PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Світлана Поваляєва
Автор: Світлана Поваляєва

Рапан

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Читайте: Сашко Лірник, Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Читайте: Андрій Миронюк, Снайпер

Читайте: Геннадій Молчанов, Про собак і патріотів

Читайте: Марися Нікітюк, Нічний рибалка

Рапан

Вони здружилися в Сімеїзі. Важко сказати, як це могло статися, скажімо, з Нелею: ну, таке, щоби вона познайомилася і заприязнилася з кимось на пляжі. Тим більше з дівчиною. Неля, як людина традиційно за­чохлена, знайомилася лише з якогось приводу, з друзя­ми і колегами друзів і колег, — аж ніяк не на міських пляжах, куди, якщо і потрапляла вряди-годи, то лише в стані жорсткого похмілля — аби лиш скупатися, відле­жатись і чимшвидше зникнути з курортної картинки — такий собі заблукалий піксель.

Смагляві тіні блукали алеями серед схарапуджених травневим вітром акацій, глазурований шторм ковтав і випльовував холодну, ще незасмічену рінь порожніх міських пляжів, тенти прибережних татарських ре­сторанчиків рвалися до ультрамаринової стратосфери, каву миттєво висьорбував оманливо сонячний простір, ніщо не трималось на місці — речі та істоти літали, метлялися, танцювали, зникали. Шмаття звуків роз­літалися навсібіч і розчути музику з ресторанчиків, на щастя, було неможливо.

Неможливо було й змиритися з тим, що після сні­гового колапсу в Києві кримський травень виявиться таким яскраво-непривітним, голчастим, буйним, не­комфортним.

В заваленій лютим снігом по самі ніздрі столиці, поки всі гасали на сноубордах поміж намертво застряглих в центрі й на проспектах автівок, чекінились з глінтвейном на раптових фйордах або ж продиралися вирубаними в кучугурах тунелями до магазинів — аби скупити останню гречку і, повернувшись додому, написати панічний пост у фейсбуці, Неля сиділа на ліжку і нюхала свій намет. Намет пахнув кипарисами, сіллю, лавандою і розігрітим камінням, водоростями і крабами, ялівцем і ватрою.

Неля згадувала всі свої романи з деревами і скелями, клялася: щойно зійде цей небувалий кінематографічний сніг — вона скине баласт, майне до кожного дерева і кожного валуна, і до кожної скелі, яким освічувалася в любові й обіцяла повернутися. Відклавши врешті намет і з’ївши грейпфрут, Неля глянула на кісточки в жмені: одна виявилася пророслою. Неля запхала її в землю до порожнього вазона. Уявила, як на тлі зсутенілої, зафіраненої снігом шиби випростується зелений пагі­нець з двома тендітними листочками-вушками. І коли паросток вигнався — пішов сніг. «А то була непрОста кісточка — мріяла далі: з неї росло дерево, що викону­вало бажання. І доки воно виросте, — весь час ітиме сніг. І зупинити сніг можна тільки зламавши пагінець. Ніхто не наважиться знищити пагінець: всі люди жи­вуть своїми бажаннями. Дерево ростиме, сніг ітиме. Доки у всіх не залишиться одного-єдиного бажання: щоби сніг перейшов. В очікуванні всі зістаріють та за­слабнуть, а дерево виросте могутнім — вже годі зруба­ти. І нарешті дерево заквітне і всі задумають бажання: «Хай перестане сніг». Сніг тієї ж миті припиниться, і всі помруть. А дерево бажань ростиме далі».

За шибою сніжить. Неля дивиться, як вивищується сніг, схожий на тибетський молочний гриб. У Нелі жив такий, коли помирав її тато — Неля придбала цей гриб, навіть не сподіваючись, що татові допоможе сироватка, яку гриб виробляє, але ж ходила за татом, то і за грибом мусила ходити, як за дитиною: промивати, міняти йому щодня молоко. Настала спека — така ж пекельно нере­альна, як і оцей квітневий снігопад, Неля мала забирати з крематорію на Байковому цвинтарі урну з татовим прахом, везти на Лісовий цвинтар, а тоді їхати з міста — от і йшла містом — з урною в одній руці (бо ж як за­брала, то треба поховати) і слоїком з грибом в іншій (бо як закрити кришкою — задихнеться, а так поставити в сумку — розіллється молоко) — як їх обох кинеш. Пустка була легкою: просто в одній руці — живе, в ін­шій — мертве, і немає ніякої «Нелі»…

Виросте з кісточки ніяке не дерево бажань, а грейп­фрут, — подумала Неля. Ще одна істота, про яку треба дбати. Про живих треба дбати. Але все це закінчуєть­ся тим, що доводиться дбати про речі. Довкола живого завжди заводиться «побут».

