Питання позовів України проти Росії дуже погано висвітлюється українською стороною. Жоден з них не перебуває на завершальному етапі, практично всі на початковій стадії – опрацювання позицій сторін. Через це ми маємо успішно завершені позови тільки кількох компаній.

Українські позови достатньо складні, тому що перші два – дуже технічні та нам буде складно доводити свою правоту.

Вони формувалися Україною фактично в умовах певного теоретичного вакууму, який був створений внаслідок підписання Мінських домовленостей. Ми не визнавали і дуже довго не могли назвати війну війною, шукали причини, як зачепити Росію.

Також складність полягає в тому, що між державами конфлікт – важко знайти певні судові міжнародні органи. Міждержавні конфлікти вирішуються на полі бою, за столом переговорів, але не в судах, коли мова вже про війну, окупацію і так далі.

Всі позови перебувають на такій початковій стадії, коли неможливо прогнозувати не те, що чим вони закінчаться, а коли. Мова йде про роки, якими вони будуть розглядатися.

Є два шляхи повернення Криму – військова операція та переговори, або комбінація цих двох.

Чи є реально така можливість? На сьогодні я її не бачу, але це не значить, що немає роботи для того, щоб наближати та створювати таку можливість. Проблема в тому, що влада немає стратегій повернення Криму, не розуміє, що і як вона робить.

З одного боку нібито проводиться якась політика, щодо окупованої території. З іншого боку, не визнається окупація. Ще з іншого, ми підписуємо з окупантами угоду про розподіл квот на вилов риби, в тому числі у водах і тими компаніями, які були украдені в нас росіянами, після окупації Криму.

Немає навіть послідовності у сприйняті окупації, тому все це повільно просувається.

Майдан закордонних справ ще в 2014 році оприлюднив свою стратегію. Багато що робиться в її рамках та вони зрозумілі – створення інституції кризового менеджменту, де б займалися проблемами Криму в Україні.

Тут тільки частково є прогрес, бо ми втратили представницький орган, який відстоював інтереси кримчан. Не створено ніякого відповідника Верховної Ради Криму.

Слабо представлені інтереси Криму в Міністерстві тимчасово окупованих територій, там більше займаються питанням Донбасу.

Також є органи, які більше займаються представництвом президента в Криму, але вони в Херсоні, тому їм важко впливати на політику. Кроки робляться, але їх ще недостатньо.

Друге, що потрібно робити – це інформаційна пропагандистська кампанія, яка не дасть Криму зникнути з порядку денного.

Світове товариство повинно хоч в якійсь формі бути заангажованим в ситуації – це вдається шляхом апелювання прав людини в Криму та апелюванням до проблеми мілітаризації Криму.

Третє – це завдання максимальної шкоди України. Тут Україна поводить себе дуже непослідовно та в цьому руслі робиться щонайменше.

Ці три напрямки роботи та що потрібно робити, зрозумілі нам експертам, але, на жаль, не українській владі.

В українському суспільстві немає сумнівів, що Крим – це Україна.

Є сумнів, що його можна повернути, через відсутність конкретної програми повернення з боку уряду. Люди не бачать ніякої активності, а відтак не вірять, що це може відбутися. Насправді – це тривалий процес, але реальний. Думаю, що зрештою, Крим повернеться до складу України.

Автор: Богдан Яременко, дипломат, екс-генконсул України у Стамбулі, голова правління БФ Майдан закордонних справ.