PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Андрій Миронюк
Автор: Андрій Миронюк

Снайпер

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Читайте: Сашко Лірник, Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Снайпер

Дощі припинилися. Стало тепліше. Життя вже не здавалося таким поганим. Як мало потрібно людині. Поставивши на підзарядку запасні батареї до радіостан­ції, почав гуляти по хвилях радіоефіру. Іноді таким ба­нальним радіоперехопленням можна вивудити цікаву інформацію. Інструкції порушують усі. Тихо. Змінює­мо хвилю. Ось! Щось є. Підкручую настройку. Через якийсь час чітко чую голоси. Можу навіть вклинитись у розмову. Блок-пост з дороги тримає зв’язок зі шта­бом. Цікаво. Про нас уже знають. Радять блок-посту не виставляти далекі секрети. Це вже краще. Будемо почуватися вільніше. Треба буде заручитися дозволом комбата й полоскотати їм нерви. Почалося обговорення побутових питань. Втрачаю інтерес. Далі в основному усі хвилі мовчать. Спробую трохи пізніше. Вимикаю рацію. Закурюю. Оглядаю місцевість. Просто милуюся.

— Ну і…

Що за нахаба? В принципі, я знаю одну людину, яка так тихо може підкрастися ззаду.

— Кажи.

Череп сідає поруч. Невеликий. В’юнкий. Не обтя­жений зайвим м’ясом. Справжній диверсант.

— Комбат на килим викликав.

— Чому ти дотепер живий?

— У нього гарний настрій. Дав шанс виправитися.

— Любить тебе.

— Заздриш?

— Аякже.

Череп розсміявся. Ми довго потім разом сиділи й мовчали не по-українськи, зі споконвічною палестин­ською скорботою в очах.

— Ідеш до мене в підпорядкування.

Я здивовано подивився на нього, але на обличчі щи­рого диверсанта була повна байдужість.

— То я зараз повинен зробити перелякано-відданий вигляд і стати по стійці струнко?

— Розслабся, я дозволяю.

Знову сидимо й оглядаємо місцеві краєвиди.

— Коли?

— Та хоч зараз.

— Через дві з половиною години темно буде.

— Встигнемо.

— Скільки тобі дали часу?

— Дві доби.

Взагалі розподіл завдань — секретна інформація, але, як правило, її знають усі. Чи майже всі. Черепу по­трібно зняти снайпера. Цей стрілок уже три дні заважає нам жити. І я буду напарником Черепа у цій роботі. Ну що ж, непогано.

— Візьмемо «мотороли». Цей рундук не підійде.

— Звичайно, але взагалі-то я думав без рацій.

— На сигналах?

— Ну.

— Гаразд. Давай збиратися.

Зібравши та спакувавши рацію, рухаюся до своїх речей. Мозок починає працювати на завдання. Зайві думки жену геть. Ніж, ліхтар, ПББС… Так. Далі. Опти­ку. Напевне, не варто. У цій грі він нас переграє. Снай­пер ніколи не ходить сам. Тільки з групою прикриття. Тому «мотороли» треба брати.

Бінокль? Потрібний. «Каганець»? Звичайно! Дзер­кальце? І не одне, штуки три.

Отже, підсумуємо. Ніж, ліхтар, ПББС, дві «мото­роли», компас, бінокль, «каганець» і три дзеркальця.

Так, що ще забув? Я вже збираю свій РД. Су­хий пайок на дві доби. До старшини. Потім. Патрони. Скільки? Так. Три магазини. Треба подумати. Гранати? Дві. Вистачить. Цигарки? Ідіот! Пакую ще плащ-намет і про всяк випадок бушлат.

Підходить Череп.

— На третю світову зібрався?

— Візьму про всяк випадок.

Даю йому «моторолу». Перевірили. Працює.

— Ну, комбат не видасть — начштабу не з’їсть.

— З Богом.

Пішли. Швидко й тихо заглибилися в ліс. До темря­ви будемо в потрібному районі.

Світанок. Ніч минула спокійно. Не знаю чому, але прокинувся рано. Поруч Череп оглядає місцевість у бі­нокль. Заліг недалеко від нього. Придивляюся. Брати його, швидше за все, треба на живця. Інакше не вийде. Піти звідси він не міг, принаймні далеко. Учора перед заходом сонця був зроблений останній постріл. Хлопця врятувало те, що куля втрапила в запасний магазин. За три дні він зробив сім пострілів, але ніяких результатів не досяг. Я б на його місці змінив район. Але йому вид­ніше, він спец. Живцем, швидше за все, буду я. Гарна робота, а головне — творча.

— Ну, я пішов.

Череп почав збиратися.

— Через годину починай. Я на прийомі.

— Добре.

Передавши мені бінокль, напарник сховався в ку­щах. Знову ретельно оглядаю кожен кущик, кожне дерево, кожен камінь. Цікаво, де б сховався я сам? Пригледів кілька місць. Ні. Занадто помітні. Винахід­ливішим треба бути. Винахідливішим. Роблю черговий огляд. Починають боліти очі. Годинник. Пройшло двад­цять п’ять хвилин. Змочую очі холодною водою. Трохи полежавши з закритими очима, знов промацую все по­глядом. Бодай би якась зачіпка. Сорок хвилин. Знову огляд. Як хочеться бути Богом. Очі починають пекти. Три клацання по рації. П’ятдесят дві хвилини. Час по­чинати. Ні. Стоп. Даю десять хвилин відпочити очам. Тепер можна. Ловлю дзеркальцем сонячний промінь. Починаю повільно вести його. Дуже повільно. Імітую снайпера, що оглядає місцевість. Тиша. Трохи відпо­чивши, роблю те саме повторно. Знов і знов. Тиша. На­бридає. Нерви напружені. Здається, що снайпер цілить­ся саме в тебе. «Чорт! Який снайпер? Невідомо ще, чи є він тут». Є. Звичайно є. Відкладаю дзеркальце. Знов промацую очима все. Нічого. Чотирнадцять двадцять одна. «Терпіння, мій друже, терпіння». Знову огляд. Ні­чого. Беру рацію. Хочеться послати все до дідька. «Е, друже. З такими нервами тобі квіти треба вирощувати. Роби свою справу й не викаблучуйся». Закриваю очі. Я спокійний. Я геть спокійний. Спокою це не додає, але й занепокоєння не збільшує. Вже добре. Тихенько підні­маюся на повен зріст. Розслабляюся. Відпочив хвилин десять. Усе. Норма. Поїхали далі. Дзеркальце, огляд. Дзеркальце, огляд. І так безкінечно. Безрезультатно. Усередині усе повстає проти мене. Може, він не тут. Може, не ту позицію зайняли, а якщо все дарма? «Пра­цювати! Не розслаблятися».

Даю відпочинок втомленому тілу й очам. «Давай, давай. На тебе дивиться вся Європа». Вісімнадцять со­рок вісім. Здається, день пропав. Нічого. Продовжуємо у тому ж дусі. Тиша. Сутеніє. Стало зовсім темно.

Рація клацнула два рази. Відбій. Продовжимо зав­тра. Повинен же він урешті-решт з’явитися.

Наступного дня все пішло за графіком. Повна тиша в радіоефірі й робота. Жодних результатів.

Змінив чотири позиції.

Сімнадцята нуль-нуль. Я вже на межі. Голова, здається, напхана ватою. Сьогодні я більше позицію не змінюю. Дзень! Дзеркальце розлетілося в моїх пальцях. Так! Я його все ж таки викликав. Прикинувши приблиз­но, звідкіля стріляли, дивлюся в той бік. Ну, шановний, ворухнися. Давай! Давай! Не соромся. Клацання по ра­ції — виклик на переговори.

— Прийом!

— Кажи.

— Південний захід. Ще там.

Уп’явся в бінокль. Мабуть, видно кожну гілку, ли­сток, камінчик. «Уважніше! Уважніше!». Здається, що відчуваю, як Череп зараз скрадається туди. Тільки б наш друг не пішов. Клацання.

— Кажи.

— Знайшов. Окоп порожній. Іду по сліду. Починай знову.

Треба змінити позицію. Як він дістав. Я його ще не бачив, а вже ненавиджу. Чергова позиція. Починаю. Не пройшло й десяти хвилин, як дзеркальце розлетілося. Дилетант! Тільки піднімаю третє. Хлоп. Є і воно. Бі­нокль. Бачу. Рух на південному схилі. Ух ти, гад. Ніко­ли б не додумався. РД нехай залишається. Автомат, патрони, гранати, ніж. Вперед, туди. Він може бути не сам. Клацання.

— Прийом.

— Усе. Він готовий.

— Сам?

— Сам.

Повертаюся. Забираю свої речі. Сутеніє. Череп по­дає сигнал червоним ліхтариком. Знайшов. Поспіхом складена з каміння позиція, абияк замаскована терном і гілками. Збоку лежить тіло в камуфляжному костюмі й кросівках. Майже без голови. Картина не з приємних. Череп сидить поруч і палить.

— Ху. Ми зробили це.

— Дивно, але факт.

— Голови збираєш?

Він посміхнувся.

— З переляку. Він не встиг, а я…

Посвітив на колишнього супротивника. Здоровий. Під метр дев’яносто. Коса сажень у плечах.

— Гаразд. Завтра обшмонаємо. Втомився я…

Ночували метрів за десять від позиції. Незважаючи на присутність поруч мертвого тіла, спали добре, кош­марів не було.

 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка