Іван і три ведмеді

Мабуть, на основі

реальних подій.

Він стояв на верхівці засніженої гори й дивився в наш бік. Сонце та сніг сліпили, проте маленьку темну постать було чудово видно на тлі синього-синього — ніколи такого не бачив — неба.

— Як індіанець, — повернувся до мене Володя, рипнувши снігом.

Ми скинули рюкзаки біля стежки й посідали на них відпочити. Йти треба було по протоптаному, слід у слід. Це втомлювало, але провалюватися по коліна у сніг втомлювало ще більше.

— Ага, так пильно дивиться… — сказав я, позира­ючи на постать.

–…А потім влучно стріляє, — засміявся Тарас. Ми з Володею теж засміялися.

Постать відірвалася від синього неба і почала швид­ко наближатися по білому снігу гори. Жоден індіанець у преріях не спустився б на коні так швидко, як цей чо­ловік на лижах.

Із тихим шурхотом, не здійнявши ані жменьки сні­гу, перед нами плавно зупинився пан Іван.

— Добрий день, — Володя гукнув, ще поки він при­гальмовував.

— Слава Іссу, — запопадливо сказав по-місцевому я.

— А ви куди, хлопці? — запитав пан Іван.

Його очі й голос виявилися дружніми — навіть ла­гідними. Обличчя було вкрите зморшками, зуби погані, зате тіло дуже міцне.

— Куди дійдемо. Може, на Шешул, — сказав Та­рас. — Може, на Петрос.

— На Петрос нині вже не зійдете, — попередив пан Іван.

— А вночі холодно буде? — запитав Володя.

— А я знаю? — чесно знизав плечима пан Іван.

— Ну Ви ж місцевий, — сказав я.

— Я шо, синоптик? — усміхнувся він.

— А Ви тут на біостаціонарі працюєте?

— Та.

— А що таке цей біостаціонар? — спитав Тарас.

— Тут заповідник. Влітку студенти зі Львова приїжджєют. Рослинки вивчєют, метеликів, — усміх­нувся пан Іван.

— А взимку Ви просто охороняєте й опалюєте?

— Та. Щоб ніхто не попалиу, чи не розібрау. І біо­стаціонар, і полонину.

— А Ви самі з Квасів?

— Ну та.

Рипаючи снігом, по слідах підходили решта з нашої групи. Скидали рюкзаки, які втискались у сніг, та сіда­ли зверху. Від нас парувало. Вдень було тепліше, ніж обіцяв прогноз. Ми впріли.

— Ух ти! — показав на лижі чоловіка Максим. — Це ви самі зробили кріплення?

— Так, — із тихою гордістю відповів той. — Піді­гнау під берци. Бо спеціальних черевикіу не маю.

— А якщо падаєте, вони відстібаються, так? — уточнив Максим. А потім додумав: — Чи ви не?..

— Я не падаю, — спокійно усміхнувся пан Іван. — Мені вже майже 56, — пояснив він.

— Ого!

— Ну та. Мого віку вже ніхто в селі на лижах не їзди. А я люблю. Я тут від дев’їностих працюю. Хіба б я пра­цював, єкби не любиу гори? У мене і у селі роботи багато.

Наша група довго сперечалася, йти далі чи ночувати в колибах на полонині, поруч із біостаціонаром. Питали порад у пана Івана. Той запропонував поспати в теплі у нього. Всім дванадцятьом? Нам було незручно — хоча для багатьох це була спокуса.

— Та йдемо далі! — Тарас трохи дратувався. — Тільки середина дня. Чого тут кукувать?

Пан Іван довго слухав це. До нього апелювали. Він не намагався ні до чого схиляти, не ставав ні на чий бік. Раптом йому набридло — він однією фразою по­прощався і вже за секунду був далеко, спускаючись на лижах до будівлі біостаціонару.

***

Ми таки пішли далі. Вночі було мінус двадцять. На­ступного ранку піднявся вітер, і п’ятеро з нас одразу пішли вниз. Семеро піднялися на хребет. Вітер здував і кидав в обличчя шматки злежаного снігу-льоду. Від­криті сантиметри обличчя ніби різало ножами. В якусь мить я відчув, що око зараз витече по щоці.

Я був серед чотирьох, які спустилися з хребта. На Шешул піднялися тільки троє. Серед них був Тарас. Ми домовилися зустрітися з ними біля біостаціонару пана Івана.

Ми четверо спускалися на стежку, в’язнучи по яйця у снігу. Пробували з’їжджати схилом на дупах, але переважно провалювалися. Впріли, ледь не біжучи по своїх слідах назад.

Пан Іван побачив нас на спуску й почав підніматися назустріч.

— Ми йдемо до вас! — одразу попередив я. Без це­ремоній.

— Змерзли? — пан Іван зрадів нам. — Я ж казав, переночуєте у мене, як люди!

— Але ж нам хотілося гір! — заперечив Володя.

— І вже маємо по саме нікуди, — додав я.

— Ходімо в хату, — пан Іван розвернувся й махнув рукою, щоб ми йшли слідом.

— Зараз буде моя улюблена частина всіх поїздок, — тихо сказав я Володі.

Так і сталося.

***

Тарас і решта спустилися з гори якраз на Епос Про Ведмедя. Пан Іван дав усім чаю й наполіг на борщі:

— Все одно завтра викину, як не з’їсте!

Ми зігрівалися від печі ззовні та від борщу зсере­дини. Сміялись і розпитували про життя на полонині взимку самому.

— А ведмеді тут є? — запитав Тарас.

— Як нема! Є.

— Але взимку сплять?

— Ну та. Але бува, прокидаються, — й почалась Історія Перша. — Якось Ведмідь прокинувся.

***

— Ведмідь прокинувся і був голодний. Пішов у село, роздер вівцю. Потім роздер іншу. Й почав ходити. То корову вб’є, то навіть собаку. Люди порадились і постановили його вбити.

— А хіба можна?

— Такого можна. Зібралися лісники й пішли шу­кати. А один дідок був — хитрий такий. Думає: я собі окремо піду. Нарвавсь на слід і баче — ведмідь у гору пішов. То дід собі думає: ага, он ти! А я піду навкруг гори й піднімуся з іншого боку швидше за тебе.

— Нічо так дід! — захоплено сказав Володя.

Ми засміялись. А дід таки встиг:

— Пішов він навколо. І от піднімаються вони на вер­шину гори — ведмідь з одного боку, дід з іншого. Дід під­нявся перший, дивиться — ведмідь уже суне. Дід за руш­ницю, і ведмедю в груди — бабах! Ведмідь поранений, але біжить на діда. А той уже не встигає ні перезарядити, нічо.

Пан Іван показав рукою, як дід панічно намагається рукою пересмикнути затвор рушниці.

— Ведмідь до діда — і по обличчю! Дід сахнувся, але ведмідь одним кігтем роздер йому щоку. Отак, звер­хи й донизу.

Пан Іван показав на собі, як ведмідь довжелезним кігтем дере щоку.

— Але тут з діда впала шапка. Ведмідь подумав, шо то щось тікає, відпустив діда — і давай униз по горі за шапкою!

— Оце повезло діду! — сказав Тарас.

Але потім виявилося, що це був обманний хід у розповіді.

— Поки ведмідь за шапкою, дід до рушниці. Пе­резарядив, а сам уже хитається… Ведмідь побачив, шо то шапка, неживе — і назад до діда. А той уже з обох стволів, ведмедю в груди — бабах! Ведмідь поранений, але далі повзе до діда!

Пан Іван показав, як ведмідь тримається однією ла­пою за груди, а іншою тягнеться вперед.

— А дід уже… ну, зомлів. Упав там і лежить, не може відійти. А ведмідь до нього повзе.

Пан Іван замовк.

— І шо?!!

— Ведмідь помер за два метра до діда. Так їх і знай­шли лісники.

Ми всі шумно видихнули повітря, бо перед тим дов­го тамували подих.

— Епічно, — сказав Володя.

— Уфф, Голлівуд, — погодився я.

Але пан Іван закінчив:

— Діда зразу в Рахів, у районну лікарню. Там йому операцію, і переливання крові. Лічили його, лічили. Але дід помер. Зараження крові.

Я ледь не сплюнув:

— Так те, що ведмідь погнався за шапкою, дідові не помогло?

Тарас почав був сміятись, але стримався.

Ми помовчали. Сьорбали чай.

— А що, часто ведмеді взимку прокидаються? — спитав Тарас. — А то нам зараз у село ще спускатися.

— Не часто, але буває. Зараз нє, зараз снігу бага­то і мороз. А було раз, відлига… — й пан Іван почав Історію Другу.

***

— Ведмідь собі спав. Але потепліло, підтопило йому й натекло в барліг. Ну, вода його розбудила. Він устав і пішов бродити. Та й забив собі кабана.

— Свійського?

— Нє, дикого. Ну і шо з’їв, то з’їв. А решта так, присипав снігом. Тим, шо не розтав іще. А тут лісник іде, дивиться — купа снігу, а там кров кругом!

— Ого!

— Ну та.

— Хитро заховав…

— Ну, лісник розгортає палицею купу, баче — там кишки, шлунок, ну, печінка кабана. Йде до другої купи. Розгортає — а там шкура, голова кабана, ратиці.

— А м’ясо?

— Ну і м’ясо. Ведмідь наївся, а решту заховав.

— На потім?

— Ну та. І от лісник заліз у ті купи, дивиться в них. А потім піднімає голову — а за десять метрів, на горі, сидить Ведмідь і зверхи на него дивисі.

Тарас голосно зареготав. Я уявив, як ведмідь уваж­но, схиливши голову на один бік і нічого не кажучи, дивиться на людину, що бабрається в його їжі.

— Лісник зразу за рацію. Бо інші лісники були не­далеко. І каже їм: тут Ведмідь. А головний лісник — не вбивати, відпустити! Вони бачили, шо то Вона. Бо були бачили, шо вона пісяла ззаду.

— А шо Ведмідь?

— Пішов собі.

— Не зачепив?

— Та вони людей не чіпають. Якшо на нього прямо не наскочиш.

— Але ж то його їжа! — сказав я. І заперечив себе: — Але лісник не їв.

Тарас зареготав:

— От якби заліз у купу головою й почав жерти!

Я уявив, як чоловік стає на чотири й зубами вгри­зається в їжу ведмедя.

— То ведмідь розумний! — сказав я.

— Ет, — махнув рукою пан Іван. — Ведмідь як чо­ловік, тільки шо говорити не вміє.

І він почав Історію Третю.

***

— Ішли двоє з нашого села по лісу, заходять за по­ворот — а на дорозі Ведмідь сидить. Вони завмерли, бо вже близько — а Ведмідь до них іде. Один відбіг, а дру­гий вкляк! А Ведмідь на нього суне, підходить — і йому лапу простягає!

Пан Іван показав, як Ведмідь далеко висуває вперед ліву лапу.

Тарас голосно зареготав.

— Той дивиться, а в лапі сучок. Він дістав ножик, розклав. Піддів сучок, і так… р-р-раз! І витягнув! А Вед­мідь рикнув — бо болить — і лапу в рот. І кров смокче.

Пан Іван показав, як ведмідь відсмикує ліву лапу й починає смоктати її.

Тарас голосно зареготав.

— А чоловік стоїть, стоїть, а зрушити не може. Вкляк. Стояв-стояв — і впав! Серце не витримало!

— Та ну? — ніхто не сподівався такого повороту розповіді.

— Ну та.

— Вмер?!

— Вмер, — пан Іван спокійно кивнув головою. — А ведмідь зразу до нього! Трусив його, і так перевертав, і сяк! Ніби лікар!

Тарас почав був сміятись, але стримався.

— Притискав його до себе, обіймав. Потім зро­зумів, що все — сів і заплакав. Як чоловік. Що то зна­чить — розумів, що той йому добре зробив! І потім штири днини люди не могли того забрати. Ведмідь сидів над ним, охороняв і всіх відганяв. А тоді сам вирив яму і сам його поховав.

Пан Іван показав руками, як ведмідь лапами розгрі­бає землю, кладе людину і загрібає назад.

 

 

 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка