Ангеліна – бойовий медик із позивним Миша та її колега Денис на псевдо Ангел служать у 72 бригаді. Яка минулої весни не пустила загарбників до Києва. І яка ось уже рік тримає випалений Вугледар.
Миша вивозить поранених із передової на машині, що назвали Марічкою. Найбільше щастя для медика, коли 300-й доживає до наступної точки евакуації. Не завжди вдається відшукати врятованих бійців, щоб дізнатися про їхню долю. І тому так приємно, коли вони самі іноді виходять на зв’язок.
Але був якось період, зізнається Ангеліна, коли робота стала їй нестерпною. Через втому фізичну, як випадало покімарити лише 20 хвилин на добу. А особливо – через емоційне виснаження – коли вивозила вбитих і поранених своїх друзів – це найважче. Миша жартома розповідає про несмішне. Як їхня таблетка мало не перекинулася. Чи як її групу накрило касетними снарядами.
Денис нині навчає піхоту, як рятувати побратимів в окопі. Він був бойовим медиком на першій лінії. Допоки сам не отримав поранення під Бахмутом. Лікарі встановили інвалідність, хотіли Ангела списати, відмовився. Його рідне Сватове на Луганщині нині окуповане. Ріс сиротою в інтернаті. Тікав звідти, пригадує разів 10, щоб знайти батьків.
Ангеліна працювала фельдшеркою швидкої допомоги на Сумщині. Підписаний три роки тому контракт вже закінчився. Денис прийшов на фронт у 16-му. Вагався, не приховує. Бо російська пропаганда добряче мізки промивала. Ангеліні доводилося надавати допомогу полоненим росіянам. А ще полонені, то наш обмінний фонд. І для дівчини це особиста історія.
24 лютого Ангел перейшов на українську мову. Ще складно, він старається. У Сватовому жити вже не хоче, але вирішив має туди приїхати після деокупації. Ангеліна хоче вищу освіту. Мріє стати лікарем. Потім, після війни.