Ведучий програми Свобода слова на ICTV Вадим Карп’як взяв інтерв’ю у свого колеги, ведучого Ранку у великому місті на ICTV, а зараз – бійця Збройних сил України Павла Казаріна.
Він розповів про службу в ЗСУ, що найважче у професії військового і за чим сумує найбільше.
– Ти себе ким насправді більше почуваєш – журналістом, який став солдатом, чи солдатом, який був журналістом?
– Ти знаєш, війна – це професія. І цьому теж потрібно вчитися. Саме тому я розумію, що за два-три місяці служби було б дуже великою амбіцією з мого боку казати, що я перетворився на професійного військового. Ні, тільки вчуся бути професійним бійцем. І вчуся робити все так, щоб моїм побратимам не було за мене соромно.
– А що найважче у цьому процесі навчання?
– Залежно від того, що саме ти намагаєшся опанувати: який вид зброї, які завдання тобі ставлять. Як робота журналіста вимагає певної праці над собою, знань і досвіду, так само й бути військовим. Тож майже все складно. Ти намагаєшся звертати увагу на деталі і розумієш, що на війні ціна помилки може бути дуже високою. Якщо не безпосередньо для тебе, то для тих, хто поруч.
– Те саме можна сказати і про журналістів. Ціна журналістської помилки так само висока, якщо не для самого журналіста, то для тих, хто довірився йому.
– Так. Але іноді в журналістиці розплата за помилку, за неуважність може наставати згодом. Взяти, до прикладу, наших “колег”, які розповсюджували проросійські тези, просували “русскій мір” всередині нашої країни. Зараз вся країна платить за довірливість до антиєвропейських, антизахідних гасел, які вони розповсюджували. А на війні частіше за все відплата настає просто зараз.
– Так. Доречне зауваження. Павле, а ти слідкуєш за роботою українських ЗМІ у час війни?
– Майже ні. Тому що не завжди ти можеш розраховувати на якісний і швидкий інтернет, саме тому багато хто швидко споживає новини з соцмереж, з ТГ-каналів, підписуючись на певні медійні майданчики. Але саме телевізійний формат, той, який вимагає тиші, зосередженості – не завжди встигаєш споживати.
– А в інтернет-форматі, в такому швидкому соцмережевому режимі, тебе задовольняє робота українських журналістів?
– У мене є певна професійна гігієна. Мене завжди дивувало, коли хтось підписується на анонімні Telegram-канали. Ну як можна довіряти інформації, коли ви не знаєте, хто її для вас подає? Як можна довіряти пігулці, коли ви не знаєте, що всередині і хто її для вас готував?
Я споживаю той контент, який знаю, хто робить. Тобто, коли ти підписуєшся на колег, які роблять новинний контент Української правди, Нового времени, Ліги чи BBC, то ти розумієш, що цьому ресурсу можна довіряти. І так само намагаєшся переконувати оточуючих, що не варто довіряти Telegram-каналам, за якими невідомо хто стоїть.
Потрібно брати інформацію лише з достовірних майданчиків. Тобто усе те, що ми використовували до війни, використовуємо і на війні. Просто тут дуже важливо розуміти, звідки інформація, наскільки ти їй можеш довіряти і чи це взагалі варте нашої уваги.
– Доводиться проводити якусь політінформацію для своїх побратимів? Вони звертаються до тебе по якісь роз’яснення?
– Одне з перших правил, до якого ти звикаєш, потрапляючи в нове оточення, – це не лізти з порадами, які ніхто не просить. Якщо ці поради хтось у мене просить, то я намагаюся бути корисним. Якщо ні, то бути політруком, якого ніхто не призначав на посаду, – ні.
– А за чим сумуєш найдужче у мирному житті?
– За батьками. Вони зараз, на щастя, далеко від мене. І я розумію, що в найближчий час у мене не буде можливості їх побачити наживо. Так само за друзями сумую, які теж зараз знаходяться далеко від мене. З побутових речей – чомусь зараз подумав, що я дуже давно не був у кінотеатрі. Не бачив блокбастерних новинок. Але, на відміну від суму за батьками, якось кінотеатри я переживу.
– Повертаєшся, з мене похід у кінотеатр.
Фото: Павло Казарін