Неля навіть не підозрювала, що в неї стільки барахла. Час линув, а вона все не могла його роздати. Сукні, книж­ки, намиста, браслети, диски, джинси, шузи, футболки, фотки, сорочки, горнята, чайники, ложки, картинки, мо­танки, чугайстри, попільнички, приручені мозкові тарга­ни, рукописи, ритуальні предмети врешті-решт.

…тоді Неля сподівалася від весни звичної міської магії: ось нарешті зійде під землю виснажливо-безпро­світна зима, у Нелі легке взуття, шиза в голові і повно грошей (ну, в її розумінні повно), вона йтиме, звісно ж, Узвозом і зустріне його. Такий невитравний Булгаков усіх закоханих киян, просто таки «синдром Маргари­ти». І Неля ходила, гуляла, наче затятий денний привид, вперто ігноруючи розуміння того, що як тоді, тоді-дуже- давно-тоді, ще до того «тоді», у неї вже не вийде ніколи. Що маніакальності в ній поменшало, а здорового глузду й разом з ним відчаю, сумнівів і зневіри — побільшало, тому ніякого впливу на зовнішнє середовище вона вже не має, це зовнішнє відокремилося від неї, Дніпром тягнеть­ся скресла крига, і між «я» всередині й тим зовнішнім «я-світ-вони-він» — вітринне армоване скло… Кажуть, що «час плине». Це він ззовні, для інших, плине, — все­редині він проноситься мов смерч, як подув березневого вітру, як травнева блискавиця. Здавалося б, ці муки, ці вічні, нескінченні, невичерпні муки, тягнуться місяцями, тижнями, але ж ні! Місяцями і тижнями вони тягнуться для тих, хто доглядає за тобою, хто ці муки спостерігає, не в змозі осягнути їхню дійсну інтенсивність. «Я бою­ся!», — сказав Нелі тато, і тут заведено додавати: «який ніколи нічого не боявся», але справедливіше було б ска­зати: «який ніколи не показував, чого саме боїться».

Неля ховається від грози як сільський пес, ховаєть­ся від зливи, ховається від речей і обов’язків: ховатися лишається добу, ще доба залізничних запахів і звуків, і — море!

Аня на цьому морі виросла. Вона просто підійшла до Нелі й запитала, чи та ще не задовбалася вдавати від­починок за такого скаженого вітру.

Вони все одно залишилися під оскаженілими тен­тами, пили коньяк, їхню каву нагло висьорбував вітер, вони розказали одна одній про себе все.

Літо принесло веселки, грози, кулясті блискавиці, холодні штормові течії, що тягли за собою дельфінів, зорі й комашині крила маленьких історій невтіленої закоха­ності. Неля навіть не уявляла собі, як це прикольно — мати подружку. Не жінку-друга, а саме подружку. Аня розсекретила для неї цілий світ маленьких жіночих за­бав, до цього зневажених: балачки про мучачиків, поси­деньки в ресторанчиках (не важкі, як шахтарська зміна в забої, пиятики, а саме посиденьки з келишком і горішка­ми чи креветками), танцюльки, косметологічні ігрища й навіть шопінг. А ще Аня з дитячою впертістю збирала рапанячі мушлі. Я, казала вона, — рапан, тому що в мені завжди шумить море, мені всередину можна сказати і ки­нути будь-що — як у море, все одно залишиться тільки море, а ти, Неля, ти — ра-панк, ха-ха-ха, Ра-Панк ти!

— Хой! — відповідала Неля.

А вже у вересні Аня і Неля сиділи біля озера на Оболоні. Над гладінню в сутінках металися лилики — полювали на рибу як чайки: пантрували з повітря по­верхню, пікірували на здобич і вихоплювали її з води.

— Як ти думаєш, чим вони хапають рибу? Кігтями чи зубами? — спитала Аня.

— А чайки чим хапають рибу: дзьобом чи кігтя­ми? — докинула Неля.

