Бійці Української повстанської армії стали прикладом самовідданої боротьби за незалежність України та натхненням для воїнів, які боронять країну нині. Не випадково колись казав головнокомандувач повстанців Василь Кук, що УПА ніхто не розпускав, демобілізації не оголошував, а останній бій УПА ще попереду. УПА – це історія нескорених.
Це була справжня війна, що тривала з 1944 до 1953 року. Хоча, окремі боївки, попри зраду і втрати, діяли до початку 1960-х, а останні повстанці вийшли з підпілля взагалі після проголошення незалежності України. Очевидно, що у Кремлі ці факти воліють не згадувати.
Фото: УНІАН
10 років протистояння заради незалежності України. Перші загони почали діяти на Волині 1942 року. Через півроку об’єдналися в армію. Збройне підпілля спершу було реакцією на нацистську окупацію, потім протистояло і червоному терору Радянського союзу.
— У більшості українців склався образ, що вояк УПА – це людина в лісі з автоматом. В дійсності це величезний рух з контррозвідувальною службою, що мав свою систему поштового зв’язку, кур’єрської служби, медичного забезпечення. Реферантура пропаганди, що вела свою боротьбу за уми людей, – розповідає історик та директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби Ярослав Коретчук.
Уряд, жандармерія та суди, кадрові старшинські школи, нагородна система та навіть гроші – Українська повстанська армія мала потужну структуру.
Виокремлювались три гілки УПА:
- УПА-Північ – Волинська, Рівненька, Житомирська та Київська області;
- УПА-Південь – Хмельниччина і Вінниччина;
- УПА-Захід – Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська і частина Чернівецької.
1944 року армія налічувала понад 40 тис. вояків. Осередки були навіть у Криму та на Донбасі. Там підпілля діяло до 1958 року. До загонів хлопці йшли цілими селами, їх фактично з нуля навчали військової справи. У 1946 році УПА остаточно пішло у підпілля. Найбільше бойових підрозділів було у Карпатах, а бійці переховувалися у криївках.
В окремих криївках були запаси зброї і харчів, шпиталі, пункти зв’язку і друкарні. Сховки облаштовували під будинками і навіть у церковних банях. Селяни годували повстанців, були провідниками, шили одяг. Лише завдяки їхній підтримці УПА проіснувала стільки років.
Обід у сотні УПА командирського складу
Ганна Марійчин – народжена у криївці. Її батьки були в УПА. Щоб зберегти доньці життя, у чотириденному віці віддали дівчинку чужим людям. Бо всіх родичів на той час уже вивезли на заслання.
— Батьків я не знала. Коли я народилася в криївці батьки залишили листи та фотографії. В останньому своєму звіті тато написав, що дякувати Богу, ми добре перезимували зиму, може найкраще з усіх моїх друзів, і вперед до боротьби! Навіть у 1950 році тато вірив в Україну, – згадує жінка.
Іван Середюк із села Саджава допомагав підпіллю з 15 років. Їхня хата стояла самотньо і двічі на місяць сюди вночі приходили партизани. Часто збиралися керівники підпілля. Чоловік добре пам’ятає поліцейські облави.
Воїни УПА з околиці с. Боринь Турківського району на Львівщині
Війська НКВС упівців винищували нещадно, проводили масштабні бойові операції – з танками та літаками. Полонених жорстоко катували. Протистояння тривало роками. Останній бій зафіксовано в 1960-х.
— Понад 100 тис. загиблих, які загинули у збройному протистоянні, як проти нацистів, так і проти радянської влади. Близько 130 тис. відбували покарання у радянських таборах ГУЛАГу та понад чверть мільйона осіб – це сім’ї, в основному родини були вивезені, – каже Коретчук.
Наступного року відзначатимуть 80-річчя створення підпілля Української повстанської армії. Нині її бійців залишилось уже небагато. Та їхня історія надихає прийдешнє покоління.
