Люди в підвалах, обірвані дроти і вибухи: що відбувається у Суджі після прориву кордону

Це одна із найскладніших моїх поїздок. Дуже очікувана і морально нелегка.

Сотні світових ЗМІ хочуть розповісти про те, що відбувається в Суджі, але в місті небезпечно. Його постійно обстрілюють росіяни. Місцеві жителі, яких кремлівська влада залишила в зоні бойових дій, ховаються в підвалах у центрі міста. Сплять по кілька людей у кімнаті, на матрацах, без світла, бо в Суджі немає електрики.

Скрізь обірвані дроти, і за інерцією ти боїшся до них торкатися, щоб тебе не вдарило струмом. Але потім розумієш – принаймні звідси небезпеки немає.

Одну із кімнат у підвалі, яку прикрашає напис “Гражданские”, підсвічує ліхтарик на батарейках. Тут – імпровізована кухня. На столі – консерви українського та російського виробництва. Їжу та воду підвозять українські військові, які контролюють місто і стежать за порядком.

За столом сидить жінка, її обличчя у темряві не видно, а поряд чоловік, каже, що він – з інвалідністю. Говорити з пресою не відмовляються, хоча відповіді максимально обережні.

– Ни вы, ни мы не виноваты в этом! Просто это уже все достало, мы – простой народ! От нас ничего не зависит.

В інших кімнатах на матрацах лежать переважно літні жінки, хоча є й молодші, і навіть хлопчик, який здається підлітком. Одна з бабусь емоційно вигукує: “Кому мы нужны?”. Коли преса виходить і перестають світити ліхтарики на камерах – тут знову панує темрява.

Коли в підвалі стає зовсім сумно, його мешканці виходять на свіже повітря. Звуки вибухів їх уже не сильно лякають, та все ж не відходять далеко від входу в укриття. Поряд – табличка: “В подвале – мирные люди. Военных нет”.

Неподалік – мікроавтобус із написом “Дети” та автівка проєкту “Культура – Национальные проекты России” – програма, яку Путін заснував 2019-го нібито для укріплення російської громадської ідентичності та духовності. Нині вона тут – ніби насмішка.

Місцеві – дезорієнтовані, без доступу до телебачення і фактично без можливості звіряти свій годинник із офіційною позицією Москви.

Інтерв’ю з мешканцями Суджі

Поки ми знімаємо у центрі, повз проходить літня жінка, яка називає себе бабусею Ніною. Каже, не може сидіти у підвалі і вийшла, щоби попросити в українських військових їжі та води. Каже, ті ставляться до неї по-людськи, а от чому в її країні війна – не замислюється.

– Я минимум прошу, мне нужно мыло, сахар, вода – все, что мне необходимо.

– А вы солдат не боитесь?

– Они просто люди, мне так кажется. А кого я должна бояться? А что мне делать тогда? В подвале сидеть? Они такие же люди, не обижают меня, они дают мне то, что я прошу.

– А вы ожидали, что такая вот война будет?

– Ничего я не ожидала.

– А когда Крым Россия отобрала, не было такого ощущения?

– Я не знаю, кто там Крым отбирал. По-моему, крымчане сами захотели у нас жить. Нас так информировали.

– Вы телевизору верите?

– Я верю тому, что вижу. Мы в Судже живем, мы ничего украинцам плохого никогда не делали, у нас раздел был Советского Союза. Но граница была свободна. Из Сум в Курск два раза в день автобус свободно ездил – к родственникам, никаких ни виз не было, ничего.

– А чего тогда стрелять начали?

– У нас полгода, может, две недели назад началось. Я совсем не понимаю, кто куда приехал, кто кого занял. Все по-русски разговаривают, все хорошо относятся, я ничего плохого не делаю.

Розмова ця відбувається неподалік червоного будинку, прикрашеного радянською зіркою із серпом та молотом.

Навколо – розкидані гільзи. Поруч – магазини, які зовсім не схожі на українські після окупації. Вітрини тут також вибиті, але полиці повні.

На одній із дверей – запрошення доєднатися до так званої СВО із детальним прейскурантом. Разова виплата, за указом Путіна, – 195 тисяч рублів, ще 100 тисяч – від губернатора Курщини, а також зарплатня – від 204 тис. рублів на місяць.

На одній із вітрин – помаранчеві пакети із зеткою “Своих не бросаем”. “Свої” говорять трохи інше.

Родина Струкових – Агапових лишилася у своєму будинку.

Самі з Люберців – це Підмосков’я.  Приїхали відпочивати на літо, без жодної думки про можливий український наступ. Так і лишилися в Суджі:

– Мы же не знали, это все в ночь произошло. Приехали сюда на лето… Как война? Война – где-то война, сами понимаете.

Коли ми кажемо, що не дуже це розуміємо, адже в Україні війна скрізь, жінка пояснює, що їм говорили про спеціальну воєнну операцію. І зізнається, що нічого з цього приводу не думає, бо від політики дуже далека.

– Я не хочу ни украинцев обидеть, они очень хорошо к нам относятся, ни своих. Здесь у нас все хорошо. Ребята (українські, – Ред.) к нам относятся очень хорошо. Обеспечивают продуктами, памперсами для детей, питанием. Зачем я буду говорить плохо, если это есть вот так.

На дверях паркану попередження – тут тільки цивільні і є однорічна дитина.

Дитину виносять нам ніби доказ і просять повідомити рідних, що вони – живі. Самі зателефонувати не можуть, тут нема зв’язку. Більшість прагне гуманітарного коридору, щоби виїхати в Росію,  можливість переїхати на Сумщину вони не розглядають. Кажуть, не мають грошей і не хочуть полишати свою країну.

Все могло би виглядати як у нас. Але основні місцеві наративи, здається, з російського телебачення. “Мы – братья”, “К Украине относимся положительно”, та “Мы – за мир и не знаем, почему началась война”, а ще більшість додає: “Мы – маленькие люди и политикой не интересуемся”.

Щоправда кілька чоловіків, які сидять на подвір’ї біля укриття, починають говорити до нас українською і зізнаються, що їх кинули. Кажуть, виборів в їхній країні давно нема, а відсотки результатів голосувань малюють так, як заманеться владі.

Українські військові нині ситуацію не коментують. Вони супроводжують пресу на об’єкти, про які пишуть соцмережі. Це і розбитий міжнародний автомобільний пункт пропуску, через який 6 серпня наші прорвалися на Курщину, і колона розбитої техніки на в’їзді до міста.

На бетонних брилах біля неї великими літерами написано “Україна”, але загалом російської ідентичності українці не чіпали.

У центрі ніхто не чіпав вінків із триколором, які лежать поряд із монументом загиблим у Другій світовій. А центральну площу все ще прикрашає пам’ятник Леніну. Щоправда, він із пошкодженим обличчям. Кажуть, від бомбардувань статуя впала. Саме так у мережах з’явився порожній постамент, але потім його повернули на місце.

Перевірити, чи це так, на зворотньому шляху можливості нема. У місті неспокійно, постійно лунають вибухи, тому журналістам на кожній локації дозволяють працювати лише кілька хвилин. Потім вивозять на броньованому транспорті на більш безпечну територію.