PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Антон Санченко
Автор: Антон Санченко

Сто перший анекдот про боцмана

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Читайте: Сашко Лірник, Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Читайте: Андрій Миронюк, Снайпер

Читайте: Геннадій Молчанов, Про собак і патріотів

Читайте: Марися Нікітюк, Нічний рибалка

Читайте: Світлана Поваляєва, Рапан

Читайте: Євген Положій, Енергоострів

Читайте: Ірен Роздобудько, …І огні з-під опущених вій

Сто перший анекдот про боцмана

(Hotel Calofornia)

Історія про те, як посварилися Олег Борисович та Володимир Васильович, розпочалася рівно за місяць до того, як трапилась. Тобто починати розповідати слід за місяць до того як… А може, й трохи раніше.

Отож боцман пасажирського пароплава «Ганімед» Олег Борисович, надалі просто Олег, одразу після мит­ниці вирішив почитати свій паспорт моряка. Ми сто­яли в ялтинському пасажирському порту кормою до набережної, наші пасажири щойно зійшли на берег і поперли свої рябі торби, лантухи та сумки з колоніаль­ними товарами в напрямку ялтинського ринку, митниця щойно вшилася із судна, і підвахті можна було доси­пати собі далі. Якщо ж кортить почитати перед сном, паспорт моряка нічим не гірший за книги жахів чи мі­стичні детективи «Коронації слова».

Паспорт моряка насправді може бути цікавим чти­вом для підготованого читача. З одного боку, в ньому позначено всі пароплави, на яких ходив у море окре­мо взятий моряк, їхні порти приписки та посада моря­ка за судновою роллю*. Навіть назви цих пароплавів створюють певний колорит. Як тільки не називають ті пароплави: «Південний Хрест», «Протока Атласова», «Мис Желанія», «Вітер». Ну, судячи з назв, це рибал­ки. Іноді судна певного типу навмисне називають якось однаково, наприклад, іменами художників чи компо­зиторів. Прочитає моряк у паспорті «Айвазовський» чи «Композитор Каракараєв» і вже знає, що власник паспорта працював на «художниках»-пасажирах чи на «композиторах»-ролкерах. І здогадується, чого від того знайомця чекати, навіть якщо не бачив жодної картини Айвазовського й не чув жодної ноти Карака­раєва.

Недарма раніше назву судна морякам писали про­сто на лобі (тобто на стрічці безкозирки). З іншого боку, у паспорті зафіксовані спогади про всі порти та країни, які відвідав моряк на тих суднах, бо митниця чи прикордонники в усіх портах світу штемпелюють паспорт на спеціально відведених сторінках. Є порти, штемпель яких просто повинен мати у своєму паспорті моряк, щоб зверхньо дивитися на суходільну публіку. В рибалок це Лас-Пальмас. У торгових моряків — Сінга­пур. А в яхтсменів чомусь найвищим шиком вважаєть­ся отримати в паспорт штемпель французького острова Кергелен в антарктичній частині Індійського океану.

Але в паспортах екіпажу «Ганімеда» скоро вже не залишиться місця на жоден Сінгапур, бо сторінки ряс­ніють штампами несподівано української Ялти та теж не споконвічно турецького Трабзона. Ялта — Траб­зон. Ялта — Трабзон. Отож Олегу залишалося вивчати лише дати на штампах. Судячи з них, «Ганімед» виру­шав на Трабзон раз на тиждень.

Боцман читав своє кримінальне чтиво в носовому кубрику на шість койок, у якому мешкали лише він та кухар Володька (він же Володимир Васильович). Трап з кубрика виходив у коридор просто перед кают-ком­панією, й одному Богові відомо, хто саме проходив тим коридором до бойлера по чай, коли Олег Борисович дочитав свого паспорта до останньої сторінки, на якій ще не просохло червоне чорнило митниці, і вголос ма­тюкнувся:

— От же ж. Працюєш-працюєш. Боцман на якір! Боцман на швартови! А в людини, може, день народ­ження сьогодні!

Отож невідомо, хто саме почув ту фразу Олега, але хтось з екіпажу таки почув. Мабуть, це був другий помічник Артурчик, у нього завжди був гарний слух та нюх на п’янки.

***

Боцман Олег був з людей, які мали знайомих та друзів в усіх портах. І не тільки знайомих. Зайде «Ганімед» до Білгорода-Дністровського, вже портові матроси-швар­товники й кранівники вітають його, мов якогось родича. А він увечері ще й одягнеться навіщось у форму з по­гонами другого помічника, яку завжди возив у рундуці, у кашкет з «крабом» і намилюється до міста. На наші запитання, куди та навіщо, відповідає несподівано:

— До сина. До Артема.

Прийдемо до Одеси, знову він у тій формі на трапі. І знову:

— До сина. До Андрія.

— Олеже, та скільки ж у тебе тих синів?

— Четверо, — скаже боцман і починає загинати пальці:

— Артем, Андрій, Тарас…

— Артем, Андрій, Тарас…

— Артем, Андрій, Тарас… тьху ти, Колька.

Імен дітей до паспорта моряка не вписують. Недов­го й забути.

Усе це були офіційні сини, Олеговичі, на яких він справно платив аліменти чотирьом колишнім дружинам у різних портах Чорного моря. І схоже, що діти ці були не останні. Бо Олег уже досяг аліментного максимуму, коли більше з чоловіка вже не вираховуватиме жодна зла бухгалтерія, хай він хоч цілу команду чотирнадця­тивесельного вельбота ще наструже.

Коли я з гордощами за флот розповідав про свого боцмана знайомим дівчатам-філологиням, вони вимага­ли з мене його прізвище, щоб часом з ним не одружи­тися.

— Стережіться брюнетів з вусами у погонах друго­го помічника, — невизначено відповідав я.

Філологині — філологині, а майбутні аліменти ра­хують, наче математички. Саме час було замислитися.

Чомусь Олегові було важливо, щоб колишні дру­жини й сини мали його за другого помічника, а не за боцмана. Хоча ще невідомо, хто на пароплаві більш важлива персона. Он скільки анекдотів про боцманів наскладали, а про других помічників — жодного.

***

Перший анекдот про боцмана трапився з Олегом у перший же день стояння у Ялті. І він теж був пов’яза­ний з жінками.

Перше, що має зробити кожен моряк, варто його суднові подати кінці на причал у новому порту, — від­мітитися у якомусь припортовому ресторані. А з цим у Ялті жодних проблем немає, радше навпаки: навіть капітанської зарплатні не вистачить на те, щоб обійти всі ті ресторани, кафешки, бари та інші генделики, що розташовані на набережній один за одним, і випити в кожному бодай по чарці. Вже до ресторану «Бриганти­на», про який співав колись Андрій Макаревич, капітан муситиме позичати гроші в старпома.

Отож боцман з матросами не намагалися осягнути неосяжне, а кинули якір у першій же придатній гавані, просто на даху Морвокзалу у ресторані «Маргейт», з видом на пароплави, нафтобазу та маяк на кінці молу.

Не знаю, що там трапилось далі, бо на «Ганімеді» я стояв незручну для Ялти вахту з восьмої вечора до опів­ночі, але якось сталося так, що саме Олег познайомився з двома відпочиваючими дамочками (без собачок) і за­просив їх за столик, за яким сиділи ще другий помічник Артурчик та матрос Юрчик.

Лабухи вже третій раз поспіль співали на замовлен­ня Олега «Готель Каліфорнія», але поки він ходив за­мовляти, капосні друзі встигали запросити дамочок до танців, і Олегові залишалося лише підспівувати:

On a dark desert highway, cool wind in my hair

Warm smell of colitas, rising up through the air…

Отже, дамочок було всього дві, і вони чомусь обра­ли собі за кавалерів зовсім не боцмана. Тож коли ресто­ран зачинився, виявилося, що саме боцманові нема кого проводжати крутими вуличками нічної Ялти до якогось там санаторію за канатною дорогою — повз пальми на набережній, стрімку навіть вночі річечку та зарості жасмину. Саме у цих заростях ображений боцман, як виявилося, і влаштував свою засідку і терпляче чекав на повернення колишніх друзів, які, якби були друзями, просто не могли б так вчинити з ним. Не могли б — і все. У засідці Олег насвистував ту саму «Каліфорнію»:

Вирішив поїхать я з рідного села,

Бо у нас у клубі развлєчєнієв нема.

Я надів кухвайку, чоботи напер,

Чмокнув в морду Гальку і у Київ я попер…*

Першим повертався з цієї приємної донжуанської прогулянки матрос Юрчик. Коли його прямий началь­ник з криком вискочив з кущів, наміряючись зіштовх­нути його просто в річечку, Юрчик вирішив, що краще прикинутися пораненим, і впав у жасмин, а боцман, не втримавшись, шубовснув просто в мілку, але швидку рі­чечку. Але це ще був не весь анекдот. З темряви, буває ж таке, вискочив міліцейський «лунохід», що патрулю­вав нічні вулички, і муніципали, допомігши Юрчикові вибратися із чагарника і засліпивши його ліхтарями, перш за все спитали:

— Ти хто?

— Місцевий, — одразу зорієнтувався Юрчик. — Вискочила якась потвора з кущів і в річку зіштовхнути хотіла. Он він, пурзається під мостом.

— Зачекай нас тут, — скомандували муніципали, але чекати їх, звісно, ніхто не став. Юрчик прожогом кинувся на пароплав, бо саме згадав, що вже годину як мусить змінити мене на вахті.

Мазунчик долі Артурчик повернувся повз зарості неушкодженим, а боцмана менти повернули на паро­плав лиш уранці. Але — підвезли аж до трапа своїм «луноходом», ще й руку на прощання потиснули. «Ну, бувай, Олежко». Правда, перед цим боцман розраху­вався з ними за приємну нічну прогулянку трилітровою банкою мастила М10В2, яке, виявляється, підходило і для пароплавів, і для «луноходів». Не дешеві нині про­гулянки Місяцем, аж ніяк не дешеві.

Ось так, власне, і з’являлися в Олега знайомі в усіх тих портах, куди заходили його судна. Ну, не найгірша, треба сказати, манера знайомитися. Особливо з мента­ми. Завжди стане в пригоді.

***

З Володимиром Васильовичем, або Володькою, справа була інша. Він прибився до нашого пароплава пізніше, вже в Ялті. Йшов повз пароплави вздовж уже порожньої набережної й читав на кормах порти припи­ски, а я саме був на вахті. Не здавайте мене капітанові, але біля трапа я сидів у шезлонгу. Ялта — місто спокус і відсутності найменшої дисципліни.

— Агов, на «Ганімеді», закурити є? — нахабно по­чав Володька.

— Ні.

— А водички питної? А то так їсти хочеться, що переночувати ніде.

— Ні.

— А води забортної відро?

— Ні.

— Ну, в тебе, як у Конецького, відра води за­бортної не випросиш, — зареготав Володька і вже почвалав був приставати до іншого судна, але я його зупинив.

— Заходь. Якщо вештатися по судну не будеш, пущу переночувати до своєї каюти.

Те, що людина читала Віктора Конецького, вже певним чином ту людину характеризувало. То була наша людина, бо поціновувачів творчості цього автора можна знайти на будь-якому судні на будь-якому морі, до дунайських барж, на яких екіпажу — лише шкіпер та матрос включно. Хай Володька і виглядав типовим «бичем», власне, він ним і був, бо його три дні тому виг­нали з однієї севастопольської яхти без грошей і речей, із самими лиш документами, але людина, яка цитує Ко­нецького, завжди може розраховувати на вільну койку на судні, це вам не «Василія Тьоркіна» перед вартовим у казармі напам’ять читати.

Коли виявилося, що підгодувати мені голодного Володьку нічим, бо наша гримза-кухарка, замість по­піклуватися про нічну вахту, сама попхалася вечеряти до якогось ресторану, з’ясувалося, що Володька за фахом — саме кухар. Він так справно все нашинкував, засмажив та прикрасив зеленню, що жодних сумнівів у тому не залишалося. Знаєте, є в кухарів такий вищий пілотаж — наспівувати, коли кришиш цибулю.

Судячи з того, що мугикав Володька все ту ж «Каліфорнію», його смаки збігалися з боцмановими.

На пахощі нашої таємної вечері вийшов вахтовий механік зі своєї каюти. Потім, як сновида, причалапав старпом. Гримза в усіх уже в печінках сиділа. В морі вона не готувала, бо закачувалася, а на березі — бо в неї знаходилися інші справи. І в результаті стару грим­зу таки списали, а Володьку залишили кухарем на «Ганімеді». Треба було пожаліти жіночку. Таки справді ж закачувалася. Траплялися в ті казкові часи такі от дивні комбінації. Колишня бюрократія накрилася мід­ним тазиком, нової ми ще собі на шию не викохали. А коли відділу кадрів уже (ще) нема, де ж капітанам екіпаж набирати?

— Паспорт моряка на руках у тебе? — тільки й спитав вранці у Володьки наш капітан. — Зарплатня влаштовує? Ну, то ставай до роботи.

— Яволь, герр гауптман, — відповів Володька німецькою.

Яхта, з якої його списали, була історичною, на ній колись готували німецьких штурманів для підводних човнів та морської авіації. Мабуть, це позначалося на звичках екіпажу навіть через 45 років після війни.

— Ви мене ще згадаєте, — пообіцяла нам ста­ра гримза на прощання, коли джентльмен Володька приніс їй квиток на автобус до нашого порту припи­ски.

Поселили Володьку в кубрик до боцмана, бо ма­трос Юрчик саме втік від нього жити до каюти другого помічника. Про всяк випадок. Бо боцман весь час нас півував оту свою «Каліфорнію» й точив на бруску сво­го боцманського ножа до стану леза для гоління.

Такелажним ножем зарізати когось проблематич­но, але чим чорт не жартує. А тепер боцман отримав братчика, який цілком поділяв його музичні пристрасті, і вони мугикали кращий кабацький шлягер усіх часів і народів уже на два голоси.

Якось на бенкеті, а були з кумом «під шафе»,

Там естрада файна грала, караоке заводне.

Я вскочив на стола, в когось вирвав мікрофон

Та й почав собі волати, немов поранений гібон…*

І взагалі, так сталося, що боцман та кухар дуже вда­ло одне одного доповнюють. Якщо Олег Борисович був людиною-анекдотом, але трапялося в нього те завжди ненавмисне, Володимир Васильович був хохмачем і жартівником по життю. Коники, які почала викидати ця парочка, можна було посилати на конкурс гумори­стів у Габрово.

Хто у ресторані під час циганських танців вискочив на естраду й так став витанцьовувати довкола солістки, що її чоловік-скрипаль покинув скрипку й поліз битися за дружину? Олег Борисович та Володимир Васильович.

Кого мали б забрати до буцегарні за розтрощений стіл, побитий посуд та зламаний смичок, і вже навіть наряд міліції викликали до залу? Володимира Васильо­вича та Олега Борисовича.

Кого порятували від ментів самі ж цигани, вивівши з ресторану тилами через кухню? Знову ж таки — їх.

 

Що дивно, після таких фестивалів, швейцар, на­впаки, починав їм вклонятися, а метрдотель спеціально тримав столик до нашого приходу в Ялту. А вже цигани заходилися у своєму «До нас приїхали, до нас приїхали Олег Борисич та Володимир Василіч дорогі», щораз, варто їм було зазирнути до зали. О, незбагненна душа рестораторів.

Хто дав блискуче інтерв’ю молоденькій кореспон­дентці кримського радіо, яка приїхала у відрядження із Сімферополя з провокаційною метою визначити, як саме ялтинці та відпочивальники ставляться до дер­жавної мови, і яку Володимир Васильович невідомо як запросив відвідати ще й наш пароплав? Олег Борисо­вич.

— Оце батько в мене чуваш, мати єврейка, а сам я — дідько зна хто, — сказав у мікрофон Олег Бори­сович вишуканою українською, і всі мовні проблеми в Криму було знято.

Бо щораз, коли цю передачу крутили по радіо, у слухачів на Олеговому інтерв’ю починалися регіт і гикавка. Олег же не обмежився цією фразою, він по­чав розбиратися, якої національності в нього сини, а враховуючи те, що дружинами в нього були болгарка, молдаванка, гагаузка й українка, в цьому і дідько ногу зламав би, так і не розібравшись. І все це — вишука­ною державною мовою, наче на докір тим кримським українцям, які не спромоглися її вивчити, маючи куди менш заплутаний родовід. Повторювали цю передачу на прохання публіки тільки на нашій пам’яті разів з п’ять.

І таке інше, і таке інше. В одне оповідання усіх їхніх приколів не вмістити.

Тож Володька прижився-таки на нашому пароплаві, спасибі Конецькому за таких кадрів. І що він тільки нам виготовляв! Та усе так смачно! Та в будь-який час для будь-кого з команди. Тільки от із чаєм у нього щось не виходило. Як не заварить — якийсь дивний присмак і запах. Володька вже і від грузинського та краснодарсь­кого чаю відмовився, знаємо ми, які віники вони в ті чаї кришать. Перейшли на цейлонський листовий, навіть на каркаде з пелюсток ефіопської троянди — все одно не те. Наче, перепрошую, сечею верблюжою хтось той чай розбавляє. Ну, кажу ж — пороблено. З урахуван­ням того, що на сніданок на флоті зазвичай лише чай та хліб з маслом, це було проблемою.

Але значно більші проблеми, як виявилося, з’яви­лися у нашого Артурчика.

***

Є на самому півдні Греції спеціальний карантин­ний мис Мотопан. Якщо моряк у якомусь чорномор­ському порту нерозважливо проводжав вночі до сана­торію якусь геть незнайому дамочку, але до Мотопана обішлося без водотічності, значить пощастило. А ось другому помічникові Артурчикові — якраз не дуже.

І хоча пароплав наш ходив лише Чорним морем, через суворо визначений Мотопаном час Артурчик уже ганяв по ялтинських аптеках у пошуках потріб­них антибіотиків. При цьому намагався він це зробити таємно.

Але хіба таке приховаєш? Якраз Володька з Оле­гом до тієї самої аптеки забігли купити ще якийсь див­ний китайський фіточай із засушеного жасмину, який розгортається у чашці в квітку з маленької кульки. На­ писав би його назву, але не маю на клавіатурі потрібних ієрогліфів. А аптекарка, як вони те вміють, ще й як за­горлає на всю аптеку:

— То ви будете брати свій біцилін?

Просто тобі Віктор Драгунський: «Усе приховане стає наявним».

І ось Володька на сніданку вже наспівував студент­ську пісеньку:

Если к другому уходит невеста,

То неизвестно, кому повезло.

А Олег покаянно мирився з бідолашним Другим і обіцяв, що особисто проколе йому увесь цикл, бо друга його дружина була медицинською сестрою, і він від неї багато чого корисного навчився. Наприклад, приказці «лікар сказав, до моргу, значить, до моргу».

А от бузувірський старпом, навпаки, знущався над нещасним Другим, до якого пішла «наречена», і при­мушував його вносити коректури до карт Егейського моря з тим капосним Мотопаном на самому півдні, хоча було зрозуміло, що в найближчі півроку наш пароплав до Греції аж ніяк не потрапить. Ялта — Трабзон. Тра­бзон — Ялта. Чотири доби стоянки в обох портах. Та півтори доби ходу. Усе за графіком.

Отож на якомусь виткові цього кружляння на лінії Ялта — Трабзон Олег Борисович і зазирнув до свого паспорта моряка. І вилаявся:

— Так би й затуркали, аби не дата в паспорті! Деся­те ж сьогодні, десяте!

***

Нам не дано передбачити, як відгукнеться наше слово, необачно вимовлене навіть у геть порожньому кубрикові.

Все ж таки боцмана на «Ганімеді» любили. Й ось весь пароплав раптом закучкувався, зашушукався, по-змовницьки замовкаючи, коли на горизонті з’яв­лявся боцман. Матрос Юрчик навіщось просить у старпома ключі від найбільшої пасажирської каюти першого класу. Старпом особисто обходить усіх із шапкою на користь іменинника. Механіків послано безпосередньо до Масандрівських підвалів за «паль­ним». А Володька цілий день щось смажить, і варить, і випікає, і розливає по тарілках та ставить до холо­дильника, і шинкує, і змащує майонезом, і… Жодна ялтинська ресторація того вечора не змогла б запро­понувати кращого меню, ніж розстарався для кращо­го кореша кухар Володька. Але т-с-с-с! Сюрприз! Сюрприз!

І ось увечері капітан з лицем змовника викликає боцмана до себе і верзе якісь дурниці про забитий уми­вальник у першому класі, хоча умивальниками, якщо розібратися, мусить займатися хтось із механіків, але боцман, не заперечуючи, йде по сантехнічний інстру­мент та вантуз. Бо він з аборигенів «Ганімеда», сидить на ньому ще з прийомки, раніше за капітана, раніше за будь-кого. Майже усе на цьому борту зроблено його руками або на його очах. І от коли він вмикає світло у тій каюті першого класу, ось тут і настає той сюрприз. Шкода, що з нами не було жодного Айвазовського, щоб наперед замалював той стіл на натюрморт. Кажете, він мариністом був? Та заради такого столу він охоче пе­рейшов би на натюрморти.

Увесь екіпаж «Ганімеда» з капітаном на чолі вже зібрався у тому першому класі. Навіть трап з набе­режної прибрали, щоб ніхто не турбував. Навіть тих самих циган запросили. «Олеже-Олеже-Олеже, пий до дна, пий до дна! І засунь, нарешті, кудись того ван­туза».

І почалося. Тости за іменнника, тости за батьків но­вонародженого, тости за дітей новонародженого, тости за дружин новонародженого… Десь між цими тостами розчулений Олег посовав виделкою по тарілці недоїде­ну антарктичну креветку і сказав:

— А я ж міг би свій же день народження і проґа­вити. Але вранці заглянув до паспорта, матінка рідна, десяте жовтня!

На цих його словах за столом запанувала несподіва­на тиша.

— Жовтня чи вересня? — спитав старпом.

Олег подивився на Володьку і зрозумів, що ляпнув щось не те.

— Тю, вересня, звичайно ж вересня.

І бенкет заспокоєно покотився далі.

Лише другий помічник Артурчик, який, як ви вже здогадуєтеся, з певних причин не пив, непомітно вислизнув з каюти, пішов до суднової канцелярії і пе­ревірив дату народження боцмана за судновою роллю. Але нікому нічого не розказав, щоб не псувати поси­деньок, та ще й з циганами. Справа була в тім, що сьо­годні дійсно було десяте число, але таки вересень, а не жовтень, коли день народження боцмана мав відбутися насправді.

***

Ну, з передісторією нарешті покінчено, а сама історія може трохи почекати.

Тож я краще про Ялту, про місто-казку в долині над морем, до якого вчащали і російські царі, і Сталін з Рузвельтом і Черчіллем, і радянські генсеки, що вже про нас, простих смертних, казати?

Коли ми потрапляємо до Ялти — ми п’яніємо без жодної краплі добірного масандрівського портвейну; ми скачемо індіанцями довкруж пітона вуличного фо­тографа; ладні здиратися на пальми набережної задля вдалого фото, мов мавпи; ми, як діти, верещимо на ка­руселях; ми стріляємо по зорях корками від шампан­ського; ми дуріємо, як школярі у казці про свято непо­слуху. Жінки на набережній Ялти — геть усі красуні. Чоловіки — геть усі герої. Або було мало портвейну. І всі не проти випадкових романтичних знайомств. Так діє на них незрівнянне казкове повітря вічного кар­навалу й гульні, коли всі проблеми залишено там, за хребтом Кримських гір, коли не важливо, скільки це коштує, один раз живемо…

Що цікаво, це загульне повітря погано впливає не лише на наших співвітчизників, а навіть на добропо­рядних турків, які у себе вдома не заглядалися на жод­ну сторонню спідницю, не пили жодного зайвого кели­ха пива, іще безліч «не», щоб люди раптом не сказали про них погано. Але ж ті люди, які знали їх на ймення, залишалися за морем. І турки якось невідворотно зри­валися з усіх гальм і поринали у вир ялтинського роз­гулу: вино, жінки, рулетка, картярство — деякі наші пасажири виринали з цього виру лиш через місяць. Обібрані до шеляга, голі й босі, навіть без останньої шкіряної куртки й годинника, з’являлися вони перед нашим трапом і слізно просили повернути їх до благо­пристойної батьківщини в борг. Наш капітан зазвичай не відмовляв. Ось які фокуси виробляє з людьми ял­тинське повітря.

Все то так. Але ж ми не були відпочивальниками в Ялті. Ми тут працювали. Я, наприклад, простояв на трапі увесь найпридатніший для карнавалу час. Але що то були за вахти. Все одно це була казка.

То якісь дамочки бальзаківського віку попросять­ся сфотографуватись на кораблі, обрегочуть всі вуха й розіп’ють з вахтою пляшку «Бахчисарайського фон­тана».

Ви знаєте, що корок шампанського, якщо немає стелі, летить вгору на 18 метрів? Я за висотою щогли визначав.

То якісь мандрівні євангелісти притягнуть на на­бережну цілий фургон апаратури, щоб співати ритм- енд-блюз і навертати нас, безбожників, до Євангелія, а електрики, крім як на нашому пароплаві, звісно, ніде взяти. І ось вахтовий вже несподівано опиняється про­сто за лаштунками сцени, і низький насичений звук бас-гітари проймає його просто до морозу поза шкірою, вся палуба вібрує у такт барабанам, а дійсно янгольсь­кі голоси молоденьких дівчат-хористок відносять його кудись над клотики щогол.

То якісь гулящі моряки із сусіднього судна прий­дуть у гості з усім своїм, а варто морякам розтулити пельку, вони одразу знайдуть якихось спільних знайо­мих по спільних портах та кораблях, які сумлінно зано­товано до їхніх паспортів. І такого розкажуть.

Одних анекдотів про боцмана штук сто без підказ­ки.

А коли гуляки втихомирюються і набережна по­ступово безлюдніє, так приємно розсістися в шезлонгу (ну, і що мені скаже той капітан) і слухати гаркавий шерхіт хвилі на пляжі, дивитися на червоні проблиски маяка на кінці молу, вдихати свіжу прохолоду, яку несе морський вітер і вгадувати далекі звуки опівнічного саксофоніста десь у далині за пальмами. Саксофоніст оптимістично сподівається на щедрість опівнічних пе­рехожих. А може йому просто по кайфу стояти отак над морем і видувати з вірного саксофона мелодію «Го­теля Каліфорнії» на геть порожній набережній.

Mirrors on the ceiling,

The pink champagne on ice…

Коли зараз я згадую про Ялту, я жалкую лише про одне. Ні, не про будиночок Чехова. Коли це я вже вам встиг розтріпатися, що так і не потрапив до нього? Я більше жалкую про те, що тоді ще не був філологом. Бо лиш українські філологи пам’ятають, що саме в Ялті карантинним лікарем в порту довгий час служив Степан Руданський. Він помер під час епідемії, рятую­чи місто від пошесті. А його незрівнянні «Співомовки», почасти непристойні, залишились.

Де та грань між пристойністю та непристойністю? І хто судитиме? Київські громадівці, зокрема автор нашо­го гімну Чубинський, написали на «Співомовки» таку ни­щівну рецензію, що Руданському довелося друкувати їх у Петербурзі. Важко втриматися на межі пристойності, коли маєш справу з народом, а не професорами. Тож му­сиш вибирати — або народне, або пристойне. Особливо, коли переказуєш анекдоти про цигана чи про боцмана.

Але годі. Єдине, про що жалкує моряк, стоячи на вахті в опівнічній Ялті, — про те, що в усякої вахти, як у всякої казки є кінець. Повернімось же до нашої історії. Будемо вважати, що той місяць уже проми­нув.

***

Попри таку розлогу передісторію, сама історія ко­ротка, як міліцейський протокол.

Коли настав справжній день народження боцмана, душа друзяк все ж таки просила свята. Але відзначи­ти те свято пристойно на пароплаві вони, звісно, вже не могли. Більше того, навіть у ресторані «Маргейт» їх би неправильно зрозуміли цигани. Отож і забилися вони аж у самий кінець набережної, в якусь шашлич­ну, ймовірно корейської кухні, але хто після пальоної горілки на те зважає?

Дамочки в тій шашличній теж були певного ґатун­ку. До них самі причепилися якісь крашені пергідро­лем розмальовані малолітки з блатною лексикою «шо ти гониш, чувак, в натурі» і в блатних татуюваннях на пальцях. Такі от шляхетні панянки.

— Давай їх помиємо, — запропонував Олегові Бо­рисовичу Володимир Васильович.

На пароплаві одна зі шляхетних панянок заявила, що вона не проти амурів з будь-ким, але в неї є певні проблеми з Гіппократом. А саме трипер.

Олег Борисович, згадавши, що він майже медбрат, а від Артурчикового лікування залишалась певна кількість ампул, пообіцяв її вилікувати, не відходячи від каси.

— Закрию тебе у санчастині на тиждень і буду ко­лоти, — пообіцяв Олег.

І тут таки ж закрив її у медізоляторі, а сам побіг до­мовлятися з Артурчиком за ліки. О другій ночі це було дуже доречно. Як він намірявся провозити свою підо­пічну через кордон, бо ж ми не стояли б шляхетно під причалом, поки він її вилікує, для історії залишилось невідомим.

Пацієнтка певний час сиділа в санчастині тихо, але потім почала грюкати у двері, і Володимир Васильо­вич її випустив, щоб не побудила весь пароплав. Отож коли Олег Борисович повернувся до кубрика, він поба­чив, що ця нахабна пика випиває вже з двома особами жіночої статі, а йому знов не залишилось жодної. Бо обидві гості почали на нього наїжджати, не розбираючи виразів, і навіть таким старим морякам, як Олег Бори­сович та Володимир Васильович, деякі їхні висловлю­вання виявились геть незнайомими.

— Повільніше, я записую, — тут же пожартував Володимир Васильович, але це ситуації не розрядило.

Геть ображений Олег Борисович викликав зрад­ника Володимира Васильовича з кубрика до каютком­панії на суто чоловічу розмову. Знаєте, як у Довлатова: зустрілися, погомоніли. В результаті Олег Борисович ледь не зніс головою того бойлера з окропом для чаю, бо Володимир Васильович був хлопець міцний, і не лю­бив, коли на нього наскакують із криками, як на яки­хось матросів Юрчиків під жасминовими заростями. Постраждав і бойлер, з якого фонтаном заструменіла паруюча вода, і голова боцмана, з якої заструменіла га­ряча південна кров.

Цього виявилося досить, щоб друзі схаменулися.

І вже Володимир Васильович біг до санчастини за бинтами, власноруч перев’язував пораненого товариша, а Олег Борисович слухняно нахиляв голову і вередував: то туго йому, то слабо. Одне слово, якби не ті капосні баби, друзі вже помирились би, бо треба було ще пе­рекрити той клятий бойлер, вимакати швабрами воду з палуби кают-компанії і взагалі, виконати безліч дій, що примирюють, якщо робиш їх пліч-о-пліч і зі знанням справи. Тож до кубрика вони повернулися, замалим не обнявшись.

Але Олега Борисовича знову назвали, пробачте, козлом забинтованим, Щорсом недоробленим і таке інше, і він знову образився на Володимира Васильовича і побіг вже геть не тільки з кубрика, а й з пароплава.

Через деякий час під трапом «Ганімеда» загальму­вав уже знайомий нам «лунохід» з мигалкою, і селеніти у броніках та з пістолетами, не розібравшись, поклали матроса Юрчика обличчям на палубу (а все ж добре, що це вже була не моя вахта!), потім розібрались, і знай­шли Володимира Васильовича просто в душевій, в якій він, як і обіцяв ще в шашличній, відмивав обох шляхет­них панянок.

— Менти пазорниє, козли вонючії! — заверещали з душу шляхетні панянки.

— Опа! — зрадів старший наряду муніципалів. — Ці малолітки третій місяць у розшуку за три квартир­них грабунки і зґвалтування солдата строкової служби.

— За що-за що? — перепитав Володимир Васильо­вич.

— Отож. Дякуй ось йому, другові своєму, — під­штовхнув вперед не менш збентеженого Олега Борисо­вича старший наряду.

— Одне слово, хлопці, ви щойно заробили премію за їхнє затримання. І ще й подяку за те, що їх помили.

***

Ось так знов і помирилися Олег Борисович та Во­лодимир Васильович. Ось так і могла б завершитися ця історія про міцну чоловічу дружбу, випробувану Ялтою. Але це ще не кінець. Кінець історії був вранці, коли друзяки заходилися ремонтувати пошкоджений бойлер і витягли з нього… виварені до прозорого стану жіночі труси, розміром з невеличкий парашут. Недар­ма стара гримза обіцяла нам, що ми ще її згадувати­мемо.

 

 

 

 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка