PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Артем Чех
Автор: Артем Чех

Сіра зона

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Читайте: Сашко Лірник, Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Читайте: Андрій Миронюк, Снайпер

Читайте: Геннадій Молчанов, Про собак і патріотів

Читайте: Марися Нікітюк, Нічний рибалка

Читайте: Світлана Поваляєва, Рапан

Читайте: Євген Положій, Енергоострів

Читайте: Ірен Роздобудько, …І огні з-під опущених вій

Читайте: Антон Санченко, Сто перший анекдот про боцмана

Читайте: Артем Чапай, Пан Іван і три ведмеді

Сіра зона

Щойно прокинувшись, вона виходила на балкон, ви­курювала одразу дві, підпалюючи другу від попередньої й гасячи недопалки в жерстяній банці з-під ананасів. Дивилася в небо, слухала птахів, згадувала попередній вечір. Важко відхаркувалася, спльовуючи на припар­ковану під балконом копійку. Просто над її будинком проходив конвеєр виробітку породи. Чорний пил осідав на підвіконня траурним павутинням, вкривав дерева, га­ражі, дитячий майданчик. Минулого року у двір влетіла стодвадцятка, не вибухнула, лише надвоє зігнула гой­далку. Вбила собаку.

За дитячим майданчиком і покинутою будкою прийому вторсировини тягнулися гаражі, посічені залізні брами яких нагадували про минулорічні бої. Одразу за гаражами з-поза поріділого гілля каштанів виступала водонапірна вежа, поруч із нею була котельня, від якої починався парк. Уздовж парку тягнулася центральна дорога, що стрімко танула в густому, наче вата, тумані.

Там і стояв останній український блок-пост. Фарбова­ний у світло-бірюзове кунг з чорною трубою від бур­жуйки, кілька бетонних плит, складених одна на одну, дзоти з набитих піском мішків, накриті масксіткою дві установки ДШК, вгрузлий у землю «бардак», що на­гадував викинуту на гарячий пісок черепаху. В ясну вітряну погоду було видно, як солдати ходять до туале­ту, наспіх виритого в кущах.

Її чоловік уже рік як працював на східній шахті; востаннє Іра бачила його більше трьох місяців тому. Шахта була розташована буквально за два кілометри звідси, але з деяких пір місто розділили надвоє, ніби піс­лявоєнний Берлін: тепер вони опинилися по різні боки. Півроку тому до міста зайшла нова бригада. Принци­пові або обережні — так чи інакше, грошей на блоках вони не брали, на відміну від попередників, що за дві пачки цигарок і документів не питали. Зосереджені на побуті, зациклені на безгрошів’ї, приречені на вічну нудьгу, вони налагоджували контакти з місцевими, шу­кали ходи та виходи, мали своїх зв’язкових, пригодова­них інформаторів, жирні точки, де розливали домашній коньяк або самогон. Але все змінилося в серпні, після ротації, та і перетин кордону вже ускладнювали не так зесеушники, як бойовики; судячи з усього, останні та­кож мали нові вводні. Хоча раніше військові навіть тор­гували з ними. Тушонка, сухпай, солярка. Стріляли за розкладом. Іноді дружелюбно попереджали: якщо мав бути обстріл поза розкладом, бойовики пускали сигнал­ки — дві зелені, одну червону. Тепер же хоч і не стріля­ли, але жити стало значно гірше. Кордони патрулювали мобільні групи, на блок-постах стояли змучені поліго­нами та бухлом солдати, набичені, з сірими від утоми похмурими обличчями. Викликати в них щиру посміш­ку могли лише похабний анекдот або підписаний рапорт про відпустку. Втім, і нові люди у вицвілих піксельках швидко проторили стежки до жирних точок, налагоди­ли контакти з інформаторами. Таксист Володя працю­вав без вихідних, возячи спраглих чоловіків до одино­ких і знуджених місцевих жінок.

У трикімнатній квартирі вони залишилися жити вчотирьох: Іра, двоє її дрібних доньок та молодший брат Рома. Останній аж ніяк не виглядав на свої двадцять п’ять — худий, вічно розгублений, з початком війни він ще більше змарнів і пожовк, ніби прапор на покинутому судні; закрився, втратив роботу на залізниці. Минулого літа нацгвардійці вивезли його до лісу, вимагаючи зізна­тися в сепаратизмі. Врешті, поламали ребра, забрали паспорт, але відпустили. Без документів влаштуватися на українську шахту Рома не мав змоги, іншої роботи в місті не було. Все змінилося… Він принципово не впізна­вав колишніх однокласниць, витер з телефонної книги номери однокласників, що воювали на тому боці, рідко мився, мало їв, забагато спав. Шуряк запропонував йому переїхати до ЛНР, обіцяв влаштувати на шахту, проте Рома відмовився, мотивуючи своє рішення любов’ю до України. А, може, просто побоявся.

Трирічна Аня і п’ятирічна Ліза, живучи разом з матір’ю, матері фактично не мали. Щоночі, сидячи в ко­робці з-під пралки, вони накривалися бежевим демісе­зонним пальто і прислухалися до голосів численних го­стей у домі, що наче привиди з’являлися неочікувано і недоречно. Харчувалися тим, що залишалося від нічних п’янок. Спати лягали під ранок, переважно знесилені своїми дитячими іграми. З іграшок, щоправда, мали лише дві пластикові фігурки кінноармійців.

Останні два тижні чи не щовечора до Іри приїздив Шева. Зухвалий мінер, грубий і нахабний, з ледь влов­ними залишками солдатської честі та людяності, він після першої ж ночі почав називати її «женой». Що­разу Шева приїжджав на газельці швидкої допомоги у компанії Дока, ротного фельдшера, привозив удосталь тушонки, консервів, картоплі, горілки. Іноді — спирт і печиво для дівчаток. Але все ж переважно горілку і траву. Док рідко брав участь у п’янках, мав у місті ста­більну подругу, Ію, чий чоловік воював за ЛНР, але, здається, загинув. Ія видавалася нормальною жінкою. Та й жила вона відносно непогано, може, тому, що до­помагав батько, колишній шахтар: окрім непоганої пен­сії, він мав ще й регрес, який віддавав доньці.

Часто разом із Шевою до Іри приїздили ще його земляки, полтавчани, «смердюча піхота», чия пікселька мала густий запах землі, тютюну та мастила. Тоді вона запрошувала своїх подруг, заспиртованих меланхолійних медуз, сумних і лінивих на тверезу голову й розкутих та веселих під алкоголем. Подеколи до квартири набивало­ся до п’ятнадцяти душ. У повітрі стояв їдкий запах сига­ретного диму та сардин. У кімнатах жінки, незважаючи на малих, нашвидку обслуговували солдатиків. Потім несмачно готували, рвучко впадали в сентиментальний настрій, так само блискавично перемикалися на зухва­лий сміх. В принципі, все їхнє життя нагадувало життя портових повій, чиї серця належали морю, а волосся пахло водоростями та свіжовиловленою тріскою.

Рома, у свою чергу, з деяких пір вечори і ночі про­водив поверхом вище, у квартирі Мустафи, колишньо­го залізничника, а нині власника кіоска, де він підпільно продавав горілку військовим. Ще вдень Мустафа залишав Ромі ключі, показавши, де необхідно прибрати, що треба полагодити, які речі можна прати лише при тридцяти гра­дусах. Рома сумлінно прибирав, лагодив, прав, начищав, з власної ініціативи варив суп або тушкував овочі. Готував він погано. Варто визнати, куховарити він взагалі не вмів. Наготоване власник квартири згодом потайки, аби не об­разити малого, виносив собакам. Якщо Іру Мустафа нази­вав консервною блядью, то Рому він не те, щоб любив, — швидше, просто не ображав. Дозволяв спати на своєму дивані, дивитися телевізор, часом — дівіді. Диски, як і алкоголь, Мустафа тримав у барі, вмонтованому до су­часної, але не модної стінки. Там же, у барі, до стіни був вмурований сейф, в якому він, очевидно, тримав скелети минулого та чорну бухгалтерію. Чи не щоночі Мустафа їздив у Лисичанськ до якоїсь подруги. Допізна сидів у кіоску, де поміж продажем алкоголю та дрібного краму вирішував якісь мутні справи. Подейкували про вугілля, яке він вивозив з окупованих територій. Говорили про вплив, що він мав від Попасної і аж до Старобільська. Пі­дозрювали, мав арсенал зброї. Втім, Рому мало цікавили справи сусіда: йому було достатньо власних проблем, що з’являлися нізвідки й нікуди не зникали.

Іра стояла на балконі, коли зателефонував Шева. Вона курила, збиваючи попіл на комір тренувального костюма. Ліниво колупала нігті. Шева говорив швидко. Обіцяв приїхати. Обіцяв привезти культурну публіку. Обіцяв любов. Вимагав вірності, щось говорив про поїздку до Соледару. Шева розмовляв у ніс, до того ж неякісний донбаський зв’язок з’їдав половину слів.

— Алло! Серега! Алло! Ты пропадаешь! — крича­ла вона, стоячи босоніж на мокрому килимку.

— Публіка культурна! А я на Соледар їду! Але вве­чері приїду! — тезисно повторив Шева.

— Ты сам приедешь? — нічого не зрозуміла вона.

— Я в Соледар! — нервував Шева. Звук мотору глушив його голос. — Я туди і назад. У нас там ремонт­ники.

— Ты с ними приедешь?

— З ким з ними?

— С ремонтниками.

— Публіка! — кричав він. — Культурна! Нехай твої тьолки приходять.

Ближче до вечора він знову зателефонував, повідо­мив, що їх буде четверо, попросив зварити макаронів. Хоча «попросив» — не зовсім точне слово. Було в його проханнях щось від укоріненого наказного характеру. З деяких пір армійське життя нагадувало Шеві останні тижні перед амністією. З усіма все було домовлено, на­чальство не докучало виховуванням й заплющувало очі на п’янки, вдень спиш, вночі гуляєш. Жінки, алкоголь, прозорі натяки, напівпрозорі мутки. «Я про все домо­вився», — казав він. І підморгував. Шева підморгував усім і завжди.

Вони приїхали близько шостої — Шева, Док і двоє симпатичних мовчазних солдатиків років тридцяти. Шева мав утомлений вигляд, проте одразу рішуче захо­дився ревізувати кухню на предмет їжі.

— Макарони без нічого?

— Ничего больше нет, — спокійно відповіла Іра.

— Це Руслан і Коля, — представив Шева нових го­стей. — Вони культурні. А де твої красавіци?

— А никого нет больше. Алена ногу сломала.

— Х*йня, — поспівчував Шева. — Молодий де? У Мустафи?

Ніби на поклик, у коридорі зразу ж з’явився Рома. На блідому розгубленому обличчі читалися обереж­ність та страх. Рома простягнув руку Русланові й Колі. Потім Шеві, але той ляснув його по долоні кулаком.

— Шо ти мені свою ласту тягнеш!

— Сережа, — втрутилася Іра.

Дещо знічені «культурні», продовжуючи стояти в коридорі, пропустили наперед Дока. Той був високим блондином із міцними руками. Говорив мало, мав обе­режні та продумані рухи, наче в хижого звіра під час полювання. На відміну від товаришів, Коля і Руслан до жінок явно приїхали вперше. Втім, обіцяних жінок все одно не було. Через це Шева явно нервував, але й не втрачав піднесеного настрою. Він очевидно був на­лаштований на веселощі. На відпочинок. На секс. На взяття нових висот. І навіть утома та нечищені відучора зуби не могли наламати його планів.

— Молодий! — крикнув Шева. Його очі сльозили­ся, ніби у хворого собаки. — Картоплі начисть!

Рома взявся чистити картоплю. Гості сіли в кухні на підлогу. Шева — на правах місцевого — на стілець. Іра — Шеві на коліна. Відкрили консерви, розлили по першій.

— Отак і живем! — Шева обвів кухню очима. — Жена вже днів десять тут не прибирала. Да?

Іра розсміялася.

— Ясно, — навіщось сказав Руслан.

Було схоже, що в цій квартирі не прибиралося вза­галі. Полуплена фарба на стінах, брудний одяг на під­ лозі, засохлі та вицвілі шматки хліба на підвіконні, їд­кий запах сечі з туалету. Підлогою гуляв протяг, з-під умивальника текла вода. В щілинах між плінтусом та стінкою стирчали недопалки.

— Шарм сірої зони, — віджартувався Док.

— Війна, — замислено мовив Коля, але одразу схо­вав очі, соромлячись сказаної банальності.

Врешті, довго говорили про війну. Про тримісячну окупацію міста, про глухий народ України, що відмо­вився почути Донбас, та про німий народ Донбасу, який не спромігся бодай щось донести народові України. Всі несподівано розговорилися. Мовчав лише Рома, поде­коли неохоче відповідаючи на запитання нових гостей.

— Я тут не випадково, — тимчасом усе повторю­вав Шева, набиваючи рот. — Я тут, щоб мої рідні спали спокійно.

— Ти серйозно? — з недовірою глянув на нього Док.

— Хто, якщо не ми? — занервував Шева.

— Ця фраза трохи застаріла.

Шева погодився, прожував, закурив, пересадив Іру з одного коліна на інше.

— Але я тут. Інші — ні, а я тут. Геморой, проста­тит, нервові розлади. Док, ти ж знаєш, це ж професійні хвороби воєнних.

Док схвально примружив очі. Шева раптом розпа­лився.

— Де інші? Де вони, у*бани в патріотичних фут­болках? Ті, хто пів-Полтави в жовто-синє розмалював? Де ті, хто має звільняти Донбас?

— Ми не звільняємо Донбас, — втрутився Коля. — Зараз ми — просто затичка.

— Затичка, — повторив Шева, ніби осмислюючи поняття цього слова. — Док, ти затичка? А ти, Руся?

— Затичка, — погодився Руслан.

Док схвально прмружив очі.

— Піздєц ви дурні! Мені тільки дайте команду «фас», і я піду вперед.

— Ми тебе вже три тижні просимо зеленку навпро­ти третього продивитися. Ти продивився? — зауважив Руслан.

— Завтра! Отвєчаю, завтра ти приходиш і кажеш, Шева, кажеш ти, давай в зеленку. І я іду. Беру Льошу, і ми йдемо в зеленку.

Шева вкрився рум’янцем. Його погляд впав на Рому, що мовчки сидів на підлозі, підпираючи духовку.

— Я одного не розумію, чому оці місцеві дебіли, що начебто за Україну, тут не сидять.

— Сережа, не начинай, — втрутилася Іра.

— Чуєш, молодий, ти чого тут не сидиш?

— Та він же тут і сидить, — спробував перевести все на жарт Док.

Шева його вже не чув. Підняв Іру, підвівся сам, підійшов до Роми.

— Якого х*я ти тут сидиш і жереш нашу тушон­ку?! Ти ж за Україну. Так давай, пи*дуй у воєнкомат. Скажи там, я такий і такий, хочу воювати, звільняти Донбас, дайте мені ПеКа, і я піду косити сепарів.

— Серый, успокойся, — смикнула його Іра.

— Такі, як твій брат-полудурок, загрожують на­ціональній безпеці. Ти знаєш, що таке національна безпека? Відсиджуються по підвалах з бабами, сцять в штани, а потім дивуються: чому їх не люблять. Було б чесно, якби він пішов до сепарів. Він любить Україну? Та ніх*я він не любить, сцикло.

Шева несильно вдарив малого ногою у стегно. Рома за звичкою прикрив руками голову. Підвівся Док, схо­пив Шеву за руку.

— Ти гониш, Сєрий.

— Док, я не правий? Ні, ти скажи, я не правий?!

— Не правий, — Док сильно стис руку Шеви вище ліктя. — Сядь.

— Руки прибери!

— Приберу. А ти заспокойся.

Шева підняв вільну руку догори, що мало сим­волізувати його адекватність. Проте, не відривав чор­ного погляду від Роми.

— Я договорю, — Шева підкурив, затягнувся, важ­ко видихнув. — Молодий, знаєш чого я тебе не люблю? Тому що ти — здоровий лоб, а сидиш на шиї у сестри. Ти боїшся забруднитися. Ні х*я не вмієш. Кому ти потрібен, такий хороший? Ти тут нікому не потрібен. Взагалі.

Почувши крик, зненацька на кухню зазирнула Ліза, розгублено дивлячись на Шеву. Той із тліючою сигаре­тою в зубах стояв посеред кухні, немов місіонер у цен­тральній Африці.

Першим дівчинку помітив Коля.

— Тут якась дитина, — мовив він вражено, явно со­ромлячись пластикового стаканчика з горілкою в руці.

— Лиза! Иди в комнату.

— Це ж дитина! — дивувався Коля.

— Там еще одна есть, — спокійно зауважила Іра.

— Я не знав. Шева, тут же діти!

— І? — розгубленість Колі смішила Шеву. — Ну. Малі. Ліза і Таня.

— Аня, — машинально виправила Іра.

— Та не пофіг?

Іра зареготала. Шева взяв зі столу пачку печива, дав малій, усміхнувся, схопив її жовтими пальцями за ніс, скуйовдив волосся.

Скориставшись моментом, Рома поспішив вийти з кухні. Ледь не збивши з ніг племінницю, вдарився пле­чем об стінку, зачепив телефонний дріт. Потім довго ходив порожньою кімнатою, вимірюючи кроками діа­гональ. Перечіпався через матраци, розкидані на під­лозі. Кілька разів несильно вдарив ногою по телевізору. Плакав, витираючи обличчя рукавом великого вовня­ного светра. Ще раз вдарив по кінескопу, не розрахував, забив литку. Врешті, ліг на матрац і вкрився військо­вою ковдрою. Спробував заснути.

В сусідній кімнаті тихо гралися, наче кошенята, дів­чатка. З кухні долинали голоси. Немов з колодязя. Ніби це і не люди говорили, а духи на спіритичному сеансі. Але говорили про прості речі. Говорили про алкоголь — Шева хизувався знанням назв елітних напоїв, Док жар­тував з цього приводу. Коля просив не кричати, поси­лаючись на наявність у квартирі дітей, які, очевидно, сплять. Руслан мовчав. Знову говорили про війну, про секс на війні, про диких кабанів і фазанів, що водяться в навколишніх посадках, про людей і віру, про людяність та зневіру. Іра добряче сп’яніла й переважно сміялася, раз за разом підкурюючи, зриваючись на кашель, плю­ючи в мийку. Потім увімкнули музику на телефоні — блатний російський реп. Тепер Іра верещала і просила поставити пісню про Москву. З коридора на стіну пада­ла тонка смужка світла.

Раптом до кімнати зайшов Коля.

— Спиш? — поцікавився він.

— Что?

— Спиш чи придурюєшся?

— Сплю.

— Ясно. Думав, може, хочеш поговорити.

— Нет.

Коля вже збирався повернутися на кухню, але зу­пинився в отворі дверей, сказав:

— Захочеш його вбити — вбий. Захочеш погово­рити — дзвони. У Дока є мій телефон. Я на гражданці заробляв тим, що розмовляв з людьми.

— Типа психолог? — буркнув з-під ковдри Рома.

— Ну да. Продавав путівки. Знаєш, Єгипет, там, Туніс, — якийсь час Коля мовчав, очікуючи на якусь реакцію. — Я не знав, що тут є діти. Я думав, тут… ну, знаєш, якось не так.

— Может, ты ещё и верующий?

— Я — ні. Це Руся католик.

Рома скинув з голови ковдру, сів. Якийсь час він лише мовчки роздивлявся Колю — його русяву боро­ду, бліде, майже біле обличчя, британський мультик — так, ніби бачив вперше.

— Ты офицер? — поцікавився Рома.

— Старший солдат.

— Ясно.

— Ти його не бійся. Шева балабол. Хочеш, мо­жеш його завалити, — повторив Коля. Знову помов­чав, уважно роздивляючись власну тінь на стіні. — Або краще запиши мій номер. Я ще хотів спитати. Ти дійсно за Україну? Ну, знаєш, тут більшість просто за Донбас без війни або просто за «без війни».

— Не знаю. Я всегда хотел переехать жить в Крым. В Феодосию. Я там когда-то отдыхал, в детстве. Теперь уже не перееду.

— Не хочеш в Росію?

— Не хочу.

— Ну, Крим ми повернемо.

— Не вернете…

Вранці, прокинувшись, Рома обережно, щоб не розбудити дівчаток, вийшов до сусідньої кімнати. Іра традиційно курила на балконі, Шева ще спав. На кухні не було нікого, лише в повітрі стояв терпкий запах не­допалків і теплого пива, що позалишалось у пляшках. Проте, посуд був помитий та акуратно складений на столі. На підлозі стояли дві коробки з харчами. На кар­тоні чорним маркером було виведено «Бійцям АТО від вінничан».

Весь день Рома прибирав у Мустафи, потім, лежа­чи на його великому розкладному дивані, довго дивився телевізор, перемикав канали, шукаючи спортивні. Хо­див квартирою, поправляв килими, сидів на табуретці, мився у душі. Брався за посуд, але згадував, що він дав­но вимитий, наново протирав пил на поличках, вправно оминаючи нецке та порцелянові статуетки. Знову ди­вився телевізор. Спокій і рівновага прийшли не одразу. Лише під вечір, коли важкий гул шахти й торохкотіння потягу на віддалених коліях почали навівати сон, Рома розслабився. Він ловив український канал і неуважно дивися турецький серіал або футбол по російському. Все залежало від того, куди повернути антену. Попере­ду були ще три спокійні дні: саме на такий час Мустафа поїхав до Лисичанська.

Зайнятися було нічим. Хіба переглянути черговий серіал. Байдуже, що він їх усі передивися разів зо три. Байдуже, що майже всі головні персонажі були подібні один до одного. Байдуже, що нерідко Рома засинав на другій чи третій серії. Він поліз до бару аби взяти пер­ший ліпший диск, аж раптом помітив, що сейф був при­чиненим не до кінця… Рома зазирнув. Швидше маши­нально, ніж через цікавість. Поміж різних документів, накладних, боргових зобов’язань і пластикових карток лежали ствол та дві пачки набоїв.

«Дуло мейд ін Тула», зразу ж згадав він фразу з од­нієї пісні, що грала у Шеви на телефоні. Хоча це був не ТТ, а ПееМ, явно офіцерський, очевидно, виміняний або вкрадений. Та менше з тим. Акуратно причинивши назад дверцята сейфу, Рома взяв перший диск ізгори, вставив його до програвача і завалився на диван.

Уже зовсім зсутеніло. На екрані бігали якісь люди, щось говорили. Здається, менти. Не виключено, що з вів­чаркою. Рома згадав раптом, як вони з сестрою відпочи­вали разом у санаторії під Святогорськом. Йому тоді було десять, їй — шістнадцять. Ірка познайомилася там з од­ним місцевим, здається, його звали Юрою. Рудий і засмаг­лий, чимось схожий на альбіноса, він носив чорні джинси і білу майку. Вона ж бігала до нього в селище, невідомо де ночувала, багато пила, мало їла, а, головне, пропускала процедури. Так не можна! Головой нужно думать, а не сладким местом, казав він словами героя популярного тоді серіалу. Але сестра сміялася. Якось вони навіть побилися, і Рома спакував речі, щоб повернутися додому. Він зате­лефонував мамі, плакав у слухавку, зрештою, залишився в санаторії… А потім прийшов рудий, і все знову полама­лося. Він і сам не зрозумів, як йому вистачило сміливості кинутися на нього. Юра миттєво відреагував — вдарив його в обличчя. Було боляче, але хотілося помстится чомусь саме сестрі. Бити її ногами у живіт і по голові! Дати їй зрозуміти, що вона приречена, що її поведінка — шлях у безодню, що ображати слабших — смертний гріх. Особливо, якщо ображати меншого брата… Того вечо­ра Ірка пішла з Юрою і не поверталася кілька діб. Рома сидів на ліжку, відбивався від комарів, розтирав сльози. Мабуть, саме тоді він уперше відчув, що таке ненависть. Від безсилля він роздер казенний ватяний матрац, вибіг у двір санаторію, де поміж високих сосен росли густі кущі шипшини. Всівся на вкопаний у землю скат, сидів, у ніч­ній вологій тиші, ловлячи запах соснової смоли, здригаю­чись від лісового вітру, уникаючи неприємних думок про помсту.

Рома стишив звук телевізора, дістав телефон.

— Привет. Что хотел? — почув він у слухавку п’я­ний голос сестри.

— Это… А Шева у нас?

— Сережа, ты у нас?

На фоні було чутно, як Шева з кимось активно сва­риться.

Ніби передумавши, Рома вимкнув телефон. Ще раз механічно глянув на дверцята бару. Десь далеко знадво­ру чулося собаче виття. Спершись руками на підвікон­ня, він довго дивився у вікно, бездумно роздивлявся водонапірну вежу, її чорний силует, що вже із чверть століття лякала його своєю неприступністю та загад­ковістю. Тихо падав сніг. Він швидко знайшов у теле­фоні потрібний номер.

— Коля? Можешь говорить? Ты же говорил, что­бы я звонил. Вот, звоню…

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка