Від рук російських терористів в України загинуло вже понад 500 дітей. Більше 1100 вважають зниклими безвісти і така ж кількість неповнолітніх дістали поранення внаслідок бойових дій. На очах наших дітей російські військові чинять найстрашніші звірства: ґвалтують, вбивають батьків, друзів. Спогади про пережиті жахи маленькі українці часто занотовують на папері, малюють війну на картинах, монтують власне кіно із відео, яке залишилось у дитячих телефонах.
24 лютого 14-річна Аріна разом із братом Матвієм були у бабусі у селі на Херсонщині. Населений пункт миттєво опинився в окупації. Почувши про звірства, які чинять росіяни, налякана дівчинка просила батька забрати їх, і той помчав. Втім дорогою додому в Одесу окупанти розстріляли цивільні автівки. На очах Аріни тато почав стікати кров’ю – він отримав 17 куль.
Брат Аріни тримав на руках собаку. Пес врятував життя дитини, бо саме у нього влучили всі кулі. До українського блок-посту родину довезли ті, хто вижив в колоні.
– Моїх дітей привезли два чоловіки, діти сиділи на задньому сидінні, а чоловіка мого пораненого, але живого, везли в багажнику, – пригадує мама Аріни Юлія Первуніна.
Але батька врятувати не вдалось. Щоб впоратись із шоком після пережитого, дівчинка почала писати татові листи.
– 12 числа тато загинув, а уже 14 був написаний лист до тата. І вона передала всі свої емоції, свій біль. Тяжкість душі, все вона описала в цьому листі, – говорить Юлія Первуніна.
Кожне послання до батька дівчинка записує у червоний щоденник. І саме його перед Генасамблеєю ООН цитував міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.
На папері Аріна ділиться роздумами, планами і уже більше року не припиняє розмов із татом.
– Цей щоденник нас зв’язує з татом. Що я пишу, то він і бачить, що я пишу, – зізнається авторка щоденника Аріна Первуніна.
Уривки із дитячих листів, фото та речі, в яких маленькі українці тікали від війни – тепер це експонати особливої виставки, що триває в Амстердамі. Автори проєкту 9 місяців збирали артефакти, бо зрозуміли, що дитячі щоденники красномовніше за будь-які слова можуть розказати світу історії українських дітей.
Одна із картин – автопортрет 16-річної Софії. Її робота про відсутність надії – це саме те, що відчувала дівчина, коли разом із мамою не могла вибратись із Маріуполя.
– Я лежала і просто під звуки снарядів думала: Боже, завтра може для мене просто не стати і що робити? Ну, тобто, можливо Бога і нема, якщо він допустив таке? – задається питанням авторка картин Софія Громакова.
Батько – військовий пенсіонер, одразу пішов захищати місто у складі тероборони. Свої перші дні в оточеному Маріуполі дівчина, поки мала змогу, занотовувала у телефон. Добре пам’ятає, коли було найстрашніше.
– 6 березня моя мама почала вішати наліпку на машину з написом, що там діти. Я чищу зуби у ванній і я відчула запах пороху, розумію, що починають летіти снаряди, я чую свист, і я згадала, що в мене мама на вулиці, – пригадує Софія Громакова.
У пам’яті на все життя перші смерті і день, коли отримала подарунок від батька – ящик із сухофруктами під дверима оселі. 18 березня Софія із мамою вирішили виїжджати одним із перших зелених коридорів. А батька росіяни вбили – родина цього не бачила, проте знайшлися люди, які були свідками вбивства.
Вони хочуть бути почутими – діти, які стали свідками страшної війни. Бо найбільше мріють, щоб більше ніхто не страждав, як вони.