Пройшов Оленівку та катівні РФ, але не здався: історія прикордонника Віталія Супруна

21 місяць знущань у російському полоні пережив прикордонник Віталій Супрун. Туди він потрапив під час оборони Маріуполя у квітні 2022-го. І лише 3 січня цього року вирвався із пекла ворожих в’язниць та катівень, коли відбувся найбільший за час повномасштабного вторгнення обмін військовополоненими.

Ворог не зламав його, хоча знущався регулярно. Не лише фізично, а й психологічно, застосовуючи різні методи.

Як потрапив до полону

Прикордоннику Віталію Супруну — 32 роки. Із них 13 років він у війську. Після строкової служби одразу ж підписав контракт і потрапив до Донецького прикордонного загону, який дислокувався у Маріуполі. Там і застала його велика війна.

– У ніч на 24 лютого 2022 року я на підрозділі був. Надранок почали літати літаки, відбулися авіаудари по місту та околицях. Відповідно, всіх підняли за тривогою. Почалась повномасштабна війна, – згадує боєць.

Прикордонники героїчно відбивали напад ворога і більше місяця тримали оборону. Чимало побратимів Віталія тоді загинули. Наших військових звідусіль безперервно атакували. 12 квітня 2022 року, коли вже всі можливості були вичерпані, вони потрапили до полону.

– Маріуполь оточили з усіх боків. Війська країни-агресора зайшли у місто. Були вуличні бої. У нас були спроби прориву, вийти на підконтрольну територію України. Але всі наші намагання були невдалими. Ми потрапили в полон до ворога, – каже Віталій.

Він чітко, по днях, пам’ятає увесь свій шлях у полоні. Спочатку його разом з іншими нашими бранцями росіяни кілька днів тримали на околицях Маріуполя, а потім вивезли в катівню в донецькій Оленівці.

– Я думаю, ви знаєте, що там за місце утримання… Із 17 до 29 квітня ми перебували в Оленівці. За цей час туди звозили хлопців з інших підрозділів – Нацгвардії, морської піхоти, Держприкордонслужби та інших збройних формувань. Приїжджали КамАЗи, автобуси і вивозили полонених з в’язниці. Думали всі, що на обмін. Але, як з’ясувалося, нас везли до катівні на території Росії, –  згадує прикордонник.

Чотири російські колонії за майже два роки полону

Бранців привезли до Таганрога. У камері лежала книжка Історія середніх віків для 6 класу з печаткою місцевої бібліотеки. Так прикордонник випадково дізнався, у якому місті перебуває.

– Нам не розказували, куди нас привезли. Працівникам в’язниці заборонено нам розказувати, де ми перебуваємо. Та ми і між собою не могли спілкуватися, – розповідає Віталій.

17 травня полонених підняли зранку і повезли на аеродром. Коли посадили в літак, у голові знову промайнула думка про очікуваний обмін.

– Нам пов’язали руки й ноги, очі – зав’язані.  Літаком нас переправили ще на якийсь один аеродром. Тому що ми чули, як сідають і злітають військові літаки, реактивні. Далі нас який час перевозили автозаками. До іншої в’язниці. І лише через два місяці ми дізналися, що опинилися у селищі Новозибків Брянської області. Там я, і ще багато хлопців, пробув один рік. 12 травня 2023 року нас рано-вранці піднімають і знову автозаками вивозять. Куди – не зрозуміло. Як потім з’ясувалося, усього нас тоді було 114, – каже бранець.

Їх привезли до виправної колонії в Республіці Мордовія. Саме тут і в Таганрозі було найгірше. Полонених били довго і по кілька разів на день. Виводили усіх із камер і знущалися в коридорі.

Загалом Віталій Супрун провів у російському полоні 21 місяць. У нелюдських умовах. Він не зламався і зберіг гідність. Від знущань, які там влаштовує над нашими військовими ворог, холоне кров. Полоненим забороняють між собою спілкуватися і змушують нерухомо стояти цілий день.

– Били по всьому.  Били і палками, і дубинками, і шокери застосовували, і собак. Ну, всього вистачало… Із 6 ранку до 10 вечора ти стоїш. Цілий день стоїш, непохитно. В туалет – лише з дозволу. Або по загальній команді. І попити води – те саме — лише коли дозволять, – згадує Віталій Супрун.

Бранців змушували читати пропагандистські книжки. Тримали в катівнях без тепла, гарячої води й нормальних харчів. На їжу давали одну хвилину.

– Ложок не було в тюрмі. Була одна кружка на всіх, щоб попити води. На 8 хлопців один рулон туалетного паперу, невеличкий. Зубна паста – усього 30 г. І це на нас вісьмох, на тиждень. І маленький брусок мила, як пачечка жуйки. Годували погано. Настільки швидко збирали посуд, що за хвилину треба було з’їсти перше і друге, яке було в одній мисці насипане разом. І треба ж було здати посуд помитим… Ми навчилися ділитися тими крихтами, які отримували. Ми ж українці! Ми ніде не пропадем. Ми пристосуємося навіть до таких умов! – говорить герой.

Кати у російських в’язницях до смерті б’ють українських військових, намагаючись повісити на них усі злочини, які скоїла на нашій землі Росія.

– Всі ті руйнування, мародерство, вбивства, які зробила РФ, вони зараз хочуть  почепити це на українських військових. Психічно ламають людей, б’ють, поки людина не зізнається у тому чи іншому так названому злочині. І якщо ти зламався і “взяв” на себе одне вбивство, то на тебе повісять іще багато інших, – каже Віталій.

За майже два роки полону Віталій побував у чотирьох в’язницях на території країни-агресора. Вижити і не зламатися йому допомогли думки про родину та внутрішня сила волі. Він постійно підбадьорював себе і не здавався.

– Я розумів, що я тут один і ніхто мені не допоможе, окрім мене самого. І якщо я себе буду накручувати, поникну, з’їм себе ізсередини – буде ще гірше. Тому почав налаштовувати себе на ту думку, що треба якось пережити цей час. У полоні я буду не довго. Це мине швидко, – ділиться прикордонник.

Віталій – холостяк, має батьків та молодших сестру і брата. Він із запорізького села Любимівка, яке давно окуповане. Рідні зуміли звідти виїхати. Про те, що він живий і перебуває в полоні, дізналися через пів року.

– Я не мав із ними зв’язку увесь час. Вони шукали мене повсюди. І в одному з телеграм-каналів на тимчасово окупованих територіях з’явилася моя фотографія з даними. Що такий-то, такий-то перебуває в полоні. Де саме, не уточнювали. Так рідні дізналися, що я живий, – каже військовий.

Звільнення з полону та реабілітація

Віталій вирвався із пекла ворожих в’язниць та катівень лише 3 січня цього року, коли відбувся найбільший за час повномасштабного вторгнення обмін військовополоненими. Разом із ним тоді звільнили понад 230 воїнів та цивільних.  Боєць, ступивши на рідну землю, одразу ж зателефонував мамі. Її голосу він не чув майже два роки.

– Єдиний номер, який я пам’ятав, це був мами номер. Набрав її: “Мамо, привіт. Я ж тобі казав, що подзвоню”. Тих емоцій зараз не передати, – каже чоловік.

У полоні Віталій схуд на 30 кг. Після медичного обстеження й реабілітації він знову заступив на службу. У Мукачівському прикордонному загоні нині він зв’язківець – офіцер групи телекомунікаційних систем відділу зв’язку. Наразі проходить адаптацію після обміну. Коли вона завершиться, боєць знову готовий взяти до рук зброю і йти на захист Батьківщини.

– Треба трошки відновити здоров’я, набрати вагу. Трошки заспокоїтися і потім можна знову йти у бій. У мене нема такого: ні, я не поїду. Я поїду! Це мій обов’язок, я давав присягу українському народу! – впевнено каже прикордонник Віталій Супрун.