Самі військові говорять, що таких дат багато не буває – звучить правильно і благородно. Проте, ні 16 січня, ні 20 не стали останніми днями оборони летовища. Оборона Міжнародного аеропорту Донецьк імені Сергія Прокоф’єва тривала з травня 2014 до січня 2015 року. Останні живі українські військові залишили територію летовища вночі 23 січня.
Писати про ці події складно, щоб не помилитися в датах і подіях, щоб не забути чогось важливого. Хоча оборона ДАПу – це вже наша історія, але, живі її свідки, тому Факти ICTV вирішили поговорити з бійцями різних підрозділів, які були в терміналі, на диспетчерській вежі та в пожежній частині донецького аеропорту в різний період його оборони, щоб максимально точно розповісти про ті події.
Ми в серпні заходили туди безстроково. Завдання було – оборона території донецького аеропорту. На той момент там було спокійно. Були локальні невеличкі перестрілки. 24 серпня, коли відбувалися трагічні події в Іловайську, ми розуміли, що будемо наступними. Коли був “парад полонених” в Донецьку і “парад підбитої техніки”, як вони (сепаратисти) називали, тоді і відбувся перший, нормальний, в повному розумінні слова, артилерійський обстріл. Після того ДАП став ДАПом, який ми знаємо, – пригадує Кирило “Доцент” Недря, який тоді був заступником командира 5 роти 93 бригади.
У різний час в аеропорту і прилеглому селищі Піски воювали спецназівці 3-го окремого полку, бійці 79-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних бригад та 93-ї окремої механізованої бригади, 57-ї окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку Дніпро-1, бійці Добровольчого українського корпусу (ДУК) і багато інших.
Спроби штурму Донецького аеропорту терористи активізували у вересні після підписання так званих Мінських угод. Наприкінці вересня 2014 року українські захисники аеропорту стали відомими як “кіборги”. Це слово військові не сприймали так, як цивільне населення. Вони говорять, що лише виконували свою роботу. І поки Україною ширилося захоплення від незламності наших воїнів, в аеропорту вони витримували найстрашніші бої. Щодня проросійські бойовики штурмували летовище за допомогою артилерії та танків.
Січень 2015 року став місяцем найзапекліших боїв. З 13 січня розпочалася найгарячіша фаза, в результаті якої українські військові були змушені залишити територію летовища. Цього дня обвалилась диспетчерська вежа аеропорту.
До 10 січня бої були спалахами. То нас жорстко обстрілювали, то тихіше було. Морози були сильні. Зазвичай вдень вони нас крили артилерією, вночі обстрілювали стрілковою зброєю, штурмували. Якщо зранку по нам не стріляв танк, значить, щось в сєпарів сталося, – розповідає Вадим “Грін” Ваврищук, капітан 122-ого окремого аеромобільного батальйону, який в момент обстрілу та падіння вежі, разом зі своїми бійцями, знаходився всередині.
На вишці я перебував з 23 грудня по 13 січня. Я був командиром чи комендантом оборони цієї вишки. В різні періоди там перебувало від 21 до 28 чоловік, разом з капеланом. Взагалі, штат оборони вишки – це 15 десантників, 6 піхотинців, але піхоти деколи було 3, деколи 12. Того ранку, 13 січня, по нам цілеспрямовано стріляв танк. Поки розвалив вишку, десь два БК вистріляв, близько 50 пострілів. Третім пострілом мене поранило. Це була 8 година ранку. О 10:00 впала вишка, о 13:30 нас евакуювали. Разом зі мною було 7 поранених – це 1/3 частина цього гарнізону, який обороняв вишку, – розповів Вадим Ваврищук.
Того ж дня бойовики знову висунули українським військовим ультиматум — піти до 17:00 з нового терміналу, якщо вони цього не зроблять, їх знищать.
Ще однин “кіборг” Федір Місюра, військовослужбовець 80 бригади, потрапив в ДАП саме у період початку найжорсткіших боїв.
Після Нового року і Різдва ротний заявив, що на аеропорт потрібно 20 людей. Тоді один з офіцерів батальйону сказав, що це дорога в один кінець, запитав, чи є бажаючі відмовитися. Ми всі розуміли, що в аеропорту за кілька днів буде кінець, але ніхто не наважився вийти зі строю, – згадує Федір.
На той момент вже впав п’ятий поверх вишки. Як побачив термінал, в мене ноги підкосилися – всі стіни в дірках, темрява непроглядна і навколо суцільна стрілянина. Нас розподілили по постам. Кожен конкретно мав свій сектор. 14 січня цілий день валили танки. Один зі Спартака, один в районі Метро. Той танк, що працював від Метро, спочатку виїжджав, відстрілював БК, їхав на перезарядку і знову виїжджав. А потім вони знахабніли до того, що стріляли, до них під’їжджав КАМАЗ і підвозив БК, – розповідає військовий.
– Масові атаки почалися 15 числа. Нам вночі привезли трьох чоловік, а 11 забрали. Раніше ще було, з чого звести барикади, коли ми вже були – залишалися лише гори сміття. На пости нас не вистачало, але коли були штурми, то йшли всі. У всіх були свої задачі. 15 січня сєпари вже були не лише в підвалі, але й на даху, – говорить “кіборг”.
Близько 11 ранку Федір отримав поранення, його евакуювали. А на території летовища продовжувалися артилерійські та танкові бої.
17 числа була підготовка, 18 штурм, 19 перший підрив, 20 другий підрив терміналу… Це були найтяжчі дні. Ми за ці дні зазнали таких втрат, яких не було за весь час оборони донецького аеропорту, – говорить Вадим Ваврищук.
Офіційно вважається, що останні живі “кіборги” залишили територію донецького аеропорту 21 січня. Але п’ятеро снайперів і два кулеметника 90 батальйону ще залишалися в пожежному депо – будівлі між терміналом і метеостанцією.
Ми замінили хлопців, які там були, і за планом, повинні були протриматися там два тижні. Всі дні ми трималися здебільшого на адреналіні, який притупляв відчуття голоду і страху. Сильні тумани, вологість і холод не давали змоги роздягнутися чи переодягнутися. Повноцінно розслабитися не могли. У нас був один куток, який не обстрілювався, в ньому ми тулилися до стіни і намагалися хоч годину поспати, – розповідає снайпер Віталій “Рекс” Зварич.
Якби сєпари знали, що нас семеро… Взяли б, певно, штурмом ще першого ж дня. Ми бігали між позицій як можна частіше, навіть під час обстрілу, навіть коли не надто треба, щоб здавалося, що нас багато, – згадує Володимир “Живчик” Коляда.
У військових не було зв’зку зі своїми, рації не працювали, бо змінилися частоти. Командир відмовився виходити з іншими, адже не отримував такого наказу. Його бійці залишилися разом з ним. І коли в батальйоні зрозуміли, що їхні люди ще є на території ДАПу, заступник комбата, який на той час виконував його обов’язки, попри сумніви, що хтось залишився живим, відправив підмогу і наказав виходити самотужки. Він тримав з хлопцями зв’язок весь час, поки не переконається, що вони у безпеці.
У ніч з 23 на 24 січня 2015 року вони вийшли живими з пожежного депо донецького аеропорту, який вже два дні був під контролем ворога.
Саме тому, для більшості “кіборгів” Дні пам’яті – 20-21 січня – коли впали перекриття терміналу і під завалами залишилися загиблі і поранені. І ми повинні пам’ятати їхній подвиг не один день в році.
Дар’я Бура
ФОТО: К. Недря, В. Ваврищук, В. Зварич