Страх перед в’язницею змусив деяких росіян пристати до лав окупаційних військ та покладатися на долю. Вона була до них прихильною: ці росіяни, принаймні, вижили. Нині в полоні бідкаються, що їхнім командирам було наплювати на солдатів, а поранених – кидали напризволяще.
33-річний будівельник з Краснодарського краю пояснює, як опинився зі зброєю у руках в Україні – шляхом звичайного залякування. Його доля наче типовий сценарій російського командування для свого гарматного м’яса.
– Щойно ми заїхали, наш КамАЗ обстріляли і я отримав поранення. Інші солдати покинули бронежилети, автомати і уплав через річку рухалися до своїх. А нас, поранених, залишили на березі, я не міг плисти. Кинули, як-то кажуть, – розповідає військовополонений Ксандр.
23-річний Сергій з Іркутської області — також будівельник й так само мобілізований торік восени. Ставлення російських командирів до своїх солдат характеризує лише нецензурними словами. Розповідає, що у полон потрапив зненацька, а їхньому командиру до того було байдуже.
У Запоріжжі, в полоні, окупант каже, що вже довелося чути, як його співгромадяни обстрілюють ракетами місто та околиці. Щоправда, наслідки подібних обстрілів на власні очі поки не бачив. Та й по російському телебаченню їм такого не розповідають.
Полонені розраховують на обмін і повернення додому. І закликають інших росіян отямитись від мороку їхньої пропаганди.