PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Сашко Лірник
Автор: Сашко Лірник

Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Будь-яке порядне село в Україні мусить мати чо­тири кутки.

Один — той що над річкою, другий — де дівчата, третій — де парубки, а четвертий — там де піп живе.

Ну буває, що перший куток, на якому дід Микита, другий — той, що хата кривої Ганьки, третій — там де піп живе, а вже аж четвертий з парубками.

Парубки мусять бути в кожному селі.

Як парубків нема, то і села нема.

Бо хто буде в селі коней пасти і поле з батьком ора­ти? Хто буде бешкетувати і битися? Хто буде танці і вечорниці влаштовувати? Отож бо.

А як танці і вечорниці під бубон з гармошкою, то тут таки і дівчата як гриби з-під землі вродяться.

А тут уже і жарти, і зальоти, і пісні над річкою.

А далі весілля, діти, бабці з дідами — і нове село з чотирма кутками утворюється.

І тільки село Легедзине якесь неправильне було. Не те щоб сильно, але просто один куток у ньому весь час переїздив. Ну не так щоб переїздив, але весь час змі­нювався. Три кутки як і годиться — один куток кривої Ганьки, другий — де піп живе, третій — де дід Чабанюк щороку нову хату ставить. А четвертий щонеділі в ін­шому місці буває і по іншому називається.

Один раз — Василівка, другий — Олексіївка, третій — Дмитрівка, а четвертий — Федорівка.

А все тому, що жили в селі чотири хлопці-шибай­голови. Як кажуть, хоч де посій — там і вродить.

Ото вже бешкету виробляли, ото вже верховоди­ли!

Це про них співають:

«У неділю світлий день

Йдем гуляти на весь день!

Та вкрадемо порося,

Та прославимося!».

Як Василь якого бешкету наробить — то його ку­ток головний у селі. Як Олексій прославиться на вечор­ницях — то його куток. Як Дмитро щось зламає — то його Дмитрівка головна на вулиці. А вже як Федір до справи візьметься, то точно Федорівка старостує на Ле­гедзиному.

Ще з дитинства повелося в них, що хлопці спереча­лися хто з них кращий парубок і бідовий козак.

Бувало й билися, але ніхто гору не міг взяти. Так і мінялися кутки в селі.

У кожного з чотирьох якийсь хист особливий був — Василя до вогню тягло — ніби само собою все у нього спалахувало. Лиш кресне кресалом раз — то наймо­кріші дрова палають, аж іскри летять. Тож по вулич­ному його так і звали Палієм. За Олексієм вітри ніби на мотузочці ходили — як засвище, то звідки той вітер береться? Вітрякам крила крутить і стріхи кошлатить. То Олексія Вітрогоном на вулиці охрестили. Дмитро все з води не вилазить, як видра плаває і рибу руками ловить. А як сорочку на полі скине, то чекай дощу. По вуличному Вариводою кликали. Ну а Федір — той до землі і каменю здатний. Криниці і рови сам копає, мов ціла артіль, а камені хоч цілі вергає, хоч на друзки роз­биває з одного удару. То вже інакше як Вернигора його і не назвати.

Росли хлопці батькам на радість, а селу на користь. Пора вже і своє хазяйство заводити, землю орати, хліб сіяти.

Та не так сталося як гадалося.

Війна розпочалася.

Ніхто нікого не питав, ніхто нічого не знав, але за­брили хлопців у солдати і погнали на германський фронт у окопах воювати за царя-батюшку і Росію-матушку. Хоча яка там «матушка» — мачуха лиха й недобра.

Воювали парубки наші геройськи — від бою не хо­валися, військової справи навчалися, з рушницями і ку­леметами вправлялися вміло. А воно так з роду-віку в українців заведено — як поле орати, то зранку до ночі, як дівчину кохати — то з вечора до рання, а як воювати — то допоки ворога в пень не втяти.

Довго та війна клята тяглася-волочилася, але всьо­му свій кінець настає.

Нарешті хлопці наші живі і здорові додому верну­лися.

На чистії води, на яснії зорі.

Ні шабля, ні куля їх не взяла, нагороди-хрести на грудях видзвонюють, картузи набакир заломлені, вуса догори закручені, підківки на закаблуках брязкають, дорожню пилюку догори здіймають!

От саме час жити починати!

І земля своя, і руки працьовиті, і дівчат вистачає — вибирай, одружуйся, хату будуй, дітей народжуй!

Та прийшла біда люта, страшна звідки не чекали.

З півночі військо посунуло на Україну. Ті що бра­тами звалися, друзями величалися, разом від панів і царів страждали, та виявилися ворогами лютими і під­лими.

Як чорна хмара військо більшовицьке суне з Росії, рушницями і шаблями їжачиться, кулями землю за­сіває, українські села і міста захоплює, українців гра­бує-убиває. Кіннота ворожа поля як сарана криє, як воші по кожуху розлазяться комісари по Україні.

Жодне село чи місто встояти не може перед тою навалою. Бо немає війська в України.

Розпустили військо українське по домівках. Позда­вали зброю хлопці чубаті, до батьків і дружин порозхо­дилися з полків бойових. Всі раділи, що війна нарешті скінчилася, і ніхто і думати не міг, що брати колишні в спину ножа вгородять.

Ось уже і по землі черкаській вороги йдуть. Скоро і до Легедзиного доберуться.

Зійшлися серед села люди, розмовляють як від во­рога оборонитися, та все на хлопців наших бравих по­глядають, на них одних надію мають.

А Палій, Вітрогон, Варивода і Вернигора раду три­мають між собою. Думають що робити і як село вря­тувати.

Нічого вигадати не можуть.

І вирішили до мудрих людей сходити, поради попи­тати.

Спершу до попа пішли.

Панотець вислухав і порадив на Бога уповати і мо­литися — може й омине біда стороною. А як не омине, то це значить за гріхи покара така буде.

Почухали хлопці голови і посунули до кривої Гань­ки на куток за порадою.

Ганька побідкалася, поохкала і порадила скоритися ворогам, шию нагнути і терпіти, бо видно доля така во­ляча в українців — все під ярмом чужинським ходити.

Плюнули хлопці на таку пораду і пішли наостанок діда Чабанюка вислухати.

А дід Чабанюк, дарма що оселедця козацького не носив і сорочку мав просту засмальцьовану, та себе справжнім козаком вважав і казав, що вишиванка у кожного козака-українця під шкірою вишита і назовні візерунками виходить, коли ворог козакові груди ша­блею січе. Нічого дід Чабанюк не боявся. Лише свою бабу Людмилу троха побоювався, бо вона йому люльку палити не дозволяла, тютюн відбирала і за ту справу сварила дуже.

Прийшли парубки наші до діда і поради питають.

Дід одного з хлопців на воротях поставив, щоб той за стежкою слідкував — чи не йде баба з лавки часом. А сам лушпайки сухі з цибулі в папірця обтеребив і ловку цигарку без тютюну скрутив і засмалив, димом закутався.

Подумав і каже: «Не годиться нам під ворога ля­гати і йому коритися. Так і землю свою втратимо і рід наш занапастимо. Краще померти в бою, ніж жити в рабстві. Богу молитися добре і правильно, але знайте, що окрім як на себе — нема на кого розраховувати. Як самі себе не захищатимете, то ніхто не допоможе. Во­рога треба бити і гнати і нічого не боятися. Погляньте на себе і на таланти, якими вас від народження наділено. Кожен з вас сильний по-своєму, але все життя ви один з одним тією силою міряєтесь, один з одним не мири­тесь. Як поєднаєте силу свою разом, то тоді ніхто вас не здолає! Тож придумайте, як силу вашу в одне заплести-скрутити».

Подякували хлопці за пораду і пішли думати, як же поєднати силу вогняну і вітряну, камінну і водяну ра­зом.

Всю ніч на майдані сільському сиділи, щось в пи­люці малювали і прикидували.

А на ранок пішли на свій куток і вчотирьох за день кузню збудували.

Закрилися в кузні і давай клепати!

Бо де ще сила вогню, води, вітру і землі поєднуєть­ся, як не в кузні?

Палій вогонь палить, Вітрогон міхами роздмухує, Вернигора вугілля кам’яне і залізо підкидає, а Варивода у воді сталь гартує.

А кують і майструють разом — стукіт, грім і дзвін по всьому селі луною йде.

Селяни під кузнею щодня збираються — чекають, що з того вийде.

І ось на третій день хлопці з кузні виходять і роботу свою демонструють.

Дивляться селяни і чудуються — сотні борон заліз­них із зубцями гартованими хлопці викували. І коли тільки встигли?

А наостанок викотили чотири кулемета великі на коліщатках. Самі змайстрували — кожен на свій смак, але кожен до бою годиться.

А вороння чорне вже обрій закриває, навалу воро­жу провіщає. От-от до села кіннота більшовицька до­котиться.

Хлопці-ковалі-отамани наші швиденько парубків і дядьків сільських зібрали і наказали борони кругом села викласти так, щоб зубці догори стирчали і щоб жодного проходу між боронами не було.

А самі по чотирьох кутках села влаштувалися і кулемети свої до бою налаштували. А поруч селяни із косами і ціпами поставали. Хто що мав — те до бою і приготував.

Коли це з-за лісу військо московитське більшови­цьке вирвалося — коні тупотять, копитами грудки роз­кидають, піна з вуздечок летить. Шаблі на сонці бли­щать, очі люті з-під кашкетів визирають. З чотирьох боків лави ворожі летять.

Страшно, аж в грудях заходиться, ноги тікати про­сяться, на коліна впасти перед силою такою хочеться.

Та хлопці наші страху не піддаються і жартами селян підбадьорюють. А кому і потиличника дадуть — щоб не боявся і стрій тримав.

Котиться хвиля чорна ворожа, от-от змете легедзян і село затопить. А там уже вогонь і розстріли почнуть­ся. Здається, нема рятунку і кінець Легедзиному настав.

Коли це заіржали коні, крик до неба здійнявся — наскочили копита на вістряки боронові. Жала гартовані наскрізь пробивають, коней і вершників на землю кида­ють. Інші їх же топчуть і зверху падають.

А як військо вороже в купу збилося, то заговори­ли кулемети з Легедзиного. З чотирьох кутків луплять. Від попового кутка — як вогнем шмаляє, від кривої Ганьки — як ураганом косить, від діда Чабанюка — як каменюками зносить, а з четвертого кутка безіменного ніби дощем січе.

А тут і селяни кинулися ворогів добивати — хто ціпом, хто голоблею, хто шаблею, а хто і кулаками.

Не витримали вороги і тікати почали. Шелягами і ярами, балками і очеретами, стежками і дорогами. Коней і зброю покидали, чоботи свої діряві і кашкети шкіряні погубили.

Так і відбилися хлопці наші легедзинські від навали страшної ворожої.

Піднялася земля наша —

Скільки років спала!

Знов воскресла й полетіла

Козацькая слава!

Отож в ті часи буремні армія московська більшо­вицька не змогла завоювати тільки Польщу і село Ле­гедзине.

А в селі Легедзиному пам’ятник стоїть тим геро­ям — на чотири сторони світу боронами наїжачився, щоб нагадувало всім, що українці мирні люди — землю орють і хліб сіють, але коли ворог нападає, то знищать його і в цю ж землю закопають і заборонують гарнень­ко. Щоб і сліда ворожого не зосталося, тільки б пшени­ця золота росла і волошки сині цвіли.

Бо той народ, який армію свою підтримує, зброю в руках міцно тримає, смерті не боїться, перед небезпе­кою єднається і сварки забуває, — того перемогти і здолати неможливо нікому.

Хай який загарбник військо має незліченне, зброї силу-силенну і нахабства злого неміряно, але проти хоробрості і честі козацької не втримається. Бо він за чуже воює, а ми — за свою свободу, землю і дітей на­ших.

З тобою, іроде поганий, землею і водою битися бу­демо, вітром і вогнем воювати!

Не страшно нам загинути, а страшно перед ворогом скоритися.

Тож не буде такого на землі нашій українській від­нині й довіку!

В бою маємо надію на Бога і чотири станкові ку­лемети!

Бо рабів до Раю не пускають!

Не бзди, Президенте!

Неймовірна подія з української історії.

Сучасної, про яку ще легенди не створені. Але будуть.

2013 рік. Зима. Час Майдану в Києві.

З Криму їдуть чотири автобуси із бандитами і «тітушками», щоб долучитися до антинародних контр­революційних сил.

І раптом в невеликому місті Тальному дорогу їм пе­регородив блок-пост із мішків з піском, амбразурами і колючим дротом.

Перед блок-постом впевнено стояв могутній веле­тень — командир, одягнений в спецназівський камуф­ляж, натівський бронежилет, кевларову каску і з пісто­летом на боці. І в балаклаві. З амбразур блок-посту виглядали цівки кулемета і автоматів.

Командир помахом руки зупинив автобуси і нака­зав підійти старшому колони.

Старшим був колишній кримінальний злочинець, як і багато з тих, хто був в автобусах.

Переговори про пропуск автобусів на Київ велися майже три години.

Командир все відхиляв кандидатури переговор­ників і висував усе нові вимоги, погрожуючи тим, що його бойова частина на блок-посту отримала наказ від­кривати вогонь на ураження.

Коли ситуація напружувалася, і бандити хотіли прориватися, то із блок-посту лунав попереджувальний постріл вгору.

Незабаром командир оголосив, що до Тального ви­суваються великі озброєні сили спецназу з Умані, які підтримали Майдан.

І справді — по трасі наближалася ціла хмара людей.

То надійшли люди з Тального, Гордашівки, Поташу і Буків. Автобуси швидко оточили, поспускали колеса і повитягали тітушню за шкірки.

Налякані тітушки і їхні керівники-бандити повиска­кували з автобусів і розбіглися по полях та лісосмугах.

Потім селяни ловили їх по двоє-троє. Або вони самі виходили до селян і просили їсти. Страшні тітуш­ки виявилися переважно неповнолітніми з інтернатів Криму.

Жалісливі жінки із Гордашівки і Тального годували їх і скидалися грішми на маршрутки, щоб відправити додому.

А неймовірне в цій історії те, що на блок-посту Тального були лише кілька людей — сам командир, ко­лишній десантник, ветеран-афганець Петро Ш. і його помічники — хлопчаки із мисливською берданкою та холостими набоями, якими по команді стріляли вгору. Одного хлопця послали в село піднімати людей. Грізні кулемети і автомати були лиш муляжами з музею. А за мішками сиділи кілька сільських хлопчаків і все. Проти двох сотень бандитів.

Поки командир тягнув час і тримав бандюків у напрузі, то до блок-посту підтягнулися селяни із па­лицями, лопатами і граблями. Оце і був той страшний спецназ, якого злякалися бандити.

Так була відбита одна з атак на повсталий Київ.

І зараз, коли нам розказують про страшну і велику кацапську армію, яку треба боятися і раком підстав­ляти свою задницю і йти на поступки, бо «їхні танки взавтра будуть в Києві і Львові», я згадую одного цього бійця й кажу одне — ГОЛОВНЕ НЕ БЗДІТИ! НЕХАЙ ВОНИ БЗДЯТЬ!

Чуєш, Президенте?!

 

 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка