З 2015 року День захисника України – це державне свято. Воно створене не на противагу радянському святу, це не День чоловіків. Наша держава вже п’ятий рік знаходиться у стані війни і захисники в нас чітко зрозумілі люди – чоловіки і жінки, які протягом цих років стали на захист країни, жертвуючи своїм звичним мирним життям, здоров’ям, сім’єю. Запам’ятайте цей день в році, усвідомте силу і значимість тих, хто захищає нас всіх у мирних містах і хто не дозволяє снарядам розриватися під вікнами наших будинків.
Денис Мерзлікін, позивний Ескадрон, колишній командир 2 батальйону 93 ОМБр
Я кадровий військовий, закінчив Харківський інститут танкових військ, але в 2008 році звільнився з лав Збройних сил. Закінчив Придніпровську академію будівництва та архітектури, працював торговим представником, продавав інструменти.
В 2014 році, коли ці всі події почалися, прийшов до військкомату за повісткою бо переживав, що про мене забудуть. 4 квітня мобілізувався в 93 бригаду на посаду заступник командира танкового батальйону.
Зразу розуміння того, що це війна, не було. Одразу воно скидалося на великі навчання. В 93 бригаді сформували роту на БТРах, такий унікальний підрозділ, куди БТРи дали з 92 бригади, водіїв прикомандирували з 51-ої, ще в мене були хлопці з 16 бригади армійської авіації, піхота… Єдиним позитивом було те, що всі мали бажання воювати. В процесі вийшло так, що хлопці виявилися доволі бойовими.
24 травня ми поїхали в Добропілля, яке перед Красноармійськом (тепер Покровськ). Переночували під деревами, зранку почали розташовуватися. Красноармійськ вже був оточений нашими блокпостами, всі дороги були перекриті, залишалося виставити один блокпост за містом на трасі Красноармійськ-Карлівка. Нас туди відправили завершити, так би мовити оточення міста. Сєпари ще по тій трасі шастали – Донецьк, Красноармійськ, Селідово. Селідово ще було окуповане, з днрівським прапором.
Перші два дні ми нікого до себе не пускали. Невідомо тоді все було, кожен переживав. До нас підходили, а ми не знали хто це і з якими намірами. По нам стріляли, нас провокували, сєпари намагалися наступати. Там не тільки місцеві були, а й росіяни. Вони по нам стріляли, ми по ним. Мої хлопці смски писали, що бачать озброєних людей на відстані 300 метрів від нас…
Два дні дорогу не блокували, а тримали під вогневим контролем. На третій день з Красноармійська колонна машин на великій швидкості повз нас у бік Донецька проскочила.
Потім нас розділили, частина залишилася, а ми поїхали посилювати розвідку штабу 93 бригади. Заїжджали першими в щойно звільнену Дружківку, в Часів Яр. Там теж враження були цікаві. Їхали у невідомість. Дорогою через Краматорськ з боку Артемівська (зараз Бахмут) помітили танк в кущах і люди якісь поряд. А в мене в голові вже картинки, як горить Урал, який попереду йшов, як в мій БТР влучає і башня летить в один бік, а я в інший… Думав, – один постріл і все. Але то виявилися наші.
Ми мали їхати у бік Світлодарська, але нас розвернули в Піски. Там вже був перший штурм, поранені. Комбат танкового батальйону Дмитро Кащенко отримав серйозне поранення… В Пісках і я перше порання отримав. Одна частина моїх хлопців стояла в селищі, інша в резерві. І ми їздили в аеропорт, поранених забирати, боєприпаси завозили. В термінали через злітну смугу заїжджали, а сєпари там влаштували засідку, вздовж злітної смуги. Ми вирішили – зараз виб’ємо їх. Піде наша колона, а ми їм зайдемо з тилу. Щось прилетіло мені в БТР. Пам’ятаю відривається люк, з голови тече кров, купа диму. Я руку отак над очима тримаю козирком, а кров’яка все обличчя заливає. Макітру добряче пошматувало, контузія така, що я говорити не міг. Ми виїхали без жодного патрону з бою. Озираючись назад, можна згадувати. А саме в момент поранення було страшнувато. Я ще читав, що людина з пробитим черепом живе 15 хвилин, – дивлюся, кров лупить, а дірку не можу знайти. Боліло так, наче голову відірвало…До речі, сєпарів, все таки, ми звідти вибили.
Потім лікування, ротація. Мене призначили командиром 2 батальйону. І ми поїхали до бригади знову в Піски. Задачі змінювались протягом півгодини – нас то туди, то сюди кидали. Одна рота пішла на штурм монастиря, одну роту Градом накрило, одна в Жаб’яче наскочила, шороху там на робила…
Згодом ми одною ротою зайняли Опитне, іншою “Муравєйнік” (позиція поблизу Донецького аеропорту), третьою стали між ними. Потім почали діяти мінські угоди, ми почали налагоджувати побут, паралельно билися з сепаратистами.
А в червні я підірвався нам міні. Тоді мій батальйон мав поміняти 28-му бригаду під Красногорівкою. Зранку поїхали подивились куди будемо ставити 5-ту та 6-ту роту. А після обіду поїхали місце 4-ої роти дивитись. І… на протитанковій міні підірвались. Дві ноги постраждали. Права була переламана, розбитий гомілковостопний суглоб, неправильно трохи зрісся. Ліву ногу збирали по шматках. Потрощені кістки, порвані судини та сухожилля і вирвані м’язи. 17 операцій. У нас така медицина, що намагаються зберегти пошкоджені кінцівки. Може це і правильно, бо психологічно усвідомити, що тобі щось відріжуть – складно. Я вчився ходити заново. В мене не виходило, забув як це. Теорію знаю, а не виходить. Часом спілкуюсь з хлопцями в яких ампутації і не знаю, що краще – отак зберегти ногу чи на протезі…
Якось під час реабілітації мені запропонували взяти участь в Іграх героїв. А я тоді таким колобком був, кілограм під сто. Але погодився. Мені сподобалося, втягнувся. Двічі змагався в Дніпрі і раз в Києві. Подивився на тих хлопців на протезах, побачив, що вони роблять – це дуже сильно мотивує.
А в 20017 році також вступив до командно-штабного інституту Національного університету оборони України. Взагалі-то, людей з такими пораненнями не беруть на службу знову і в інститут. Для того, щоб мене пропустили по медкомісії, командувач писав клопотання до Міністра оборони. Але мені подобається бути військовим, а як буде далі – побачимо.
Олена Білозерська, снайпер Української добровольчої армії, офіцер ЗСУ артилерист, одна з героїнь фільму Невидимий батальйон
До війни я була журналістом і блогером. Спеціалізувалася на різних патріотичних заходах. Я киянка, живу в центрі і вони всі відбувалися поряд. Практично жодного не пропускала. Пройшла і Помаранчеву революцію, і Революцію Гідності, все фіксувала. Відчувала кожен з цих Майданів. А коли почалася війна, вперше в житті я стала учасником. Тепер я не тільки спостерігаю за історією і фіксую її, а певним чином роблю.
Задовго до війни я була громадським активістом і членом патріотичних організацій. В першу чергу УНА-УНСО, там нас готували, я проходила вишколи, і на той момент, коли почалась війна, вже дещо вміла. З початком війни я разом з друзями, побратимами стала бійцем добровольчого корпусу Правий сектор, а потім, коли в кінці 2015 року ми всі, разом з Дмитром Ярошем, вийшли з ПС і утворили Українську Добровольчу Армію, стала бійцем УДА. Була снайпером. Насправді, попри вишколи і тренування, які проходила в УНА-УНСО, фізично я слабка. До того ж, на війну потрапила не зі спортивного майданчика, а від комп’ютера. Я все знаю як робити, рухатися, але фізично мені важко. Мене не хотіли брати, я довго відвойовувала у хлопців право воювати на рівні з ними. Але все це компенсується моєю шаленою впертістю і терпінням.
Снайпер – це дівчача спеціальність. В перші два роки війни, коли хлопці військові бачили на передовій дівчину у формі, вони одразу питали: “Ти медик чи снайпер?”. Дівчата дуже добре придатні до цієї справи, вони спокійніші, акуратніші, витриваліші. Чоловіки кращі на ривок. Вони сильніші. Жінка з чоловіком в силі не може конкурувати, а от там, де треба сидіти, чекати, – це жіноче. До того ж, дівчата, які пішли у добробати, йшли саме воювати.
Вперше до мене прийшло розуміння, що це війна, не тоді, коли відчула, як свистять кулі, не тоді, коли побачила першого загиблого чи пораненого. Я відчула, що на війні, коли у формі з автоматом йшла по місту Дніпро, тоді ще воно називалося Дніпропетровськ. Був сонячний день, я вийшла з машини і пішла у напрямку готелю. Це було настільки нереально, і водночас це відбувалося зі мною.
На постріли я гостро не реагувала, на вишколах ми тренувалися стріляти. Багато чого за ці роки відбулося. В кожного є найгучніша фронтова історія, моя трапилася 24 серпня 2017 року. На День Незалежності, коли я була черговим снайпером на позиції. Я спеціально напросилася в той день на чергування, тому, що знала, що противник захоче нас “привітати”. Я побачила ворожу ДРГ з шести осіб, які рухалися до наших позицій і передавали один одному зброю. Я їх постріляла – трьох з шести. Було двоє вбитих і один поранений. На війні інакше не може бути. Я знищила ворога, якби цього не зробила, вони б могли знищити мене або когось з моїх побратимів.
Зараз я закінчила при національному університеті оборони України ім.. І. Черняховського офіцерські курси, здобула спеціальність артилериста і підписала контракт, тепер я військовослужбовець ЗСУ, офіцер. Якби я не потрапила на війну, то відчувала б, що могла щось зробити і не зробила. В історичний момент, який відбувається в моїй Батьківщині, я не сиділа без діла, була там, де мала бути.
Хочу ще раз наголосити – це справжні історії – дві з тисяч і висловити подяку захисникам і захисницям. З Днем захисника України!
А також велика подяка та вічна пам’ять тим, хто захищаючи країну, назавжди поліг у бою!
Дар’я Бура
ФОТО: Д. Мерзлікін, О. Білозерська