PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Андрій Курков
Автор: Андрій Курков

Те, чого немає

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Те, чого немає

У Марини Лібанової кругле обличчя і світле куче­ряве волосся. Я не знаю, скільки їй зараз і скільки було, коли ми познайомились, років п’ятнадцять тому, коли я вперше приїхав до Чернівців і виступив у її малень­кому й тісному магазинчику «Букініст». І тоді, і зараз їй близько сорока. Я так відчуваю. Якщо ви ніколи не були в Чернівцях і, якщо таке можливо, мало знаєте про історію цього дивовижного міста, я вам скажу лише те, що сто років тому у книжкових крамницях столиці Буковинського краю продавалися книжки німецькою, румунською, українською, ідишем та ще декількома мовами. І в самому місті до кінця Першої світової війни більшість жителів розмовляли німецькою — все-таки то була Австро-Угорська імперія. А вже потім, коли на зміну імперії прийшло Румунське королівство, то ру­мунська мова разом із румунськими книгами потіснили німецьку і як розмовну на вулицях, і як мову читання. З того часу багато що в місті відбувалося й ставалось. Біда лиш в тім, що описували все, що коїлось, переваж­но поети — їх у Чернівцях завжди було надто багато. І описували, знову ж, переважно ідишем, румунською, німецькою. А ось прозаїків бракувало та й сьогодні бракує, вже через 25 років після того, як груба євро­пейська політична історія, та, яка не просить дозволу щось зробити перед тим, як щось зробити, не «переко­тила» місто з його жителями із Радянського Союзу в пострадянську незалежну Україну.

Я добре пам’ятаю час цього переходу до нового стану. 1991 рік, порожні полиці продуктових магазинів із нахабними і хамуватими продавчинями та розгублені продавці книжкових магазинів, котрі постійно огляда­лися на свій нікому не потрібний товар, розставлений на полицях, — радянську літературу. Книгарні були першими жертвами кризи. Вони закривалися легко й без протесту, навіть не намагаючись вступити в бо­ротьбу за виживання. У Києві за кілька перших років незалежності після розпаду СРСР зі ста книжкових ма­газинів залишилося десять. Особливо боляче я пережи­вав закриття магазину «Поезія» — єдиного в місті, де продавалися лише збірки віршів. Саме там за радянсь­ких часів, у кінці сімдесятих — на початку вісімдесятих я випадково взяв із полиці книжку «Балади Кукутіса» литовського поета Марцеліюса Мартінайтіса. Погор­тав, прочитав кілька віршів і одразу придбав. Придбав за 79 копійок. Може, я й помиляюсь? Може, це сталося в 1979 році? Пам’ять — ненадійна штука. Але вибірко­ва пам’ять — інша річ. Я досі пам’ятаю кілька віршів із цієї збірки. Пам’ятаю тому, що в ті часи кожен вірш, який сподобався, я поклав на музику й перетворив на пісню, яку потім співав. Акомпанував собі на форте­піано. Зі збірки Марцеліюса Мартінайтіса для покла­дання на музику я вибрав зо два десятки віршів. Із тих пісень досі інколи співаю дві. Вірші мені так сподоба­лися, що я відразу вирішив, що їхній автор давно помер. Так завжди виходило у мене раніше, до відкриття поезії Марцеліюса Мартінайтіса. Сподобалися вірші, знайшов інформацію про автора і дізнався, що він помер! Саме в такій послідовності. Інформацію про Марцеліюса я на­віть не шукав. Хороші вірші не можуть бути написані живими поетами! Втім, у 2004 році зовсім випадково я дізнався, що він живий! Але це окрема історія, про це згодом!

А поки повернімося до Чернівців, до Марини Ліба­нової, у книжковий магазинчик «Букініст» на вулиці Центральній. Колись, ще до появи в ньому Марини, то була звичайна радянська книгарня зі звичайними радян­ськими книжками. І тут раптом — бах! — і Радянський Союз упав. Упав і скотився в історію. Радянський Союз скотився, а магазинчик залишився — йому виявилось легше вижити в епоху кризи, ніж книгарням у вели­ких містах. Чому? Тому що криза — це кнопка «па­уза» в магнітофоні або, якщо хочете, то та ж кнопка «пауза» на цифровому програвачі музики в «ай-фоні» чи в «ай-паді». Пауз ніхто не відміняв. Тільки пауза у розвитку суспільства, пов’язана з кризою, має свої осо­бливості. У людей закінчуються гроші і, щоб вижити, вони починають виносити з дому й продавати спочатку непотрібні речі, потім не дуже потрібні, а потім, якщо криза все ще триває, вже й речі, котрі не хотілося б продавати, але треба. У радянській системі цінностей домашні бібліотеки посідали особливе місце і вважали­ся тим важливим спадком, що переходить від старшого покоління дітям і внукам, який варто цінувати не мен­ше за фамільне срібло і золото й куди більше за також отримані у спадок порцелянові столові сервізи на 12 персон, виготовлені на НДРівській фабриці Unger und Schilde тоді, коли вона вже перетворилась на «народне підприємство».

І ось «невдячні» голодні або напівголодні нащад­ки понесли на вулицю бібліотеки, отримані від дідів та батьків, зібрані зі сліпою вірою та впевненістю у те, що «книга — джерело мудрості й знань».

Найбільш працелюбні нащадки самі стояли від ранку до вечора на вулиці, розклавши перед собою на газетці або клейонці, розстеленій просто на асфальті, шедеври світової літератури впереміш із підручниками з політекономії. Менш витривалі несли книжки до книгарень та вмовляли продавців і директорів узяти їх на комісію. Мовляв, якщо продадуться, візьмете свій відсоток, а не продадуться, ми заберемо їх назад.

Так або приблизно так колишні радянські кни­гарні ставали цілком європейськими букіністичними крамницями, а сама країна ставала країною секонд­хенду. Життя продавців повеселішало. Не лише через раптовий приплив досі небачених клієнтів — збирачів рідкісних книг, а й через те, що в раніш нуднуватій та надто спокійній роботі з’явився елемент пошуку скар­бів. Взявши книжки на комісію, продавець після того, як пішов колишній господар, насамперед, передивляв­ся кожен том і діставав із нього листи, записки, старі книжкові закладки, а інколи й старі грошові банкноти.

Звісно, далеко не кожен томик приховував сюрпризи, але й рідкістю вони не були.

Ось так звичайний чернівецький книжковий ма­газин, яких у місті було два десятки, перетворився на «Букініста» і практично на центральну книгарню міста. Тут, до речі, не лише розташування на вулиці із важли­вою назвою «Центральна» відіграло свою роль, а і той факт, що майже навпроти магазину, по той бік вулиці, розташована філармонія. А в Чернівцях так історично склалося, що ті ж люди, які активно читали, були й ша­нувальниками класичної музики, а отже — постійними слухачами філармонійних концертів. Інколи вони при­ходили до тісного «Букініста» на зустріч із приїжджим поетом або прозаїком, якого запросила Марина Лібано­ва, і доводилось їм слухати цього поета чи прозаїка на вулиці через відчинені двері книжкового магазину. Все­редині магазину вміщалося не більше п’ятнадцяти-двад­цяти осіб. І от комусь із любителів музики і книг яви­лася ідея об’єднати ці два духовно близьких заклади, розділені проїжджою частиною вулиці Центральної. І стала Марина Лібанова з найвищого дозволу керівни­цтва філармонії влаштовувати зустрічі з поетами та письменниками просто у кав’ярні філармонії, з якої можна за п’ять секунд потрапити до концертної зали. Інколи поети чи прозаїки виступали під музику концер­ту, що проходив за тонкою стіною кав’ярні, але книжки у приміщенні філармонії не підписували. Після закін­чення зустрічі Марина Лібанова забирала із гостинного храму музики і письменника, і його вірну публіку. Вони дружно переходили на протилежний бік вулиці і пере­творювались на чергу за автографами, спрямовану на книжковий магазин.

Коли я там був востаннє — років, мабуть, п’ять тому — я за дві години пройшов той же шлях від храму музики до храму книжки. І, підписавши після виступу у філармонійній кав’ярні книги всім охочим, залишив­ся ще на півгодинки в магазині у Марини. Хотів пошу­кати те саме видання поезії Марцеліюса Мартінайті­са — «Балади Кукутіса». Річ у тім, що мій захват від цієї поезії позбавив мене книги. Я практично змушував своїх друзів та знайомих прочитати те, що мені так по­добалось. І, зрештою, випадково знайшов того, кому ця книжка сподобалась більше. Відтак вона до мене не по­вернулась.

У «Букіністі» в Марини я її теж не знайшов. Але шукав старанно, не менш як півгодини. А Марина пила чай та спостерігала за мною з ледь помітною по­смішкою. Потім, коли я вже заспокоївся і також при­сів із нею випити чаю, вона розповіла, що в місті живе кілька персонажів, яких зазвичай називають «міськи­ми божевільними», і принаймні один із них придумав ім’я неіснуючого автора і, відповідно, назву неісную­чої книжки та приходив неодноразово шукати її в кни­гарні.

Тоді я вперше замислився про існування «книжко­вих» міських божевільних і почав розпитувати Мари­ну про них детальніше. Розповідала вона мені про них тепло, майже з любов’ю, ніби вони були талісманами магазину або чимось невід’ємним од світу книг. Осо­бливо мені сподобався і запам’ятався любитель Омара Хайяма. Багато років він регулярно ходить до магазину і запитує: «А чи є книжка Омара Хайяма?». Якщо є, він бере її в руки і довго читає просто біля книжкової по­лиці. Потім кладе на місце і виходить. Якщо наступного

разу не виявить книжки, то просить притримати її для нього, коли хтось здасть на комісію.

Я шукав «Балади Кукутіса» і в інших книгарнях України і завжди з однаковим неуспіхом. Звісно, мож­на було б зайти в Інтернет і напевне знайти її там, у безрозмірній цифровій хмарині, де ховаються мільйони продавців і покупців усього з усіх усюд. Але герой ба­лад Кукутіс, як і його автор Марцеліюс Мартінайтіс, належав іншій, докомп’ютерній епосі. Його світ був зовсім не сучасним. Він розповідав про Першу світову війну та згорілу Східну Пруссію, про литовське небо та горбату доньку млинаря, на якій він хотів оженити­ся. Шукати «доступу» до світу Кукутіса і його автора через Інтернет здавалось мені святотатством. І за свою впертість я був нагороджений!

У 2004 році мій литовський друг Альгірдас, який працював тоді у Києві, купив білий рояль і покликав мене випробувати покупку. І я йому заспівав декілька пісень про Кукутіса. Альгірдас був подивований, а коли дізнався історію моїх із Кукутісом стосунків, ще шир­ше розплющив очі.

— Та ні, він живий, — наполягав він у відповідь на мою думку про те, що автор Кукутіса давно помер. — Зателефонуймо йому зараз! Я його знаю!

І він набрав номер на мобільному. Попросив мене знову заспівати пісні про Кукутіса, а сам три­мав мобілку біля мого рота, поки я співав і сам собі акомпанував на роялі. Опісля я вперше поспілкувався по телефону з автором Кукутіса. Голос Марцеліюса Мартінайтіса звучав хриплувато, мов із потойбіччя. Голос легко дає уявлення про вік того, хто говорить. Потім я дізнався, що Марцеліюсу мої пісні сподоба­лись, а його дружина Гражина-Марія, яка разом із ним у Вільнюсі слухала мій «виступ», поставилась до співу дещо скептично. Але ми почали зідзвонюватися з Марцеліюсом.

Я кілька разів прилітав до Вільнюса, сподіваючись зустрітися з ним віч-на-віч. Але Марцеліюс в останні роки часто хворів і нікого не хотів або не міг бачити.

Я прилетів до Вільнюса у червні і нарешті по­знайомився якщо не з ним, то з його вдовою Гражи­ною-Марією. І ми разом поїхали за місто, до їхнього маленького будинку, де все залишилось так, як було в день, коли його забрали до лікарні, ворота якої вияви­лись для нього воротами до раю.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка