Вся країна переживає за захисників Маріуполя, які вже два місяці боронять місто, а останнім часом заблоковані на території заводу Азовсталь. Російські агресори буквально засипають їх снарядами, але вони тримаються.
Тримаються, як можуть, і їхні рідні та чекають на зустріч.
Ярослава та Настя (мама й дочка) – частина великої військової родини, що мешкала в Маріуполі. Їхні чоловіки – бійці полку Азов. Відповідно, у Насті ще й батько азовець.
Із Маріуполя вони виїхали ще до початку повномасштабного вторгнення. Чоловіки залишилися захищати місто.
У Ярослави з чоловіком четверо дітей. Вони разом 30 років.
– Я пишаюся своїм чоловіком, – розповідає Ярослава. – Він оптиміст у мене. Коли я телефонувала, він завжди говорив: все добре, мочимо цих гадів, тримаємось.
Оце “тримаємось” жінка чула кожного разу, коли була можливість поговорити з чоловіком.
Чоловік Ярослави отримав поранення в ногу, але все одно продовжував боротися з ворогом. Інколи він писав їй повідомлення, в яких питав про дітей, про онуків, але жодного разу не поскаржився.
Та Ярослава дуже добре знає свого коханого, отже – вміє “читати поміж рядків”.
– Я почала відчувати, що їм потрібна допомога, – говорить Ярослава. – Вже нема їжі, нема води, ліків для поранених. Я так гадаю, що й воювати скоро не буде чим. Питаю, чи є якась допомога, та чоловік уникає відповіді на такі запитання.
Ярослава уже з тиждень не має зв’язку з коханим, але вона пише йому кожного дня повідомлення. Пише і сподівається, що вони дійдуть до адресата.
Ярослава не просто сподівається на те, що чоловік виживе і повернеться, вона ладна й сама взяти автомат і їхати туди.
– Я не військова, але думаю, що потрібно визволяти хлопців, – сказала Ярослава.
Азовці роблять неможливе, щоб вистояти, вважає і дочка Ярослави та дружина азовця Настя.
Настя має трирічного синочка Артема. Хлопчик дуже чекає тата. Наразі родина не має зв’язку з відважним бійцем. Та всі сподіваються, що все ж таки вдасться допомогти хлопцям.
– Наші хлопці – це живий приклад того, що немає нічого неможливого, – говорить Настя. – Його побратим повідомив 11-го числа, що чоловік поранений у ногу. Як він зараз, я не знаю. Більше на зв’язок не виходив.
Маленький Артем весь час питає про тата, а жінки питають у президента, чи все робиться для того, щоб врятувати українських військових.