Російсько-українська війна триває з 2014 року, а повномасштабне вторгнення — вже понад чотири роки. Кількість загиблих, на жаль, невпинно зростає. Пам’ятати й шанувати вже зараз, а не лише після перемоги, — це одна з важливих ланок боротьби за життя та свободу. Це відповідальність перед майбутнім, те, що об’єднує, дає сили та передає правду.
Аби зрозуміти, як зараз в Україні розбудовується меморіалізація та якими є головні принципи культури пам’яті під час війни, Факти ICTV поговорили з головним спеціалістом Українського інституту національної пам’яті Іваном Стичинським, а також із клінічним психологом, докторкою філософських наук, керівницею психологічного центру DiLenD Оленою Бортніковою.
Сучасна меморіалізація: чому це важливо
Свідома меморіалізація в Україні відбувається вже зараз. Прикладами цього є Стіна пам’яті в Києві, виставки розбитої російської техніки, цифрові платформи на кшталт Меморіал: вбиті Росією, загальнонаціональна хвилина мовчання, спортивні та культурні події на знак пам’яті, присвоєння звання Героя України, вручення інших державних відзнак, тощо.
Важливо, аби кожна громада, навіть невелика, зробила свій внесок у меморіалізацію, наголошує головний спеціаліст відділу організації історичних досліджень та аналізу українського державотворення Українського інституту національної пам’яті Іван Стичинський.
І насправді, якої форми набуде ця пам’ять — меморіальної дошки, алеї, церемонії, архіву, шкільного проєкту чи цифрової сторінки, — вже другорядний момент. Важливе інше: підхід до її створення, а також спроможності самої громади.
— Але під час створення того чи іншого осередку пам’яті варто враховувати питання безпеки, адже в кожній громаді безпекова ситуація різна. Так само важливий і персональний фактор у громадах: кількість учасників війни, загиблих, зниклих безвісти, а також обсяги руйнувань, — каже Іван Стичинський.
У меморіалізації роль держави є провідною: вона має координувати, фінансувати, задавати стандарти й водночас не заважати локальним ініціативам, наголошує експерт.
— Україні потрібна єдина стратегія меморіалізації війни. І вона буде, оскільки є відповідний рамковий закон України. Однак це не є обмеженням для різних ініціатив та проєктів у сфері меморіалізації, — додає Іван Стичинський.
Як зауважують у Міністерстві у справах ветеранів України, важливо, аби меморіалізація була гідною, чесною, етичною й людяною.
— З повагою до кожної історії, відкритістю до різних досвідів і думкою про тих, хто житиме після нас. Важливо, щоб ініціативи пам’яті не були формальністю, а живим виявом вдячності, турботи й поваги. Саме так пам’ять стає силою, — додають у міністерстві.
Основні аспекти сучасної меморіалізації
- Психологічний аспект
Вшанування пам’яті має важливу терапевтичну функцію, оскільки є частиною процесу проживання горя.
Водночас для родин загиблих визнання подвигу їхніх близьких є критично важливим для психологічної стійкості. Коли суспільство визнає втрату конкретної родини, це зменшує її ізоляцію в горі.
Цей аспект має кілька функцій, каже психологиня Олена Бортнікова.
По-перше, меморіалізація легітимізує горе. Родина отримує підтвердження, що її біль не є “приватною трагедією десь наодинці”, а частиною спільної національної реальності. Це зменшує відчуття ізоляції, яке дуже часто супроводжує втрату.
— У ситуації втрати, особливо насильницької і воєнної, для сім’ї надзвичайно важливо отримати не лише приватне право на горе, а й суспільне визнання того, що сталося. І коли суспільство вшановує загиблого публічно, воно фактично говорить родині: ми бачимо вашу втрату, ми визнаємо її ціну, і пам’ять про цю людину не буде анонімною, — говорить психологиня.
Для близьких це не просто жест поваги, а один із ключових факторів, який допомагає психіці витримати травму, додає експертка.
По-друге, вшанування пам’яті повертає гідність. Смерть на війні — це завжди травматичний і часто жорстокий досвід. Тому публічне вшанування дозволяє повернути загиблому не образ смерті, а образ людини, особистості, громадянина, чий вибір має значення.
По-третє, воно створює основу для здорового проживання втрати. Для психіки критично важливо, щоб втрата не була знецінена, замовчана або “перегорнута” суспільством занадто швидко.
Якщо цього визнання немає, родина часто застрягає не лише в горі, а й у болісному переживанні невидимості: ми втратили найдорожче, але світ пішов далі, ніби нічого не сталося.
Водночас важливо розуміти: публічне вшанування може бути і ресурсом, і травматизацією одночасно. Усе залежить від того, як саме воно відбувається.
— Якщо це поважний, етичний, делікатний простір пам’яті — це підтримує. Якщо це вторгнення, формальність, політичний ритуал або медійна експлуатація — це ранить повторно, — додає експертка.
Тому головний критерій тут дуже простий: публічне вшанування має відбуватися в контексті гідності людини й безпеки родини.
- Інформаційний аспект
Меморіалізація також є способом протидії російським спробам стерти українську пам’ять, знецінити втрати й нав’язати власну версію війни. Говорити про загиблих унаслідок російської агресії на різних рівнях — державному, медійному та подієвому — це можливість висвітлити правду такою, як вона є.
Йдеться, зокрема, про згадування загиблих під час пресконференцій, інтерв’ю для українських та іноземних видань, у пресі, на телебаченні, в інтернет-виданнях, а також під час вечорів пам’яті, виставок та інших публічних подій. Це важливо, аби ворог не стирав нашу ідентичність через пропаганду, яку він активно веде.
Однак тут є важливий аспект: аби цілісно висвітлити втрату, медіа, громаді чи представникам влади часто потрібно поспілкуватися з близькими загиблої людини. І саме тут виникає питання, як це зробити так, аби не нашкодити родині, яка й так зазнала болючої втрати.
— Найчастіша помилка — це порушення меж у момент гострого горя. І медіа, і громада, і представники влади дуже часто забувають, що перед ними не “інформаційний привід”, не “символ стійкості” і не “родина героя” як суспільна роль. Перед ними люди в стані травми. Це фундаментальна річ, яку, на жаль, часто ігнорують, — каже психологиня Олена Бортнікова.
Перша і найпоширеніша помилка — перетворення горя на публічний контент. Фотографування крупним планом під час прощання, зйомка сліз, дітей, тілесного розпачу, нав’язливі камери в обличчя, прохання “сказати кілька слів” у момент шоку — усе це вторгнення у травму.
Людина в момент прощання не може повноцінно давати згоду на поширення тієї чи іншої інформації. І те, що вона не відмовила, не означає, що вона погодилась.
— Важливо: пам’ять не можна формувати без згоди родини. Якщо йдеться про публічні церемонії, меморіали, фільми, виставки, шкільні ініціативи чи медійні матеріали, родина має бути не “поінформована постфактум”, а включена в процес ще на етапі ухвалення рішення, — каже експертка.
І навіть після першого шоку від втрати родина має право не лише говорити, а й відмовлятися: не коментувати, не зніматися, не бути публічною та не ставати символом. Це теж форма гідності, і вона має поважатися.
Друга поширена помилка — символічне присвоєння втрати. Це ситуація, коли громада, інституція чи посадовці починають поводитися так, ніби загибла людина “належить” місту, структурі чи державі більше, ніж родині. Саме тоді з’являються формальні сценарії, протокольні промови, політична присутність, неузгоджені пам’ятні жести або використання імені загиблого чи загиблої без реального діалогу з близькими.
Це дуже болісно, бо для родини може виглядати як повторне відбирання: спочатку людини, а потім і права на пам’ять про неї.
Третя помилка — вимога “правильного” горювання. Суспільство досі дуже часто очікує від родини певного сценарію: стриманості, вдячності, “світлого суму”, правильних слів, патріотичної позиції без злості, без виснаження, без амбівалентності.
— Але горе не буває ідеологічно правильним. Родини можуть плакати, мовчати, злитися, уникати публічності, не хотіти говорити, не хотіти “триматися”. І це нормальна реакція на ненормальну подію, — наголошує експертка.
Четверта помилка — контакт лише в момент трагедії. Дуже часто родина потрібна всім у день прощання, на річницю або для сюжету. Але після цього вона зникає з поля уваги. Це формує дуже болісне відчуття: поки наша втрата була новиною, ми були потрібні, а коли почалося реальне життя після втрати — ми залишилися самі.
І це одна з найглибших форм соціальної ретравматизації.
Зрештою, найважливіше: родинам потрібне не лише право бути почутими. Їм потрібне право визначати, якою буде пам’ять. Саме з цього починається етична культура пам’яті.
- Статистичний аспект
Війна — це не про цифри, це про втрачені життя. Але коли вона триває роками, виникає ефект звикання, і ще одна смерть ризикує стати просто статистикою.
Меморіалізація потрібна саме для того, аби запобігти звиканню до страшних наслідків російської агресії. Культура пам’яті має повертати кожній цифрі ім’я та історію.
У цьому велику роль відіграють родини загиблих, які розповідають не статистику, а живу історію про втрату. Вони є співучасниками формування пам’яті. І аби це працювало саме таким чином, потрібно дотримуватися кількох принципових речей.
Важливо змінити саму оптику пам’яті. Родина — це не лише “мати загиблого” чи “дружина полеглого”. Це люди, які зберігають живу пам’ять про особистість: ким ця людина була, як жила, що любила, що створювала, як мислила.
Саме така оптика повертає загиблій людині людське обличчя, а не лише героїчний статус. Вона не дає пам’яті провалитися в “яму статистики”, де людина стає ще однією цифрою.
І пам’ять має бути не екстрактивною, а партнерською. Не “взяти історію”, а створити простір, у якому родина має агентність: впливає, коригує, погоджує, заперечує, пропонує.
Це принципово змінює якість суспільної пам’яті. Бо зріла культура пам’яті — це культура співучасті, гідності й відповідальності.
- Історичний аспект
Меморіалізація у глибинному сенсі — це також про історію втрат, історію травматичного досвіду і спробу не повторити помилок минулого. І зараз як ніколи важливо відійти від радянських практик та знайти власну мову вшанування — інклюзивну, цифрову й людяну.
Принципи меморіалізації
Як і будь-який процес, меморіалізація неможлива без базових принципів. Голова Українського інституту національної пам’яті у 2019–2024 роках, керівник Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки Антон Дробович серед них називає широку залученість, публічність і ясність, правдивість, інклюзивність, рівність, фаховість і доброчесність, актуальність і своєчасність, гуманність, етичність та екологічність, а також ідеологічну нейтральність.
Детальніше варто зупинитися саме на принципі актуальності та своєчасності, оскільки він викликає найбільше обговорень і суперечок. Найактуальніше питання у цьому контексті: коли розбудовувати систему пам’яті загиблих — зараз чи після закінчення війни?
Антон Дробович вважає, що “меморіалізація має бути сучасною й продуманою, зважати на конструктивну критику застарілих практик, уникати бездумного наслідування узвичаєних і доведених до інтуїтивного повторення стереотипних рішень”.
Також важливо, аби вона базувалася на досвіді та найкращих практиках архітектури, будівництва, дизайну, інформаційних технологій, мистецтва тощо.
— Ухвалюючи рішення щодо запровадження певної меморіальної практики, започаткування пам’ятної дати чи реалізації проєкту, слід з’ясувати, чи таке рішення є своєчасним. Адже якщо воно запізніле, то потребує додаткової комунікації, пояснення та з’ясування всіх обставин і очікувань спільноти, для якої воно важливе.
Якщо ж рішення є передчасним чи непідготовленим, то його слід відкласти до потрібного моменту й підготувати спільноту до нього, особливо пам’ятаючи про важливість відкритості та широкого залучення, — пише експерт у своєму матеріалі.
Отже, своєчасність — це про живу пам’ять тут і зараз, уже під час війни. Але водночас вона потребує продуманого підходу, поваги до родин і спільнот, відкритого діалогу та розуміння, що меморіалізація — це не разовий жест, а система цінностей. Її завдання — не дати суспільству забути про втрати й ціну війни. І саме тому пам’ять не можна відкладати до перемоги.
