Для прифронтових і багатьох інших українських міст, які живуть в умовах війни, швидке відновлення стало майже єдиною можливою моделлю: знайшли фінансування, відремонтували будівлю, відкрили двері. Коли ресурси обмежені, а потреби величезні, часу на довгі роздуми часто просто немає.
Але у прифронтовому Миколаєві вирішили поставити під сумнів саме такий підхід. Команда, яка працює над ревіталізацією старої трамвайної підстанції 1913 року, зупинилася на крок раніше та поставила інше запитання про те, яким має бути це місце для людей, які сьогодні живуть у місті.
Проєктом займається команда Агенції розвитку Миколаєва разом із міською радою, архітекторами, краєзнавцями та культурними ініціативами. Один із його координаторів — Євген Гомонюк, менеджер з питань регіонального розвитку Агенції розвитку Миколаєва. Поруч із командою працював Андрій Штендера — ментор Школи для громад Культура у відновленні.
Не просто ремонт — нова роль історичної будівлі
100 років тому ця будівля живила перший міський трамвай Миколаєва. Згодом у її стінах працювали кафе та банк, а останніми роками вона стояла порожньою й поступово занепадала. Коли історичну трамвайну підстанцію 1913 року виставили на продаж, саме мешканці міста наполягли, щоб вона перейшла у власність громади.
Сьогодні тут готуються створити не просто відреставровану будівлю, а простір, який розповідатиме історію Миколаєва, об’єднуватиме людей, допомагатиме місту осмислювати власне минуле та майбутнє.
— Це одна з архітектурних домінант міста. Вона в центрі, вона помітна, з нею пов’язано багато спогадів. Просто відремонтувати стіни й поставити двері — цього недостатньо, — каже Євген Гомонюк.
Саме так у проєкті з’явилась ідея не чергового ремонту, а простору, який поєднає туристично-інформаційний центр і Музей міста. Але не музей у класичному розумінні — з постійною експозицією, фондами й закритими вітринами. Радше гнучкий простір для виставок, лекцій, кінопоказів, зустрічей і розмов про місто.
— Культурна оптика — це не лише ремонт чи відбудова. Це закладення сенсів, пов’язаних з історією, пам’яттю і взаємодією з громадою. Ми хочемо працювати з людською пам’яттю, з особистими історіями містян, — пояснює Гомонюк.
Після участі у Школі команда змінила бачення майбутнього простору. Їх надихнув приклад Музею міста у Львові, який працює не як традиційний музей експонатів, а як місце для осмислення міської пам’яті через усні історії, сімейні архіви, цифрові матеріали й тимчасові виставкові проєкти.
У Миколаєві перша експозиція буде присвячена самій трамвайній підстанції: як її будували, як вона змінювалася, чому зник трамвай, що ця будівля означала для різних поколінь містян і як отримує нове життя зараз.
— Ми хочемо показати історію трансформації: індустріальний період, потім кафе, банк, пустка — і тепер нова роль. Людині, яка не в контексті, треба його дати, — говорить Євген.
Окремий напрям — робота з цифровою спадщиною. До проєкту долучена платформа MY ART, яка роками оцифровує музейні колекції Миколаївщини.
Це дає змогу створювати виставки не лише з того, що фізично можна принести в будівлю, а з ширшого масиву матеріалів: цифрових копій експонатів, архівів, фото, історій, пов’язаних із поліетнічною історією Півдня, темою деколонізації та міської ідентичності.
— Ми можемо брати оцифровані музейні колекції, поєднувати їх, додавати тексти, інтерв’ю, людські історії та створювати тематичні виставкові проєкти. Це дає набагато більше свободи, — каже Гомонюк.
Ще одне важливе рішення — зробити простір відкритим для різних груп містян. Не через окремі “програми для вразливих категорій”, а через формати, у яких люди можуть бути разом: кінопокази, дискусії, виставки, події для молоді, зустрічі громадських організацій. Простір планують зробити таким, щоб його можна було бронювати для власних подій — безкоштовно.
— Для мене буде успіхом, якщо він оживе, відкриє двері, стане третім місцем для мешканців міста і гостей. Місцем, куди хочеться йти, де хочеться бути, де можна зустрічати своїх, — говорить Євген.
Від швидких рішень до довготривалих змін
Ментор Школи Андрій Штендера каже: багато громад приходять із сильними ідеями, але не завжди самі бачать їхню цінність.
— Найбільшим відкриттям для учасників часто стає цінність їхніх власних проєктів. Коли громада довго працює з будівлею чи ідеєю, вона стає для неї звичною. А погляд ззовні повертає зацікавлення і мотивацію рухатися далі, — пояснює він.
Школа для громад Культура у відновленні — це не лекції про культуру заради культури. Учасники кілька місяців працюють із реальними проєктами своїх громад: картують ресурси, визначають стейкхолдерів, аналізують, кому потрібен простір, як він працюватиме, хто його наповнюватиме і що зробить його сталим.
— Ми ставили громадам багато незручних запитань: як об’єкт функціонуватиме, кого треба залучити, які спеціалісти потрібні, як комунікувати з аудиторіями. Важливо, щоб громади побачили не лише свої ресурси, а й те, де їм потрібна зовнішня експертиза, — каже Штендера.
На його думку, культурна складова не суперечить швидкому відновленню. Навпаки — допомагає не повторювати помилки тимчасових рішень, які потім стають постійними на роки.
— Швидкі рішення не завжди найкращі. Ми вже бачили це на прикладі тимчасового житла для переселенців, яке мало працювати рік чи три, а стало постійним на 10 років. Зараз нам треба переходити від швидкого реагування до рішень, які працюватимуть довго, — наголошує ментор.
У Миколаєві це означає не просто пофарбувати фасад і відкрити чергову будівлю на балансі міста. Це означає зберегти промисловий характер підстанції, розповісти її історію, дати містянам простір для зустрічей і зробити так, щоб нові мешканці, ВПО, ветерани, молодь і старші люди відчували: це місце також про них.
До 21 липня триває набір на другу хвилю Школи для громад Культура у відновленні для жителів Чернігівської, Херсонської, Дніпропетровської, Харківської, Миколаївської, Одеської, Сумської та Запорізької областей.
Якби через п’ять років кожна громада в Україні реалізувала хоча б один-два такі проєкти, каже Андрій Штендера, країна отримала б не просто відремонтовані будівлі. Вона отримала б мережу місць, де громади можуть говорити про себе, пам’ятати своє минуле й разом уявляти майбутнє.