Найважливіші під час війни питання – люди та їхні долі. Необхідно повертати людський вимір у розмови про війну. Треба говорити про депортованих Росією дітей, військовополонених, незаконно ув’язнених цивільних та людей, які змушені жити в окупації.
Таку думку висловила голова правління Центру громадських свобод Олександра Матвійчук під час виступу на 13-му фестивалі Книжковий Арсенал.
Людське в центрі: як не втратити сенс під час війни
– Росія намагається вибити із війни, яку вона розпочала і веде проти нас, все людське. Як вона намагається все знеособити та звести до абстрактної категорії, – зазначила правозахисниця.
За її словами, зараз багато говорять про “історичні концепції тисячорічної давності, які абсолютно невідомі закордонній аудиторії, говорять про НАТО, про геополітичні інтереси”. Однак дуже мало – про історії людей.
Олександра Матвійчук впевнена – дуже важливо повертати в обговорення війни людський вимір. Якщо цього не робити, то, враховуючи прагнення Росії “викинути все людське із обговорення війни”, усі миротворчі процеси кружлятимуть навколо угоди про мінеральні ресурси.
– Якщо немає суспільного запиту – а давайте говорити про людей – то все легко звести до трансакцій, політичних інтересів та боргів, – пояснила вона.
Правозахисниця розповіла про міжнародну ініціативу People first. Це гасло кампанії українських правозахисних організацій, яка має на меті привернути увагу до гуманітарних питань у переговорах із Росією.
– Повернути людське у політичні обговорення, говорити про депортованих дітей, про незаконно ув’язнених цивільних, військовополонених, про мільйони людей, які живуть в окупації і не можуть себе захистити, – наголосила Матвійчук.
Вона вважає, що привернення уваги до доль людей працює, але не так швидко, як хотілося би. Історії людей, які пережили жахи війни, фруструють, їх важко витримати, але вони рятують життя.
– У цьому залі я бачу Леніє Умєрову. Була величезна міжнародна кампанія, яку ініціювали її рідні. До неї приєдналися правозахисні організації в Україні і за кордоном для її звільнення, – розповіла Матвійчук.
Історія Леніє, яку росіяни захопили в Грузії, коли вона намагалася в’їхати до Криму до онкохворого батька, і тримали у полоні, – одна з тисяч схожих історій. Але для родини дівчини ця історія – цілий всесвіт.
За кожного і кожну: чому листи полоненим рятують
Правозахисниця розповіла, що полоненим, яких утримує Росія, можна і потрібно писати листи, попри те, що не всі вони дійдуть до адресатів.
– Ідею, що потрібно писати листи туди, де це можливо, навіть без гарантії, що вони точно дійдуть, я ніколи не забуду. 2014 рік, ми почали складати перші списки політичних в’язнів в окупованому Криму, потім – полонених на Сході. І людям, яких утримували на території Російської Федерації, можна було писати листи, – розповіла Матвійчук.
Вона вирішила писати листи тим, хто мало відомий, про кого не говорять і не пишуть у ЗМІ.
– Ми написали листа в 2014 році Юрію Солошенкові. На жаль, він помер після звільнення, недовго прожив, у нього була тяжка хронічна хвороба. Ми отримали від нього відповідь. Він написав, що коли отримав від нас листа, він був у тюремному шпиталі. У нього не було окулярів. Тобто він не міг прочитати, що ми написали і намагався вгадати, що там, – розповідає юристка.
Вона згадала розповідь Олега Сєнцова про те, що єдине, що він забирав із собою із кожної колонії – це мішки листів, які йому писали незнайомі люди. Після звільнення з полону він їх теж забрав із собою. Це було те, що пов’язувало його із зовнішнім світом. Листи – свідчення того, що за людину боряться, думають про неї, не збувають.
Матвійчук розповіла, що на сайті Центру громадських свобод є інструкції, як писати листи полоненим. Певні критерії – про російську мову та нейтральність, яка необхідна для того, щоб листи пропустила цензура.
– Я закликаю це робити. І ти ніколи не знаєш, що буде цією ниточкою, яка пов’яже людину із зовнішнім світом, із тим, що в неї є майбутнє, – наголосила вона.
