12 історій жінок-військовослужбовців ЗСУ, медиків, добровольців
Понад 25 тисяч жінок на сьогодні є військовослужбовцями Збройних Сил України. Але ця цифра значно більша, адже є медики, бійці добровольчих підрозділів. З 2014 року в кожної жінки, яка пішла на фронт, є своя причина.

Розповісти про всіх бойових дівчат дуже складно. Чиїсь історії вже відомі, про когось знають менше, хтось відмовився від розмови, бо сім'я проживає на окупованій території, в когось не вистачило часу через зайнятість.

Факти ICTV відібрали 12 дівчат, щоб розповісти їхні історії. Цей матеріал не про те, що всі вони - героїні, а про те, що кожна з цих дівчат виконує своє завдання в зоні ООС чи в тилу. І кожна особиста історія – це історія України.
Я була кадровим військовослужбовцем ЗСУ з 2009 року. Коли почалися перші втрати серед друзів, я рвалась на фронт, але командир моєї частини сказав: Угомонись, ты же девочка!
"ЗЕЛЕНЕ ЯБЛУКО", 42 ОМПБ, 58 ОМБР
Наталія Борисовська
Тоді я подзвонила на гарячу лінію Міноборони… Через дві години мене запросили на співбесіду до заступника міністра оборони. Мене кликали в СБУ, Нацгвардію чи в Айдар. Але я хотіла на війну. Мене відправили в Адміністрацію президента, щоб дізнатися, чи можна оформити в інший підрозділ. Якраз створювався 42 батальйон. Мене взяли на діловода. Через три дні вже висунулися в зону АТО. Це був серпень 2014 року. Якось зі штабу АТО до нас приїхав полковник Альберт Анатолійович Мітрошкин і спитав, чи піду я в розвідку, бо їм для спецоперації потрібна була дівчина.
Наталія Борисовська
Біля селища за Краматорськом було озеро, наші колони постійно туди їздили і постійно були якісь проблеми. Незрозумілі люди, ті самі, з'являлися. Треба було прослідкувати, чи ніхто не здає. А я на той час вже навчилася пеленгатором користуватися… І от, ми сидимо на березі озера, в цивільному, хлопчик і дівчинка, романтика. І прослуховуємо. Пустили по селу один БТР для приманки. Так ми тоді знайшли жінку-корегувальницю, яка передавала інформацію сєпарам.

Ще в 2014 році я для себе відкрила програму Zello – вона, як скайп працює, тільки звукові повідомлення. Я таким чином виявила корегувальника, чоловіка, який їздив на мопеді, коли наші колони висувалися у бік Бахмута.

Потім було Дебальцево, Вуглегірськ. Тоді я була неофіційно у складі розвідки.

Фото: Jenn Blatty
Був такий момент, що я простудилася по жіночому, і мене відправили в лікарню в Світловодську. Я там мала бути до 17 січня. Але розпочався наступ і мій тодішній чоловік приїхав мене забрати. Лікар забороняв, але хлопці мене вивезли.

З 17 до 18 січня просиділи в погребі, бо нас обстрілювали. І в новинах я прочитала, що моя лікарня була обстріляна і снаряд танка влучив в те крило, де я мала лежати...

Потім ми п'ять місяців пробули в Костянтинівці і в вересні 2015 вийшли в Дзержинськ (Торецьк), Зайцеве, Майорськ…

Зараз я знову повернулася в армію, в 58 бригаду.
У мене все почалося з Майдану. Батьки мене дуже стримували, коли на Майдані почалися найстрашніші дні, вся моя родина дзвонила і благала не сходити з поїзда Харків-Київ (я в Харкові навчалася), доїхати додому. Всередині я відчувала провину. Я ж могла робити будь-що, бути корисною.
"ПЕРЛИНКА", 54 ОМБР, 46 БАТАЛЬЙОН "ДОНБАС-УКРАЇНА"
Галина Клемпоуз
До поїздки на війну мене стримував хлопець, з яким я тоді зустрічалася. Але влітку 2014 року моєму троюрідному брату відірвало ногу. В серпні був "парад" полонених в Донецьку і мама впізнала нашого земляка. Я це все переживала, розуміла масштаби всього.
Потім я познайомилася вдома з волонтерами, почала працювати з ними, в Харкові організувала збір коштів в університеті. В якийсь момент вирішила, що поїду й сама. Зв'язалась з рівненським батальйоном Горинь, вони тоді були на охороні штабу в Краматорську.

Так я їздила в 2014-2015 роках. Допомагала багатьом підрозділам. В 2016 році вивели 30 бригаду, до яких я найчастіше їздила. І в мене почався тиждень якогось ступору. Я тоді зрозуміла, що на 2016 рік як така волонтерська допомога не потрібна, значить, потрібно думати, що робити далі.

В червні я приїхала до Правого сектору, на Світлодарську дугу. В них був хлопець, Мирослав, він сильно хворів, і я привезла йому ліки та вирішила залишитися, проконтролювати, щоб він пролікувався. Роззнайомилася з ними. Там і Лєра Бурлакова була, і Василь Сліпак. Я була свідком того бою, коли Василь загинув...

Я до останнього тягнула з підписанням контракту, бо була студенткою денного курсу в Харкові. Але займалася разом із Ксеною і документацією, і логістикою, трохи санітаром була.
3 серпня 2016 року я підписала контракт разом з ПС в 1 батальйон 54 бригади. Все було нормально до грудня, поки не загинуло 5 наших людей. Я опізнавала всі тіла, була в моргах. Була на опізнанні тіл Шайтана і Ефи, коли сєпари їх передали. Коли Сім'янина дістали з поля бою і ніхто не міг його опізнати, я опізнала…
Патрон, Мамай… гинуть кращі…

Потім був перехід в 46 батальйон Донбас-Україна. Туди я прийшла на посаду гранатометника, аеророзвідкою займалася. Зараз я поки що звільнена в запас. Всім кажу "поки що".

Мені психолог сказав, що хоч мінімальне бажання повернутися назад – це і є посттравматичний синдром. Але я думаю, що моє бажання бути там супроводжується не ПТСРом, а тим, що там люди відкритіші. Це просто несприйняття того, що тебе не сприймають тут.

Там ти ходив, як оголений нерв, ти викладався на повну. Мене мотивують люди, які з Донецька. Вони воюють, бо хочуть повернутися додому. А ще – носять на брелку ключі від донецької квартири. Саме вони, а не війна мотивують.
Коли хтось гине – це така пустка всередині. Я розумію, наскільки скучаю за людьми, яких вже немає поряд. Найбільший мій страх в житті - що їхні смерті будуть даремними.
Коли після Майдану виникла потреба захищати Схід, моєму чоловікові запропонували створити і очолити батальйон територіальної оборони. Створював він його з тих наших друзів, з якими разом був на Майдані, з добровольців.
25 БАТАЛЬЙОН "КИЇВСЬКА РУСЬ"
Евгенія Янченко
В МЕНЕ НАВІТЬ ДУМКИ НЕ ВИНИКАЛО, ЩО Я МОЖУ НЕ ПОЇХАТИ, ХОЧА ЖІНОК ПРИНЦИПОВО В БАТАЛЬЙОН НЕ БРАЛИ, ТА І ЧОЛОВІК РОБИВ УСЕ МОЖЛИВЕ, АБИ Я НЕ ПОЇХАЛА. ДО ТОГО Ж, Я НЕ МОГЛА СЛУЖИТИ З НИМ В ОДНОМУ БАТАЛЬЙОНІ, БО ВІН КОМБАТ, ЗАКОН ПРО КОРУПЦІЮ ЗАБОРОНЯЄ БУТИ У ПРЯМОМУ ПІДПОРЯДКУВАННІ.
Євгенія Янченко
Я і дві мої подруги, Аня і Христина, були на фронті від початку як волонтери, громадська організація. Ми не служили офіційно, хоча були в батальйоні протягом всього часу.
Але Андрій бачив, як я наполягала. Я пройшла безліч курсів парамедиків. Можна сказати, він змирився з думкою, що я їду. Я хотіла бути поруч, але бути корисною. Хоча довелося і повагу особового складу на війні завойовувати. Тяжко сприймали, мовляв, чого приїхала, жінкам не місце на війні, ще й дружина комбата. Але все змінилося після першого серйозного бою, коли наші бійці потрапили у полон, було понад 30 поранених, а я рвонула на передову і опинились на території, яку сєпари контролювали. Мені вдалося врятувати хлопців. Після цього і думка про мене змінилася, хлопці оцінили, зрозуміли, для чого ми дійсно там є.
В березні 2015 року ми вийшли на ротацію. Саме тоді я зрозуміла, що вагітна.

Для себе вирішила, що не маю права їхати назад на фронт, бо відповідаю тепер не лише за своє життя.
Спочатку було тяжко, відчуття справедливості було значно загострене. До того ж, я розуміла, що повернеться Андрій і мені доведеться і його витягати з такого стану.

Але, можна сказати, нас витягнув малий. Ми з берців перекинулися одразу в пелюшки. Я включилася в роботу. З батьками колись займалася бізнесом.

Започаткувала інтернет-магазин орхідей, у нас під замовлення можна придбати будь-які квіти. Та зайнялася нігтевою естетикою, яка мені подобалася ще до війни. У салоні Eva Fleur Studio є практично все для того, щоб жінка відчула себе красивою і доглянутою.

Війна – не привід, щоб жінка виглядала негарною.

Коли розпочинався Майдан, я була переконана, що це не завершиться нічим. І щоразу, коли щось відбувалося – думала, що крутіше вже не буде: спочатку, коли була спроба штурму Кабміна, потім – 1 грудня…

На війну почала їздити кореспондентом. Військового досвіду у мене не було, я не вміла навіть тримати у руках зброю.
"ЛЄРА", ОКРЕМА ДОБРОВОЛЬЧА ЧОТА "КАРПАТСЬКА СІЧ", 93 ОМБР, 54 ОМБР, 46 БАТАЛЬЙОН "ДОНБАС-УКРАЇНА"
Валерія Бурлакова
Тому сподівалася, що мене візьмуть хоча б у прес-службу якогось батальйону. Відправила заявку у Донбас, але мені не відповіли взагалі. Потім просилася до друзів в Азов, але там сказали, що категорично не беруть дівчат. Ще кудись намагалася потрапити... Але все було марно, тому я просто їздила і писала репортажі. Потім друзі з Карпатської Січі покликали мене з собою у Піски. Я поїхала писати, але на місці з'ясувалося, що у підрозділі бракує людей, і я почала заступати. На цей час я вже встигла побувати у тренувальному таборі, де отримала хоча б загальне уявлення про зброю, про те, як пересуватися... Для початку це вже було щось. Але я ще не знала сотень дрібниць, необхідних щоб вижити на війні. Питала, наприклад, свого командира: як зрозуміти, що летить міна? Який буде звук?..
Валерія Бурдакова
У перші дні на передовій мені було страшно. Весь час думала, що там я, мабуть, і помру і чи є в цьому сенс. Але повернутися у Київ теж не могла – залишатися вдома у час, коли інші були на війні, мені було нестерпно соромно.

У Пісках у складі Карпатської Січі я була до травня 2015-го року. Потім ми з друзями підписали контракти із ЗСУ, пішли у 93 бригаду. Хотіли саме на Бутівку, і командир роти, яка тримала шахту, забрав нас усіх до себе. Там я була стрільцем, хоча оформили мене санінструктором: тоді перелік "жіночих" посад в армії ще був дуже обмеженим.

Потім 93 ОМБр вивели на полігон. Ми з кількома побратимами вирішили їхати до Правого сектору на Світлодарську дугу, хоч це і було на той момент самовільне залишення частини. На Світлодарці після спроби штурму сєпарських позицій, коли загинув Василь Сліпак, неоформлених добровольців, до яких ми приїхали, змусили швидко підписати контракти. А нас з хлопцями із 93 – оскільки ми вже були на контракті – перевели до 54-ї.

Крім мене "дезертирами" з полігону тоді були Влад Казарін (Розписний), який загинув на Світлодарці у серпні того року. І Михайло Лупейко (Ангел) – він тоді ж дістав надзвичайно важке порання, дивом вижив. А мене згодом перевели з піхоти у мінометну батарею, яку повністю намагалися заповнити правосєками. Там я стала командиром мінометного розрахунку.

Згодом з 54, яку вивели на полігон, ми перевелися у 46-й батальйон. Повернулися на фронт. Але потрапили у колишній сектор М. Це був дуже важкий період – ми майже не працювали, і я постійно накручувала себе, що від мене немає жодної користі. Що я просто марную час. Насправді, 46-й бат потім поїхав на Світлодарку… Але я до того часу вже звільнилася. Мабуть, просто дійсно втомилась – на війні я зрештою пробула рівно три роки, з грудня 2014 по грудень 2017. Треба було принаймні зробити перерву.

Зараз я вдома. Повернулася до журналістики. Виховую сина. Все нормально. Але назад дуже тягне, і рюкзак з найнеобхіднішим я не розбирала… У разі загострення, думаю, не втримаюся тут.

Війна дала мені багато справжніх друзів і, що мене тішить, бойовий досвід. Насправді, попри всі втрати та негаразди, Донбас – це для мене найважливіше, що було у моєму житті.
В мене батько військовий – льотчик, дід військовий. Насправді, батько дуже хотів сина, а народилася я і довелося виправдовувати його очікування. "Я у папы хороший сын, жалко, что дочь" - це про мене. Я з дитинства росла в армії, в оточенні військових.
ЦЕНТРАЛЬНА ТЕЛЕРАДІОСТУДІЯ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ УКРАЇНИ
Анна Бондик
Вибір професії був, але невеликий. Я багато в які ВНЗ подавала заявки. І коли ми з військового ВНЗ виходили, у нас були зібрання загальні і батько каже: "Ну що, слабо в берцях ходити?" І я доводила, що мені не слабо. Після того як я прийняла присягу, батько подарував мені дві книжки - Кодекс честі офіцера і Статут. Сказав: Щоб мені не було за тебе соромно. Але, окрім того, я дуже люблю точність – тому я і фінансист. Коли все сходиться, все по поличках – оце моє.
Анна Бондик
Я дивилася на батька, на його друзів, на свого діда, коли в них все чітко, вони - люди слова і не очікувала, що в армії насправді був такий безлад.

На час проходження КМБ (курс молодого бійця), нас загнали в Гончарівське, щоб ми подивилися, що таке армія і відсіялися ті, хто зрозуміє, що це не для нього. Не скажу, що було складно.

Було незвично і важко фізично, але морально я цей час згадую з легким жалем. Були моменти, коли я шкодувала, що пішла в армію, особливо, коли траплялися непорядні офіцери.

Стримувала мене завжди присяга, яку ми прийняли. Присяга для мене - не пусті слова. Ми її приймали не території, не президенту, а народу.

2014 рік – це рік, коли ми мали випускатися. Було страшно і не зрозуміло, що чекає нас далі. Багато моїх однокурсників їздили на фронт. Двоє з них отримали Зірку Героя – кіборги. Багато покалічених вже звільнилися.
Я служила на території поруч із 101 бригадою, практично кожен ранок там відбувалося прощання із загиблими військовими… Страшно було заходити на територію.

Мені завжди було соромно дивитися в очі тим Мамам, які стояли під КПП, чиїх дітей хоронили.

Мені постійно хотілося поїхати на фронт. Але відіграє роль моя спеціальність – я фінансист.

Хоча і роль моєї роботи не можна применшувати – ми відповідаємо за всебічне фінансове забезпечення військових частин, в тому числі, військовослужбовців, які знаходяться в АТО.

В кінці 2013 року я поєднувала роботу у Міністерстві фінансів і Майдан. А потім почалась війна. Я могла б і не поїхати. Тим більше, у 2014 жінок ще не брали в АТО. Але вважаю, що так було б не чесно.
30 ОМБР, 54 ОМБР
Оксана Якубова
В березні 2014 мене відправили в 30 бригаду начальником фінансової служби. Спочатку була в шоці – війна почалась, а армія по суті не готова. Нічого не було – ні списків прізвищ військових, ні обмундирування, ні обладнання.
Оксана Якубова
В зону АТО ми зайшли на Савур-Могилу. Там багато наших загинуло. Потім була Степанівка, коли розбили бригаду, село з землею зрівняли.

Згодом мене, не дивлячись на те, що я жінка, зробили заступником комбата з виховної роботи у нашому 5 батальйоні. Він проблемний був, але мені став таким рідним, що я не зважала на ці проблеми, збиралася зробити їх кращим батальйоном.

А потім створювали 54 бригаду і 5 батальйони кількох бригад віддавали в неї. Мені пропонували залишитися в 30 бригаді, але я своїх хлопців не покинула. Так стали військовослужбовцями 1 батальйону 54 бригади.

І тут був бардак – ми зібрали батальйон, і ночами сиділи складали списки, щоб всі отримали УБД. Я щодня була з хлопцями на передовій, їздила по постам, разом з ними потрапляла під обстріли.
Страшно стало вперше, коли йшли на позиції і снайперська куля пролетіла. Я присіла, а встати не можу – страшно.

Зранку їхати, а я боюся. З закритими очима їду, а самій страшно, не можу.
Найтяжчим місцем ротації була Світлодарська дуга. В 2016 були страшні бої влітку і в грудні. Влітку в нас загинув Василь Сліпак і хлопець з 25 батальйону. Правий сектор, який служив тоді з нами, взяли висоту Мурашник, а від командування був наказ відступати, мовляв, ми порушили Мінські угоди.

В грудні у нас "ліс" був - кілька днів були сильні бої. 18 грудня багато наших загинуло. Через кілька днів КСП батальйону почали накривати артою. Тоді було багато пліток, що нас всіх повбивало, подзвонив якийсь телеканал, я коментар в ефірі давала і в цей момент прилетіло, мене з телефоном відкинуло… Навіть не знаю, як той ефір закінчився…

Потім Наташа Хоружа (медик) загинула. Після неї мене накрило конкретно. В цей день було два 200. А потім мене переклинило – фарт піймала. Я розуміла, що щось не так, почали пити ліки, а мені тільки гірше стало. В мене вже кордонів не було, ніби кайф якийсь. Я не могла зранку почати нормально працювати, поки не відчувала, що по мені стріляють. Знімала бронік, знімала каску, і ніби випробовувала долю…

Коли звільнилась з армії, в мене був дуже складний період з посттравматичним синдромом. І не говорила ні з ким, і вулиці боялася, і назад рвалася…

Дуже скучаю за тим періодом на війні. Батальйону мого, як такого, вже немає. Все змінилося, я слідкую за підрозділом. За собою відчуваю провину, що все могло б бути по-іншому.

Пам'ятаю кожного загиблого. Спілкуюся зараз тільки з тими, хто вже на дембелі, або ще служить. Вони мене рятують.


Війна для мене почалася в грудні 2013 року. Пам'ятаю момент, коли ми з автомайданом поїхали блокувати Шевченківський суд, де розглядалася сфабрикована справа проти одного з наших активістів.

Наша машина вперлася в ворота, за якими стояла ціла купа Беркуту у повній амуниції, і ми розуміємо, якщо вони на нас підуть, від нашої машини залишиться консервна баночка.

Тоді і прийшло розуміння фізичної небезпеки, що от є ми, а є ворог, який може завдати тобі фізичної шкоди. Перша думака – Біжи!, але ти лишаєшся, і робиш свою справу.
24 ОМБР ІМЕНІ КОРОЛЯ ДАНИЛА
Віра Прохира
Тоді, мабуть, і була та мить неповернення, певний Рубікон. Я прийняла рішення, що звільняюсь з основної роботи, працювала в сфері політичного піару, скасувала записи на новорічні фотосети (як хобі займалася студійною фотографією). І життя якось саме собою змінилося. Ми їхали пікетувати Лук'янівське СІЗО, замість того, щоб йти на корпоративи, ганяли в Епіцентр по потрібні активістам речі, а не в салони у пошуках суконь. Пам'ятаю, тоді з'явився навіть такий собі тест, на визначення свій/чужий – яка асоціація при слові "коктейль". Якщо Койтейль Молотова – то свій, якщо Мохіто, Піна-Колада – чужий.
Віра Прохира
Коли Майдан закінчився, і розпочалась АТО - я почала волонтерити.
Потім пам'ятаю момент, коли влітку 2014 один з кращих друзів приїхав до Києва, ми зустрілися, і він спокійно повідомив, що приїхав на збори добровольців і скоро рушає на війну.
Я усвідомила, що він їде туди і може не повернутися, і от це було по-справжньому страшно. Потім багатьох інших знайомих, з ким разом росли, вчилися, ходили на вечірки, грали в Мафію, теж мобілізували. За них теж довелося попереживати.
Тоді, можливо, і почали з'являтися перші думки призватися, але в мене на той час була хороша зарплата з якої я могла купляти потрібні для бійців речі, і я себе переконувала, що правильно залишатися на своєму місці і допомагати хлопцям. Про брак кадрів в армії я не могла на той час говорити, бо була далекою від цього. І в 2014-2015 справді була потреба у волонтерській роботі.

Коли почала співпрацювати з фондом Повернись живим, зрозуміла армійську структуру більше. Зараз розумію, що забезпечення вже більш-менш є, а кадрів не вистачає. Подумала, що, можливо, і я можу принести користь своїми мізками та знаннями, адже армія це не завжди змагання м'язами.
Влітку 2017 року прийшло усвідомлення, що я просто втомилася жити на два світи. Було два ключових моменти. Одного разу знайомий військовий мені сказав: Ви, волонтери, молодці і ми вам дуже вдячні, але навіть якби не було вас і вашої допомоги, ми б все одно воювали. Так, з більшими втратами, але ми б робили свою справу, йшли у бій. А якби не було нас, невідомо, яке б життя було у всіх.

Я спочатку дуже образилася, але згодом зрозуміла, що він правий. І другий вирішальний момент був, коли мене подруги витягнули в Києві на концерт, а знайомий написав, що в них 200-ті. Я зрозуміла, що фізично я тут, а думками – там.

Якраз тоді мені запропонували роботу, зовсім не пов'язану з армією. І я вирішувала – або припиняти співпрацювати з фондом, полишити поїздки на Донбас, або "узаконювати" стосунки з армією. Так восени 2017-го я опинилася у Тернопільському військкоматі. Зараз служу в 24 бригаді ім. Короля Данила.
Зараз я дивлюся на свою роботу глобально, мій роботодавець - Україна, служу українському народу.
Коли почалась війна частина моїх друзів пішли добровольцями, частина самостійно мобілізувалась. Я бачила, що по спорядженню в них все дуже погано, все, що видали, було, м'яко кажучи, не робочим. Тоді зрозуміла, що для виживання групи потрібно спорядити всіх, бо не можуть мої друзі бути якісно одягнені, взуті, з бронею, а інші - ні.
МЕДЕВАК, TacCat Casualty Care
Олександра Завальна
Я ВИРІШИЛА РОЗПОЧАТИ ЗБІР КОШТІВ ДЛЯ НИХ, ЦЕ І СТАЛО ПОЧАТКОМ МОГО ВОