PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Лариса Денисенко
Автор: Лариса Денисенко

Цивільні та цивілізовані

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Цивільні та цивілізовані

Послухай, ми ж цивілізовані люди, давай погово­римо?». «Я не буду з тобою говорити, від тебе тхне ін­шою жінкою». «А від тебе смердить владою, паскудними парламентськими коридорами, котлетами та спітнілими мужиками, але я ж до тебе говорю, і завжди говорив, та я з тобою навіть спав!». «То тобі не подобається запах демократії? Тоді йди до біса, дикуне, ще й про цивіліза­цію варнякає, йди, йди, вигадай щось інше!».

Ольга грюкнула дверима, за ними вона залишила колишнього чоловіка, її подруга Лєрка скептично на неї позирала.

«Скільки ж я тобі говорила, що жінка має бути ла­гіднішою, як море обкатувати камінці стосунків, щоб вони були гладенькими, щоб нікого не дряпали». «Ти хочеш поговорити про це? Йди з Цією про це говори, тепер вона буде його обкатувати. Зрадниця».

«Ольгу оточували зрадники. Зараз один з них лежав на підлозі та метляв хвостом. Лабрадор Мейсон бісив найбільше. Він облизав руки Цьому, обцілував його краватку, обслинив підборіддя. «Цей» — тільки так Ольга тепер означала свого колишнього. «Я його обе­зіменила, бо не можу обезглавити», — прокоментувала дефініційні зміни подрузі.

Мейсон не розумів трагічності моменту, він ска­вулів, стрибав, радів і переймався Цим. Він сумував, підгорнувши під себе його футболку, вкладав на неї морду та тонесенько вив. Ольга не викинула цей мотлох тільки тому, що сплутала одежину зі своєю.

Ольга кілька разів показувала йому фотокартку колишнього, примовляючи: «фу, фу, фу», — пес щас­ливо тримав світлину за кутик, підгризав та й зрештою зжирав із таким щасливим виразом, наче його почасту­вали смачненьким.

«Теж мені, друг людини. Треба бути перебірливі­шим, вибагливішим треба бути, і не лізти до Цієї па­скуди, зараз вимию тобі пащу милом!», — погрожувала собаці Ольга, а він, золотавий, грайливий, міцно зби­тий молов хвостом, зазирав у очі, плазував і намагався зрозуміти, чим вона незадоволена, але хіба псові мож­на збагнути, що хтось незадоволений власним життям? Світ зазнавав би значно більше катастроф без щасливо­го крутіння псячих хвостів.

«Чого ти бісишся? Тобі треба налагоджувати з ним стосунки, ти не можеш цього не розуміти». «Зно­ву? Побудовані він зламав, хай налагоджує тепер, що сам собі хоче». «Ти як дитина в пісочнику, котрій па­сочку розтоптали, це — не пісочник, це — твоє жит­тя». «Моє життя — засцяний приблудними котами пісочник, я сама як розтоптана пасочка, не займай мене».

«Та ти послухай. У вас із ним — цивільний шлюб, тобі ще в суді то довести потрібно буде, що ви з ним були парою, що прожили п’ятнадцять років разом». «Це як? Домашнє порно їм прокрутити, де ми кохаємося під родинним портретом? П’ятнадцять записів? Раз на рік, цього достатньо, переконливо? Ну, щоб очевидно було: о, цього року вона погладшала, а він полисів! І ще в присутності малої, щоб сказали: о, а тут видно, як їхня донечка підросла! І для достовірності родинного затиш­ку, щоб було видно й собаку: о, тут він цуценятко, а тут вже більшенький». «Олю, не мели дурниць, ти вже всіх дістала! Це не Мейсону потрібно робити щорічне щеплення проти сказу, це потрібно робити тобі».

Оскаженіла Ольга всіх дістала, в принципі, можна до цього було звикнути, першим сигналом цього «діста­вання» було, певне, те, що її власний тато зник з мате­ринських радарів, щойно та понесла.

З’явився, коли Ользі виповнилося вісімнадцять, сказав, що вона наростила «непогані цицьки, є за що вхопити», Ольга подумала, що до неї чіпляється п’яний маніяк і чимдуж побігла. Він побіг за нею і під аком­панемент її вереску завалився до їхньої хати, його зу­стріла класична матуся: руки в боки; він притулився до коридорної стіни (мати метрополітенівським тра­фаретним голосом зарипіла — «не притулятися»), міг впасти, його хитало, руки трусилися.

Він усміхнувся і сказав, що хотів побачити, що виросло з його аліментів, залишився задоволеним і попросив «червончік на опохмєл», мати тоді поради­ла: «вшивайся на хрін, п’янюче бидло, я й на гроб тобі десятки не дам», він образився: «ти ж баба, де ж твоя ніжність, де твоє состраданіє?», мати сказала, що про­пив він її співчуття, пропив ласку, пропив все її баб­ське нутро, тоді він пожалівся: «а колись любила ж, а колись приймала», на що мати резонно зауважила, що колись вона і нош-пу приймала, а потім її попустило, з жовчного вийшов пісок і нарешті прийшла клімакте­рична старість.

Матір важко було дістати, вона стояла на високій полиці, на тій самій, де ховала від Ольги солодощі в ди­тинстві, а та вимушена була ставити стільця на табу­ретку, бо драбини в них не було, щоб дістати цукерки, але закінчилося все тим, що Ольга гепнулася і зламала руку. Ще тоді вона зрозуміла, що деяких людей, як і деякі речі, краще не діставати, краще знайти замінник. Замінниками стали Цей та подруга Лєрка, старші від Ольги на десять років.

Життя з Цим не було ідеальним, але в ідеальні жит­тя Ольга не вірила навіть в дитинстві.

Життя було стерпним, ситим та веселим із елемен­тами ентузіазму та руйнації. Саме таким, як лабрадор Мейсон, «собаче життя», — зараз гірко жартувала вона.

Ольга добре пам’ятала, якою вона була, коли почу­валася закоханою, але їй важко було пригадати, коли це почуття зникло. З’їлося, мабуть, із борщем, змилося осіннім задовбуючим одноманітною дріб’язковістю до­щем, відвернулося, коли кожен сумирно вклався на свій бік ліжка, згортався зародком та спав усеньку ніч без тактильної близькості, без ніжного дмухання у вуш­ко, без безсоромної руки на грудях, без доторку губ до шийки і навіть без «добраніч» пошепки, бо могли роз­будити дитину. Тобто, дитина вже з’явилася, а з’явила­ся вона рано.

А колись жалів і голубив, цілував тричі: в пупок, у плече, а потім у губи: «за маму, за тата, за себе», бо знав, що в дитинстві Ользі було зимно, попри те, що мінялися пори року, і календар жив звичним життям.

Він довго не робив шлюбної пропозиції, а коли на­важився, то Ольга не погодилася, на що він спокійно зауважив, що двічі не пропонуватиме, Ольга знизала плечима: «будемо жити цивільним шлюбом, ми ж бо цивілізовані люди», він погодився, тепер зрозуміло, задля того, щоб потім шантажувати цивільну та цивілі­зовану дружину.

Коли з’явилася Ця. Ася. Аспірантка. Астроном. Аспірантка Ася — наче з пісень кінця вісімдесятих — початку дев’яностих років. Співали тоді про практи­кантку Катю, про аспірантку Асю також могли заспіва­ти.

Короче, суцільне «ass», мабуть, вперше тоді Оль­га насмішила чотирнадцятирічну доньку, схиблену на американському слензі та британському репі.

Господи, де він у двадцять першому сторіччі взяв астрономшу? Не ейч-аршу, не хед-хантершу, не прод­жект-менеджершу, не сейлершу, не мбм-шу, де він доп’яв астрономшу? Цей термін-виповзень із Древ­ньої Греції в епоху нарізано-наштампованих наче для фаст-фуду титульних професій. Щоб потім з очима, що ставали вологими щораз, танули наче шоколад під сон­цем, коли він хотів кохатися, і ти в’язнула в цих очах, в’язнула наче муха в патоці, навіть зараз, наче коли вони ставали вологими не для тебе і не від тебе, бла­женно мимрити, що йому «наворожили її зорі».

Цей сказав, що не може продовжувати існування в брехні (скільки разів та скільки жінок в житті, в кіно, на сторінках прози чи поезії, чули цю фразу, котру чо­ловіки копі-пейстили у їхні життя? Це — новий всесвіт, нова цивілізація зраджених і покинутих правдолюбця­ми та, ніде правди діти, і правдолюбками, невже ці люди здатні любити когось більше, ніж себе?), тому він йде з родини. «В нас же цивільний шлюб, ми не розписані, не вінчані, ти все розумієш, ми — цивілізовані люди».

Але Ольга не розуміла. Її цивілізованість мала мен­шу, ніж Цей думав, територію.

Вона повернулася з роботи, куди щоранку діста­валася, долаючи барикади, пригощаючи протестуваль­ників міцною кавою з металевим присмаком термоса. Країна протестувала, повстала проти диктату, брехні й насильства, Ольга працювала в одному з комітетів пар­ламенту, захищала материнство і дітей, і дізналася, що її чоловік, як і вся країна, бачте, також не може жити в брехні.

Іронія долі, вона не змогла захистити власне ма­теринство і власну дитину від зрадництва власного ж чоловіка. Від Цього. Але продовжувала цю роботу в масштабах протестуючої країни. На папері все пере­конливіше, ніж у житті.

«Зрада нас робить сильнішими», — зауважила на ниття Ольги Лєрка, чортова психологиня. «І потім, знаєш, ти також його зраджувала, просто про такі зра­ди, переважно, ніхто не говорить. Ти примусила його зрадити професії, він як фізик не відбувся, бо заробляв мало грошей, то ти зробила з нього державного служ­бовця, він почав пити-гуляти, жив у ненависті до себе, ти це усвідомлюєш взагалі? Ти зрадила його інтереси».

Ольга не усвідомлювала, вона давала відсіч. «Харак­тер справжнього тер’єра», — прокоментувала Лєрка.

Так, довелося піти на жертви. Ми ж прості люди, не Боги. Люди мусять жертвувати, завдячуючи природі людській. Але що Цей міг зробити в науці? До трид­цяти років не зробив нічого, значить нічого й не міг, наукова імпотенція, відсутність дослідницької ерекції, вирок, після сорока життя не починається, доведено фізіологією. Лєрка зітхала і пробувала заспокоїти. Не вдавалося, Ользі хотілося шматувати Цього ще більше.

«Навколо — лише зрадники. Вчора мала не те що не вийшла зустрічати мене в коридор, на це я давно не розраховую, а й не вийшла з он-лайну, сиділа за своїм компом». «А ти чого хотіла? Щоб вона принесла тобі капці? То не треба було народжувати, треба було за­йти до собачого притулку та визначитися з породою, взяла б щось до пари Мейсону». Лєрка завжди була не­стерпною, Ольга заскреготіла зубами. «Помовч, краще помовч! Теж мені, працюєш психологом, що ти можеш знати про стосунки, якщо не виходила заміж, що ти мо­жеш знати про дітей, якщо не народжувала? Ти функ­ціонуєш як чоловік».

«О, так, нерожавша ти манда, то сиди і не тринда, і не хнюпся, і не ний, а навстоячки відлий», — глумилася Лєрка. «Фу. Пре з тебе простакуватість, вульгарність». «Я так розумію, що замість вчитися у Відні, мені по­трібно було побратися бозна з ким та народити, це й було б підвищенням кваліфікації, правильно?». «Саме так. Невже ти сама того не розумієш? Ти своїми по­радами ошукуєш людей, собі щось нарадь, зроби щось путнє з власного життя, ага». «Облиш усе, Олю, візьми себе в руки, отямся». «Я тобі не Мюнхгаузен, щоб бра­ти себе в руки». «А я і не прошу, щоб ти сама себе витя­гала з болота, я прошу, щоб ти зупинилася, заспокоїла­ся, і не поводилася як людина, в котрої емоції греблею перекривають розум. Усе ж навпаки». «Навпаки — то в чоловіків буває, це ти в нас — класний мужик, усе розумієш, з усіма товаришуєш, а ми, баби, як ти кажеш, керуємося мандою, в тебе таких приливів не буває, ти в нас — із яйцями. До того ж — крутими». «Господи! От і порозмовляли». Лєрка пішла.

Ольга вивела на двір Мейсона, а коли повернула­ся, вдома вже була незадоволена мала. «Ма, що мені їсти?». «Сосиски, налисники з сиром». «Ма, ма! Я ж казала, що на дієті, де моя селера, де мій знежирений кефір? Ти мусила то все купити!». Селера і кефір. Ко­рисне і корисне. Ольга про то забула. «Ти думаєш тіль­ки про тих, кого тут нема, на мене тобі начхати. А тата з Асєю навіть в місті немає, вони поїхали до Криму, то витруси, витруси їх зі своєї голови!». Донька підвищу­вала голос, Мейсон почав підбріхувати, смішний, своєю галасливістю намагався зупинити сварку.

«Що? Куди вони поїхали?». «В Джанкой, у них все серйозно, ма, змирися, нащо тобі так принижуватися? Ася повезла знайомити його зі своїм дідом або ще ки­мось таким. Тобто з родичами. Ну, тато ж тіпа жоних в нас», — мала порснула. Її забавляло сватання бать­ка. Нарощуючи груди, нігті та прагматичність, донька змирилася та усвідомлювала, що на гідні похорони тата слід відкладати гроші, але вона не сподівалася, що дове­деться ще платити й за таткове весілля.

Крим. Цей повіз Цю до Криму. Туди, де колись усе почалося у них… Не звертаючи уваги на дошкульні репліки доньки, Ольга почала нишпорити в тумбочці,  витягнула фотоальбом, труснула ним, підлогою пороз­літалися фотокартки, випала та майже розвіялася ви­сушена гілочка олеандру, яку вони разом зірвали, коли були на екскурсії в Нікітському ботанічному саду, екс­курсовод розповідала, що олеандр — отруйна рослина, вони жартома присягалися, що підуть із життя разом, прийнявши смерть від цієї квітки.

З тумбочки злетіла фоторамка, що утримувала в собі їхню закохану юність, інколи в нахилах голів одне до одного міститься більше сексу, ніжності та при­страсті ніж в подальшому житті; розколотилися мушлі, валялися на паркеті черепками їхнього кохання, колись ці мушлі вони збирали разом, наче діти, вихвалялися, хто знайшов ціленьку, біленьку або ж кольорову. Ольга розтоптала висушену часом рослину, тепер навіть вона нагадувала про суперницю, жінка згадала тургенівську Асю, нещасну байстрючку, кохання котрої та й саму пережила така само засушена квітка.

Цей перебував у епіцентрі збурень «ватників» та «колорадів». Ольга ніколи не використовувала подіб­ні назви, але Цей поговорити про «ватників» любив. Першим ідеологічним «ватником» він вважав комуні­стичного перевертня Діда Мороза, котрий прибрав до липких рук чарівні сили Святого Миколая і почав усіма силами радянської пропаганди калічити дітей. Ще Цей жартував: «Є такі, що без царя в голові, а є такі, що з Царьовим у голові». Ольга коли скептично усміхалася, коли реготала, коли висварювала.

Вона подумала, що на початку їхнього спільного життя він і не збирався знайомитися з її родичами, до­сить було того, що вона познайомилася з його мамою, там, у Криму, того ж дня, коли познайомилася із ним.

Того року Ольга перейшла працювати до парла­менту. Було важко, вона звикла розраховувати виклю­чно на себе, навіть принципи собі вигадала: «Тримати зціпленими зуби, стуленою — пельку, стиснутими — ноги». Щоб жодних емоційних вибухів. Тяжка щоденна ненормована робота, щоб якось влаштуватися в житті.

Парламентські старожили прийняли її нашороше­но, не могли нічого про неї дізнатися, наче з простої родини, наче нікому не доводиться коханкою, наче без зв’язків, протекції, то як вона тут опинилася?

Якби Ольга була хитрішою — вона б подарувала цим людям легенду, і вони б миттєво заспокоїлися, але вона не знала як. Була стрункою, дзвінкою та навіже­ною. Як казала завідувачка однієї з секцій: «Худа і нар­вана, вітер між вухами та між ніг аж свище. Така вже худа, що серце проморозила, взагалі тепла в ній немає, люта дівка, ох і люта». Ольга і зараз зберегла струнку фігуру, хіба що хтось утеплив її тіло поролоном, але рівномірно, й на тому спасибі.

Та сама завідувачка віддала Ользі путівку до одно­го з парламентських санаторіїв, на подібні пільги Ользі не вистачало рангу, а в завідувачки онуки захворіли на вітрянку, то ж путівку потрібно було комусь передати. Вона обрала Ольгу: «Може, хоч заміж вийде, а то ж люта як первак, хай би що сказала — закусити хочеть­ся». Заміж Ольга так і не вийшла, але того літа зустріла Цього.

Санаторій знаходився на кількох ярусах, ті, що ран­гом вище або ж просто блатняки, мешкали в централь­них корпусах, величних бетонних спорудах, у старому центральному корпусі посеред парку та на «генераль­ських дачах», Ользі дістався корпус, який мав вигляд підсобного помешкання. Але за вікном дихало море, щоранку Ольга дослухалася, в якому море прокинуло­ся настрої: бубонливо-шурхітливому, коли відвішувало всім стусани, або ж тихо-мирному, коли віддзеркалю­вало сонячні усмішки небу.

За кілька метрів від корпусу Ольги починалася пе­чера, саме так це сприймалося дівчиною, печера, яка вела до ліфта, котрий перевозив відпочивальників на інший рівень санаторію, до центрального корпусу, ад­міністративного, ресторану, бібліотеки, їдальні.

Саме до їдальні зібралася Ольга, щоб запастися пухкими булочками з родзинками і на сніданок, і на обід. «Тобі добре, їсиш усе і не гладшаєш!», — заздріс­но коментувала Ольжине меню кругленька офіціантка.

Ольга увійшла до вогкого приміщення першою, відлунювали кроки, їй завжди було зимно, кілька разів ледь не впала на слизькій підлозі, котра визирала з-під килимового покриття, щораз дівчина уявляла себе То­мом Сойєром, який заблукав у печері й на якого чатує підступний Індіанець Джо.

Тому вона не дуже здивувалася, коли хтось чи щось вхопило її за литку, вона заверещала, бо знала, хто це: до неї підкрався Індіанець. Але то був не індіанець: долинало п’яне буркотіння якогось затинаки, котро­го трусило від холоду та похмілля. «Дддд-о-ппппп, д-о-ппппп», — варнякав він, і Ольга зрозуміла, що її просять допомогти. Поряд валялися три порожні пляш­ки з-під портвейну, Ольга гидилася, але допомогла не­знайомцю підвестися.

Він представився, забрав з її плечей шалик, за­мотався, бо перемерз за ніч. «Отак сходив за алкого­лем, спустився, а двері зачинилися з обох боків, ліфт завмер, зв’язок тут відсутній, нікому я виявився непо­трібним», — жалівся та пояснював чоловік. Симпатич­ний, високий, трохи брезклий, із розумними карими очима. «Я не алкоголік, ви не думайте, що вихлебтува­ти по три пляшки — моя звична норма, просто у мене клаустрофобія, а ще тут бісова холоднеча», — ледве не присягався він, Ольга засміялася.

Потім вони щоразу сміялися, коли згадували знайомство. «Будемо говорити, що ми познайомилися в шахті». «В печері ніби романтичніше». «А в шахті ори­гінальніше!».

Цей жив у модному бетонному корпусі також на березі. Він вже не пам’ятав, хто з компанії сказав, що мало алкоголю і треба встигнути купити місцевого портвейну за санаторною зоною, куди й вирушив вря­тований Ольгою хлопець, уже згодом вона здогадалася чому, причина — світлокоса млосна дівчина, за увагу якої того літа боролися всі спермомісткі чоловіки. Цей також не був винятком, але він обрав її.

Він ніде не працював, казав, що пише дисертацію, науковець. До санаторію приїхав разом і завдяки ма­тері. «Вірніше завдяки батьку. Мати продовжує жити вдівством, власне, я також продовжую жити сиріт­ством», — іронізував зворушливо. Іронія — такий тон­кий, такий гострий інструмент, що у вправних руках може відшліфувати до блиску будь-що, навіть щось мерзенне, гидке чи підступне.

«Вона дотискає з померлого тата все те, чого не до­тиснула за життя». Він посміхався. Тато був шишкою з Ради міністрів. Мати ніколи не працювала. Повідомив це так зверхньо, що Ольга здригнулася. В її світі со­ромилися неробства, приховували, могли й напіддати.

Її матір працювала дві доби на телефонній станцій, ще одну добу — оператором ліфтового зв’язку, все життя серед різних кнопок, мамі цілком можна було довірити і ядерну. Вона б не схибила.

Ольга вдові не сподобалася: простакувата, циба­та, різка, а коли мовчить — наче сидить у засідці, та й справляє враження не мудрої, а хитрої пристосуванки. Але в синочка грали гормони, йому було за тридцять, він переважно бив байдики і мати знала, що він нікому не забезпечить гідне вдівство, тому вирішила не втруча­тися та поїхала з санаторію раніше.

«Ма, дай гроші, піду куплю кефір!», — на мить по­вернула до реальності донька. «Я сама, сиди, вчися», — Ольга пішла до магазину.

Дорогою продовжувала згадувати, як вони запо­чаткували традицію, коли хтось бодай трохи перед ін­шим завинив, — влаштовувати їхнє «кримування». За будь-якої пори року. На стіл викладалися чебуреки, шаурма, плов, скибки дині, «гепатитна слива» — вона ж алича, тугі та рожеві, потріскані як находжені п’я­ти офіціантки, помідори, домашнє солодке вино. Ча­стенько все розкладалося на розстелений плед, сідали на нього ж оголеними. «Ми ж кохали», — з жалем ви­дихнула вона й схопила з полиці пляшку «жирного» кефіру.

А наступного дня в Криму з’явилися зелені чоловіч­ки. І попри кілька разів висловлене: «так вам і треба, та поздихайте ви там, так вам і треба, щоб вас за жопи взя­ли», і ще більше разів вислухане, що абонент не може прийняти ваш дзвінок, попри всі настанови Лєрки та ниття доньки, Ольга в парламентській касі взяла квиток на потяг і вирушила до Сімферополя.

Потяг ритмічно рипів ревматичними колінними су­глобами, Ольга час від часу набирала номер чоловіка, він був поза зоною досяжності, вона змарніла, задрімала, хоча сусідка з нижньої полиці методично розповідала, яким казковим було життя за часів СССР, якщо не зна­ти, про що вона говорить, можна було подумати, що вона згадує соціально-лояльну до людей, їхніх прав та свобод, Швецію, сваритися Ользі не хотілося, докопуватися до радянськофілки також, втім, вже у Джанкої потяг зу­пинився надовго. До вагонів зайшли люди в балаклавах, зібрали в усіх паспорти. Бігали вагонами, перемовляли­ся, реготали. Потім сказали Ользі: «Давай. На выход».

«Чего тебе надобно?», — запитав один, миршавень­кий, майже цитуючи Золоту рибку з пушкінської каз­ки. Ольга почала відповідати, але її заглушило жалісне скавуління потягу, котрий вирушив далі, він скавулів так відчайдушно як маленький Мейсон, коли того зали­шали самого вдома.

В Ольги задзвонив телефон, вона побачила, що те­лефонує донька.

— Это дочь звонит, можно с ней поговорить?

— Дай сюда, — миршавенький висмикнув телефон, побачив «Дщерь», гмукнув, віддав трубку Ользі. — Тока без нервов.

Ольга пообіцяла.

— Ма, тут тато! Він приїхав, питає, де ти, хви­люється!

Потім Ольга почула голос Цього. Цей істерикував неочікувано-писклявим голосом, Ольга подумала, що він як папуга перейняв інтонації господарки, Асі.

— Що ти там робиш? Ти сказилася, нас пересліду­вати поїхала? Повертай додому, я ледь утік. Вони поду­мали, що я представляю парламентську хунту, знайшли перепустки до урядового санаторію.

Ольга почорніла, Цей використав її зв’язки, щоб вразити коханку. Втім, нічого дивного, його мати жила вдівством, а син удови жив за рахунок покинутої цивільної дружини. «Ми ж цивілізовані люди, тьфуй!».

— Где Ася?

— Там залишилася, прихопили в Джанкої, вони ні­чого їй не зроблять, вона ж татарка, корінний народ, там родичів достобіса, допоможуть, а мене могли роз­стріляти, розумієш?! Розстріляти! Ти не уявляєш, що мені довелося пережити, в мене лисина й та посивіла.

Ольга вимкнула телефон.

— Покалякала? Добро. Так чего тебе тут надобно, кияночка?

— Да вот полюбовницу мужа ищу.

— Аниґдо-оооот. Эй, слышь, она любовницу тра­халя своего ищет. Нада бате ее показать! Аниґдо-ооо­от.

— Слышь, а лаве у тебя есть?

— Нет, я же не отдыхать приехала.

— Аниґдо-оооот, ваще. Не отдыхать, говорит, при­ехала. Пашли.

І вони пішли. Цим своїм «лаве» миршавенький за­пустив маховик пам’яті. Ольга пригадала, як виходила на цій зупинці, в Джанкої, тоді, коли вони, закохані, по­верталися до Києва. Згадала, як боялися розлучатися, і непокоїлися, що ніхто не поміняється з ними місця­ми. Але це вдалося швидко влаштувати, один відрядник схопив квиток Ольги, щойно побачив, що в їхньому купе на нижніх полицях розташувалися бабуся з п’я­тирічним онуком.

Хлопчик виявився невгамовним. Вони назвали його «купідон», коли він потайки обстріляв їх аличовими кісточками. Малюк вже півгодини канючив морозиво, Цей лежав на верхній полиці, розімлілий від задухи та поцілункової вовтузні, тому Ольга вирішила вийти по­дихати повітрям у Джанкої. Вивести малого, купити морозива, а ще відерце «динят» — динь завбільшки з гусячі яйця. Шкуринка плодів нагадувала Ользі старо­винні фрески, інколи можна було побачити біблійний сюжет.

Щойно вони вийшли, Ольга видивилася біляві голівки динь у відерці та хлопчика, який продавав мо­розиво, до них підійшли циганки з дітьми.

— Дорогая, дай немного на ребенка!

В кишені Ольги були дві купюри: двадцять та дві гривні. Вона витягнула двогривневик, простягнула ци­ганці. Та вхопила її за руку.

— Давай погадаю, красавица, счастье уходит от тебя, счастье выстраданное!

Ольга тоді висмикнула руку, закричала: «От­стань!». Циганка справно вирвала пасма волосся, на­крутила його на пальця і промовила: «Сейчас пальцем дёрну, порву и порвется твое счастье, лаве давай, давай лаве!». І перелякана Ольга, притуляючи до себе «купі­дона», витягла з кишені двадцятку й кинула майже в обличчя: «На! На!». «Я тебе не собака, чтоб ты мне на­кала, вы посмотрите на нее! Да пусть десять мужиков свои кукурузы в тебе парят, да чтоб кончили одновре­менно и матку тебе разорвали, да чтоб она потом в тебе гнила, и в дочери твоей гнила».

Ольга міцно стиснула зуби, легкий спосіб затулити собі вуха, долонями закривала вуха «купідона», він пе­релякався, але продовжував просити морозиво, вона під­хопила малого й побігла до їхнього вагону під супровід циганських проклять, які нагадували собачий лемент.

Миршавенький легко стукнув її по спині: «Не спи. Шевелись, уже пришли, сейчас покажу тебя бате».

«Батя» в уяві Ольги був подібний на соліста гурту «Любе», опецькуватий дядько, мордатий, із глибокою ямкою на підборідді, тож вона здивувалася, коли поба­чила рудобородого стрункого чоловіка з чорною банда­ною на голові. Коли вони увійшли, він гуркотів-рокотів телефоном, Ольга нічого не розуміла.

Поряд з ним стояв інший, непримітний, невисокий в камуфляжі, окостувате лице, неймовірно світлі очі як соляні озера на смаглявому обличчі, він стискав руки в кулаки, ніби підкачував себе, щоб не впасти від утоми, на його руці — розмите татуювання, наче хтось довго плакав на цих руках, в ньому відчувалася небезпека.

В Баті ж руда борода виглядала карнавально, наче Ольга потрапила до водевілю або ж до шекспірівської комедії, але коли він заговорив до неї, жінка подума­ла, що потрапила до російського серіалу про чеченську війну.

— Харашо. Эта кто?

— Киянка. Она полюбовницу трахаля своего ищет.

— Кхак твое имя?

— Ольга.

— Княгиня значит. Кхак имя ее?

— Ася.

— Харашо. Кхак она выглядит?

— Не знаю.

«Во баба дает!», — зайшовся в хрюкотливому і та­кому хлопчачому реготі миршавенький.

— Бивает. Кхак мужа имя?

— Леонид, — повернула обезімененому ім’я наче грубими нитками пришила до тулуба знесену голову.

Вона відчувала, як пильно він розглядає її, але сама не могла на нього дивитися, чим нагадувала свого пса Мейсона, котрий не міг підвести на неї очей, коли вона ай-ай-айїла його за капосний вчинок.

— Харашо. Жди.

Він кудись пішов, повернувся з жіночкою, котру швирнув Ользі під ноги.

— Бири. Твае. Увидите!

Ольга інтуїтивно не допомагала Асі підвестися, та впоралася сама. Тоді вона вперше її побачила. Розлуч­ниця була схожа на кротеня, перелякана істота, низень­ка, чорненька, гладенька, із пухкими стегнами та рука­ми, в неї посмикувалися губи, і щулилася так, що й очей не було видно, і це — лякало.

«Давай, шевелись! «Твае! Бери!». Аниґ-доооот, от батя дает!», — миршавенький з напарником вивели їх назовні. Вели довго, потім штовхнули уперед: «Пашли, давай!».

І вони побігли. Ольга подумала, що саме так під­штовхнула двох цуциків до них заводчиця лабрадорів, із тими самими словами, і як Мейсон рвонув прямісенько до них, в обійми до нових господарів. Вони з Асею та­кож рвонули.

Вони бігли не знати куди, аж поки Ольга не відчу­ла, як її нога провалюється в щось незвичне, роздався тріск, Ася присіла, затиснула вуха, як під час бомбуван­ня, Ольга подивилася на свою ногу, та плавала в якісь іржаво-червоній рідині, тільки згодом Ольга збагнула, що наступила на залишений з минулого літа гнилий кавун, прорвала його як старий футбольний м’яч. Це було смішно, але вона не сміялася.

«Ассия, Ассия», — кричав до них смаглявий ни­зенький чоловік, привітно махав рукою, Ольга вхопила Асю за руку та побігла чоловікові назустріч. Той щось гомонів, Ася мовчала, Ольга намагалася розібратися в почутому, але він махнув рукою і тягнув їх до свого автомобільчика-«пиріжка», де серед сірих дерев’яних ящиків вони й стишилися.

Ящики штурхали жінок своїми скалкуватими лік­тями, навіювали асоціації з бараками, полоном, депор­тацією та злиднями. Жінки мовчали.

Вони заговорили, коли в’їхали на Херсонщину. «Материк!», — озвався мовчазний водій, певне, хтось з родичів Асі.

Ася безшумно плакала, Ольга ридма ридала, емо­ціями прорвало греблю, побудовану логікою. «З нами все добре, ми — нормальні баби, що не ясно?», — по­шепки сказала Ольга, наче продовжувала сперечатися із Лєркою. Обійнятися вони не наважилися. Хоча були цивільні та цивілізовані. Але Ася нарешті показала очі — чорно-карі з дрібкою бурштинових цяток, мирні як літ­нє небо, в яке діти запустили феєрверк.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка