Герой України Дмитро Дозірчий, командир танкової роти. Найвищу державну нагороду воїн отримав за те, що у перший ранок після повномасштабного вторгнення зумів дати можливість 59 бригаді вийти з оточення біля Олешок на Херсонщині. Для цього Дозірчому разом із підлеглими довелося здолати 70 кілометрів танковою колоною і піти на прорив російського десанту на мосту через Дніпро. Розповідь безпосереднього учасника тих подій спростовує кремлівську пропаганду, що Херсон здали без бою і росіяни ніби зайшли до міста мало не парадом.
Він вступив до військової академії, коли в Україні вже тривала війна.
– Це була мрія з дитинства. Мені подобалося все, що стосується військового, – розповідає Дмитро Дозірчий.
У 24 роки на чолі танкової роти він пішов на прорив російських десантників.
– На момент зіткнення з авіацією противника, я вже зрозумів, що це повномасштабне вторгнення, – каже він, і додає: – Треба було вберегти людей. Для мене люди – понад усе.
Після звільнення правобережжя Херсощини 59 бригаду, де служить Дмитро, перекинули на Донеччину, неподалік тимчасово окупованого селища Піски, про яке українці почули задовго до початку повномасштабного вторгнення, коли ще тривали бої за Донецький аеропорт.
– Там було тяжко з тієї причини, що посадок мало, багато степів. Тут, навпаки, багато посадок, перепади місцевості. Ти можеш стояти за 100 метрів від супротивника, але ти його не бачиш, бо багато перепадів рельєфу, – розповідає чоловік.
Командир танкової роти Дмитро Дозірчий отримав найвищу державну нагороду Герой України за те, що вивів 59 бригаду з оточення. Перед повномасштабним вторгненням основні підрозділи тоді проходили злагодження в Олешківських пісках на Херсонщині. А Дмитро зі своєю ротою за декілька днів до початку великої війни за наказом висунувся до Залізного Порту, де мав знищувати ворожі катери, якщо ті наближатимуться до берега, щоб не допустити висадки російського десанту.
– Ми вже застали окремо від бригади о 04:00-04:30 я встав пішов вмитися, тут прибігає до мене постовий. Каже: Леонідовичу, там щось прилетіло – я не зрозумів, що, скоріше за все, літак. Я кажу: та який літак, про який літак ти говориш. Потім через короткий проміжок почули вибухи. Я підняв підрозділ по тривозі, – згадує танкіст.
Завдання Дмитро не знав. Зв’язку по рації не було, його бригада стояла за 70 кілометрів. Упродовж усього маршруту Дозірчий отримував від командира назви населених пунктів, до яких поступово вів свої підлеглих – 33 танкістів. Зайти в інтернет тоді не було можливості. Що почалася велика війна, бійці зрозуміли після зустрічі із російською авіацією.
– Над нами пролетіло близько 20 гвинтокрилів, оце якраз десантна група штурмова, яка висадилася на Херсонщині, вона над нами пролетіла. Жодних розпізнавальних знаків не було. А коли над нами пролетіли Ка-52, побачили оцю зірку на весь хвіст. Ми звернули з дороги, там був густий хвойний ліс. Зайшли в ліс – і це нас врятувало, – каже Дмитро Дозірчий.
Колона із 10 танків їхала навмання, розвідданих не було. Дорогою натрапляли то на штурмову групу, яка чекала у засідці, то на українську вантажівку, де сиділи росіяни.
– Водій ще привітався, ми привіталися. Розвертаємо голови, а в кузові сидять військові з російськими прапорами. І вони тільки проїхали перші три машини, звертають в ліс і розбігаються. У мене була команда на знищення зразу, – розповідає військовий.
Уже в Козачих Лагерях, на підступі до Олешок, Дмитро дізнався, що бригада в оточенні, Нова Каховка окупована. Отримав команду вийти на Олешківський міст, розблокувати його та дати основним підрозділам коридор для виходу. Дозірчий ішов у голові бойового порядку. Призначив замість себе командира, якщо загине. Долаючи другий міст через Дніпро, Дмитро зазнав своєї першої втрати.
– Під’їхала цивільна машина, з неї виліз військовослужбовець РФ і просто вистрілив у задню частину машини. Танк загорівся, навідник загинув на місці, командир танка і водій-механік врятувалися. І ці люди вони мені постійно перед очима, якщо якісь тяжкі дні, – з болем згадує Дмитро Дозірчий.
Просування Антонівським мостом нагадувало Зоряні війни. Над колоною зусібіч літали протитанкові ракети. Командирський танк підбили, але Дмитро вцілів. Після прориву та розблокування бригади, його роту відправили на Миколаївщину. Там він і дізнався, що став Героєм України.
– Батько телефонує, і в нього такий голос стривожений. Він каже: ти живий? Дурне запитання. Я кажу: ну наче так, а він потім розповідає: їде в машині, слухає радіо і там якраз був виступ президента України Володимира Зеленського, де він зачитував військовослужбовців, яким вручив звання героя України посмертно, а батько чи не розчув, чи не зрозумів, – переповідає батькову історію чоловік.
Дмитро розповів, як почувається в тилу, коли хоч і зрідка, але приїздить у відпустку. Як цивільним правильно розмовляти із військовими, а чого робити чи казати не варто.
– Найтупіше питання, вибачте, ну що там. Це найтупіше питання. Я не знаю, як відповісти людям на це питання. Друге – от кого не торкається ця війна, в кого рідні не воюють чи, не дай Бог, загинули, ті ставляться так: а, мене воно не зачепило, значить, нехай воно там буде. Ця позиція не надто хороша, – зазначає танкіст.
За півтора року повномасштабної війни бійці потомилися, – каже Дмитро. Потрібна заміна, навчена та підготовлена. Якщо спочатку, зізнається, здавалося, що ще місяць-другий – і перемога, то зараз очевидно – війна затягується. Та її потрібно завершити нам.
– Домовленість між нами і ними ні до чого доброго не приведе. Так ми дамо просто час для перегрупування, доукомплектування. Щоб це не перейшло до наших дітей, нам треба закінчити цю війну, – підсумовує Дмитро Дозірчий.
