Українське військо однаково поважає внесок як чоловіків, так і жінок. У нас на державному рівні відзначають День захисників і захисниць України. Хоч жінок в армії менше, але вони є! І їхня роль рівнозначна з чоловіками.
Факти ICTV зібрали історії двох жінок-військовослужбовиць, які зараз захищають країну у складі територіальної оборони. Їх розповіді доводять: коли людина одягає військову форму, питання статі відпадає. Бо на першому місці – охорона своєї землі, а все решта вже не має значення.
Не “дєвочка”, а військовослужбовець. Історія Юлії
У 2014-му вінничанка Юлія Щербань нічого не знала про військову справу, але прагнула бути потрібною. На той час вже була мамою двох дітей, тож знала, для кого варто захищати Батьківщину. Спершу переймала досвід у волонтерів, готувала сухі пайки та відвантажувала їх.
– Я вперше поїхала на Схід у 2015 році. Про той важкий досвід волонтера не хочу говорити. Бо багатьох цивільних і військових, яким привезли допомогу, уже немає з нами, – каже Юлія.
Тоді жінка створила проєкт підтримки дружин загиблих воїнів, аби допомогти родинам, які втратили найрідніших. Вони і до сьогодні дзвонять, розмовляють і зустрічаються. Згодом Юлія Щербань навіть опанувала фах психолога, бо розуміла, що без психологічної підготовки не обійтися, насамперед самій.
– Того ж року я потрапила у розвідувальний батальйон, який знищував рашистів у Донецькій області. Часу на підготовку було замало. За 10 днів мене навчили тримати зброю, розбирати-збирати автомат, влучно стріляти, рити окопи. Але найважливіше – любити життя. Поважати один одного. І розуміти, що всі – це єдиний організм, – додає Юлія.
На війні жінка не переставала бути волонтеркою. Навчила військових ділитись хлібом з місцевими. Особливо з дітьми. І саме дітлахи довіряли більше військовим, ніж місцевій адміністрації.
– Мені завжди було страшно бути зайвою. Тому вчилась всього. Я жінка – але це не означає, що я слабка. Жаліти і плакати – це не те, що повинно бути на війні. Я маю бути потрібною. Ми служили у чудовому підрозділі, у мене були неймовірні інструктори, які поважали мене. Для них я не “дєвочка”, не “тьотінька” і не “женщіна”, я військовослужбовиця, – каже Юлія.
Два роки вона провела у зоні бойових дій, отримала травму. І це зупинило жінку від продовження контракту. Зрозуміла, потрібна сину та дочці. За рік до повномасштабної війни почала викладати у школі патріотичне виховання. Але саме її побратими першими повідомили про початок війни 24 лютого. З того дня і дотепер жінка у територіальній обороні. І знову заради своїх дітей.
– Ось заради кого все це – наші діти, які мають право знати своє коріння, мають право знати, хто вони, що належать до Нації, яка щодня доводить світу, що вона найсильніша, – додає Юлія.
Взяла зброю і пішла в штаб. Історія Анни
Війна не застала зненацька і киянку Анну. За збігом обставин, за день до 24 лютого жінка була у військкоматі, мала отримати військовий квиток. У цивільному житті вона лікарка, досліджує препарати для онкохворих.
Усі вісім років війни жінка волонтерила для українських десантників. Два роки тому зважилася й на бойову підготовку, адже завжди відчувала, що рано чи пізно ескалація відбудеться.
Анна серйозно вчилася стріляти та нині впевнено тримає в руках і гвинтівку, і карабін, і снайперський кулемет. Цей досвід не про брязкання зброєю, а про власну психологічну готовність до бою.
– Ти маєш стріляти влучно, навіть у стані стресу, ти маєш витримати фізично, коли йде певна кількість вправ підряд. Байдуже, якщо виснажений, ти маєш десь знайти ресурс, щоб дійти до кінця. Може, не ідеально, але витримати і дійти. Це загартування розвивалося завдяки стрілецькій справі, – розповідає Анна.
Вона пригадує ранок 24 лютого. Як і більшість українців новина про початок вторгнення застала її під час сну. Тоді сусідка тарабанила в двері, кричала: “Аня, прокидайся, почалася війна. Чонгар обстрілюють”, згадує військовослужбовиця. Але тоді вона була як ніколи спокійною.
– Я просто взяла наплічник, зброю і пішла в штаб. Все! Без емоцій, абсолютно спокійно, я просто взяла все, що підготовлено, і пішла, – згадує Анна.
Повернутися до улюбленої професії фармацевта, звісно, найбільше бажання для жінки. А поки що обов’язок Анни – виявляти ймовірних диверсантів у місті. І вона готова робити це скільки знадобиться. Жінка ніколи не зважала на стереотипи щодо статі для військової справи. Погоджується, коли людина прагне захищати свою країну, про це взагалі не йдеться.
– Це не питання гендеру взагалі. Тому що будь-яка людина має якісь певні особливості. Хтось гладкий, хтось після травм, хтось жіночої статі з фізіологічними особливостями. Існують певні стандарти бою. І ці стандарти до цієї людини не знизяться в будь-якому разі. Людина сама має підтягнутися до таких вимог. Тому що якщо трапляється ситуація “ти не зміг”, в найкращому випадку загинув сам, а за найгіршим – загине весь підрозділ, – каже Анна.
Попри те, що у столиці вже значно спокійніше, жінка запевняє, до мирного життя звикати зарано. Ніхто не має права втомитися від війни. Не можна допустити, аби на армію працювала лише мала частка населення. Бо війна – це справа кожного українця. Незалежно від його статі.
На жаль, ми повторюємо ситуацію, яка існувала протягом восьми років війни. Коли певна маленька частина населення воює, певна частина волонтерить, а основна маса народу країни “втомилася від війни”. Вона не хоче чути поганих новин з фронту, хоче забути Бучу, хоче мирного життя і не розуміє, що ще не перемога.
– Для мене це дуже гостре питання. Тому що має бути якраз праця на перемогу всіх, а не 20%, які намагаються, пнуться з усіх сил, щоб утримати території ціною поранень, болю, надмірних зусиль, безсоння, розвалених шлюбів. Дуже багато платить певна категорія. Всі інші вважають, що вже мирне життя. Це не так, це ще не перемога, і кожному з нас треба докласти більше зусиль. Для того, щоб була ця перемога, а вона буде наша! – підсумовує Анна.
