Товстелезні стіни Микулинецького замку мурували вручну, вони досі вражають своєю міццю, а от оборонні башти геть зруйновано. Фортеця доволі мала, обійти її можна за кілька хвилин, найбільша дивовижа під землею. Тут збереглися унікальні каземати.
Колись фортеця належала Австрії та Росії, потім разом із землями знову перейшла Польщі. Останньою володаркою Микулинців була графиня Юзефа Рей. Тоді оборонну споруду перебудували на житло. В одній із кімнат мешкала мати бабусі Стефи.
Стефанія Болой – одна з доньок покоївки графині, 85-річна бабуся радо спілкується. Та до себе в гості не запрошує. Розповідає, у цих казематах 2 століття тому облаштували суконну фабрику, за радянських часів, ветлікарню для коней. Пізніше залишки муру та веж влада внесла у реєстр пам’яток архітектури. Мешканців Анну з дітьми звідти не виганяли.
Дивіться: Природа Тибету: священні озера та засніжені гори
Пані Стафанія у національному заповіднику мешкає усе своє життя. Колись накриття було дерев’яним, з ґонту. Та все перегнило, тож кам’яний будинок довелося рятувати самотужки. Газу у замку досі нема, доводиться опалювати дровами.
Бабця овдовіла. З чоловіком своїх дітей не мала, тож до себе приписала далеких родичів. Тішиться, що вони поруч, хоч і називає їх квартирантами. Самі ж музейники бабусю Стефанію та її маму називають хранительками замку, бо вони колись не дали розібрати фортецю. Щоправда, таке сусідство, а особливо городи посеред національного заповідника, нині не дуже вітають. Та зробити нічого не можуть.
Бабуся Стефанія каже, втомилася жити в кам’яній пастці. Вона роками чекає іншого житла та шукати його ніхто не поспішає. У музейників не вистачає грошей навіть на збереження багатовікової пам’ятки, не те що на новий дім для бабусі.
До слова, за останні 25 років до Туреччини переїхало майже 60 тис українок. Особливо побільшало наших дівчат після 2014 року.