З місця, де вони сиділи, в загусаючій сутіні роз­гледіти це було неможливо.

— Давай підемо на танці? На аргентинське танго, наприклад. В Києві ж є якісь групи аргентинського тан­го? — раптом спитала Аня.

— Є, — промимрила Неля, підібгавшись усередині від такої несподіваної атаки на сокровенне, — є, але треба пару. Без пари нема чого туди йти. Ти знаєш двох хлопців, які погодилися б ходити з нами на танці? Я — ні.

— А навіщо хлопці? — сміялася Аня, — будемо танцювати удвох, я навіть можу танцювати чоловічу партію, якщо хочеш!

Місяць по тому вони не бачилися: Аня обживалася в столиці, на новому робочому місці, в новій хаті, Неля печально дивилася на Ютубі відоси з Греції, злостилася, що в Україні, мабуть, не те що ніхто ніколи в мусора молотовим не кине, а навіть на мирний протест більш як сотнею активістів не підніметься, думала, що, може, краще емігрувати з цього болота до Чилі, Коста-Ріки чи Аргентини і втопити свою громадянську позицію ра­зом із совістю в океані. Просто жити.

Аня намалювалася наприкінці жовтня й злету про­палила Нелі кілька дірок у вітрівці й джинсах: з Ані летіли іскри закоханості. Вона таки знайшла їм з Не­лею тренера і нічтоже сумняшеся закохалася в нього. Як невиховані собаки, знайомлячись, переплутуються ремінцями доки їхні хазяї неуважно базікають між со­бою чи по телефону, попереплутувалися думки та емо­ції трьох — Нелі, Ані й Тренера.

Коли тобі багатозначно повільно стискають паль­ці, або легенько мов пером, гладять по оголеній спині, навмисне зачіпаючи бретельку спортивної майки, — ти розумієш, що це був флірт, лише вдома, за кілька годин по всьому, — чай, ванна, ліжко, будильник на квітень…

Чоловік, який подобається моїй подрузі — не чо­ловік? Ну, так. Якось так. Ось чому Неля вперто не ба­чила цих ультрафіолетових очей, цієї нестерпно бездоганної статури, цих плавних рухів. Типу «кодекс честі» і взагалі: навіщо їй подвійне страждання — платонічна закоханість і докори сумління? А з рухами — прості­ше: рухи Тренера ввергали Нелю в ступор, бо вона так рухатись не вміла і не могла зрозуміти, як навчитися — як розслабитись і зловити хвилю. А тут ще ці дотики, а в Нелі весь час злітає правий капчик, вона пітніє, мов гормонально розбалансований динозавр і злиться на свої кінцівки, і сприймає ці доторки як супутню випад­ковість, як частину процесу, а процес виглядає так, наче бог намагається навчити танцювати пральну машину. Вдома Неля думала: «Ого…» і «Та ні!..», і всяке таке. Й, звісно ж, не помічала, як всі ці хвильові коливання між різнобарвними сумнівами, шорсткими й стрибучи­ми здогадами та точковими констатаціями очевидного плекають захоплення, творять якийсь недолугий міф, підживлюючись Аніною закоханістю.

Коли Аня влаштувала з першого тренування огля­дини, по яких доймала Нелю запитанням: «Ну як він тобі?! Правда, гарний?», — Неля, звісно ж, сказала: «Правда», — водноголос зі своїм внутрішнім: «Ну, таке…», бо кому в таких випадках потрібна твоя дум­ка? Йдеться ж не про твої відчуття, а про подружчині почуття. І ці почуття вимагають підтвердження, співучасті, співчутливої залученості.

І якось одного мрячного листопадового вечора Неля з Тренером тренуються без Ані, лише удвох на паркеті — серед тьмяних дзеркал і почорнілих шиб, вахтер вимикає світло на всьому поверсі, а вулична мжичка запинає барви і простір тече в сепію, напів­темрява зали наповнюється кулястими блискавицями й озоном травневої зливи, розбухає під тиском цього простору, загуслого від ніяковості й бажання, і Неля — відморожується. До такої риски, що під ультрафіоле­товим поглядом скулюється, мов равлик, в якого ти­цьнули недопалком, і починає безугавно щось верзти, якусь несусвітню хрінь, хапає з підвіконня мікрофон і показує, як співають тьолочькі, що рвуться в росій­ський шоубізнес, і це виглядає так однозначно і бру­тально, що про звичайне програмне кокетство (утім, навмисне кокетувати Неля не вміла) навіть не йдеться — воно тихо відповзає в кут на шкіряну канапу (один зі сприятливих аксесуарів цієї зали) і мовчки смокче там великий довгий чорний залізний радіомікрофон. І Тре­нер, і Неля — ніяковіють, уклякнувши очі-в-очі, до Нелі раптом доходить, щО вона утнула, до Тренера раптом доходить, що до Нелі раптом дійшло, про щО він зараз думав, як він все це сприйняв (а як іще все це можна було сприйняти?), до них обох раптом цієї миті доходить. У нього смикаються вилиці. Вона дивиться на його вили­ці, наче зіниці розфокусувалися назавжди, і, хоча стоїть просто перед ним і дивиться на нього знизу вгору впри­тул, дивиться йому в обличчя, — бачить лише вилиці і скроні, і кулясті блискавиці, і ультрафіолетове сяйво, і не бачить губ, не бачить, як вони рухаються, він щось гово­рить, він каже: трек скінчився, треба ввімкнути спочатку.

Ну то ввімкни, давай, просто простягни руку до му­зичного центра, нащо про це говорити? Він простягує руку. Але до Нелі, а не до музичного центра. Він підче­плює вказівним пальцем строкаті мотузки-обереги на її шиї, побіжно погладивши ключицю, ковзає до яремної ямки, злегка тисне углиб пучкою, мовби натискає ґудзик дверного дзвінка, наче дзвонить до її хати (до слова, на дверях Неліної хати дзвінка немає — лише скручені дбай­ливим вузликом, скулені обпеченим равликом електричні дроти, схожі на буддійські мотузочки-обереги в Нелі на шиї), він поволі вивертає палець пучкою назовні й, наче гачком, тягне всі ці шворки до себе, Неля стріпується, мов риба, що ковтнула блешню, нею заходиться бити й тіпати увесь цей наелектризований простір, паніка запи­нає, потьмарює, поглинає її розум, все це так… знагла! Ясно, аби вона собі щось таке уявляла вдома в лазнич­ці, якби вона взагалі мала час досхочу нафантазуватися про нього, то нічого надзвичайного не сталося б, доросла ж дівчинка, знала би, що робити з тим, чого (кого) хоче. Але Неля б’ється, як упіймана риба у цих внутрішніх конвульсіях і навіть не розуміє, чи хоче, і чого хоче.

Нелін тато затято рибалив, вона пам’ятала кожну рибу, якій вдалося зірватися з гачка, точніше, пам’ята­ла кожну свою втіху з цього приводу. Тато, до речі, в таких випадках разом з Нелею тішився за фартову рибу теж! Але, біда в тому, що за мотузки-обереги тягне до себе… — риба. Неля зривається з гачка і морське дно їй назустріч розгортає свою мантію Манта.

І що вже там бавитися в дитинний розподіл часу: «все як тоді» — це «тоді аж тоді», «тоді тоді, ну-ти-знаєш» і «тоді зараз» — особливо після всього, що сталося з твоєю країною і кожнісіньким її мешканцем наприкінці листо­пада, все, що тривало три місяці лютої зими. Люди по­розкривалися, наче рапани в окропі. Аня і Неля практич­но переселилися на Майдан, Тренер приходив, але занять не скасовував — кілька разів за грудень вони таки потан­цювали — навіть вийшло щось схоже на танго, а перед Новим роком Аня сказала, що мусить їхати, бо раптом що, то хоче прийняти це все на своїй землі, вдома — незалежно від того, якою країною буде називатися ця земля, бо їй в цьому випадку не до Росії чи України, у неї там хата, рідні, цвинтар — все, що вона не може поки­нути ось так. Неля не зрозуміла нічого — тільки те, що тупцювати біля бочок з вогнем на Майдані, при поході в туалет оминаючи найдальшим периметром сцену з яки­мись начебто опозиційними начебто політиками — вже немає ані терпіння, ані сил, принаймні цих сил і цього тупого терпіння дедалі менше.

І тому лиш у нічному полум’ї, бляшаному гуркоті видовбуваної з м’ясом бруківки і чорнім диму палаючих автомобільних шин Неля врешті — уперше — відчу­ла спокій. Якийсь логічний спокій, піднесено-буденний штиль — без ейфорії та зневіри: наче хитка й невпинно танцююча світобудова спинилася в точці відліку єдино правильного шляху.

«У нас викрадають людей просто на вулицях, як у 37-у, людей катують, поранених забирають з лікарень до СІЗО, по лісосмугах знаходять понівечені трупи ак­тивістів!» — писала Неля до Ані у фейсбучний приват. Аня мовчала — як глибоководний рапан із наглухо за­драєною перед штормом стулкою. Тільки постила фот­ки тварин, краєвидів та срібної хендмейд біжутерії з напівдорогоцінними камінчиками.

Неля оселилася на Барбакані — мистецькій рево­люційній халабуді посеред Хрещатика. В колі ніжно лютуючих біля ватри митців, хіпстерів та гуманітарних авторитетів соцмережевого підпілля.

Через місяць після Водохреща — першого в історії Руси пекельного Водохреща водометами і вогнем — зру­шив бій. Палав Майдан, люди гинули на барикадах як у Контрал Страйку, в штабах, куди зносили поранених, сходами стікали парадні червоні килими живої людської крові. Неля не спала вже дві доби, одяг просяк гаривом, бензином і чоловічою кров’ю, в голові паморочилося від газових атак, нудило від вибухів світлошумових гранат. Вона відійшла від передової до Барбакану, де стояла ніч — лагідна і спокійна, як в селі. Серце її знало, що до ранку зачистять всіх — щогодини меншає не лише бійців, а й го­родян на самому Майдані, шини закінчуються, з неба тихо скрапує смерть, застеляє зір пеленою необорної втоми.

Хлоп з передової підійшов до ватри, підкинув дрова, прилаштував на них чайник, спитав, чи буде Неля чай. З-під закіптюженого велосипедного шолома, з чорного від гарива обличчя ультрамариновим ліхтариком вда­рив Нелі в очі знайомий погляд. Двометровий красень з бейсбольною битою і трофейним мусорським щитом. Тренер! Неля навіть заплакати не змогла, настільки їй випалило чуття реальності.

Вони сьорбали чай, обговорювали прориви і пораз­ки цієї ночі, пожежна заграва смаглявою тінню далеких пляжів, медом акацієвим, лежала на їхніх обличчях.

— Леді, ви дозволите запросити Вас на танго? — підводячись, спитав він.

— Але ж немає музики, шкода, що немає музики, — прошепотіла пошкодженим голосом вона і люто за­кашлялася.

— А у мене є на телефоні! — він розсміявся дитин­но.

— Тоді — так! — вона підвелася і поклала руку в обгорілій і обдертій сморідній рукавичці на його плече.

А вранці розстріляли людей.

Неля увесь день мимохідь шукала очима Тренера, і його не було серед трупів, і не було серед поранених, і не було у тій бездонній чорній ямі всередині, де знахо­дилось серце, і це означало, що можна і не шукати, й ті дні до початку весни — коли Марс підійшов до Землі впритул, а Кривава Повня зирила в очі, — спеклися в молюсковий згусток на дні мушлі.

Неля думала про татків День народження, про те, що ні-фіга-собі-подаруночок — анексія Криму, прак­тично війна, і добре, мабуть, що тато до цього не дожив. Неля набрала Аню й та — на диво — взяла слухавку.

— Я співчуваю вам всім, — з інтонаціями прес-се­кретаря сказала Аня.

— Знаєш, — прокашляла Неля, — я зустріла на ба­рикадах Тренера. Ми танцювали танго. Вночі, коли все горіло. Під телефон.

— На барикадах? — якось відчужено, ледь не сар­кастично спитала Аня.

— Так, — відповіла Неля, — на барикадах, і дода­ла: — Він живий.

Так начебто і розплуталося, хоча нічого не роз’яс­нилося — але те, що називається «недоказаність» — це і є наше життя, ніколи не буває ніякої досказаності і закінченості, певності й визначеності, остаточності й однозначності — ти можеш сам розфарбовувати і дома­льовувати все як завгодно, як розмальовку в дитинстві, поки не настане остання, певна, неминуча, неуникна, однозначна остаточність. Але, якщо добре подумати, то і там ніякої доказаності не буде. Просто домислювати­ме і розмальовуватиме вже хтось інший. І хай би що він гукнув чи кинув в мушлю рапана — відгунеться лиш море.

 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка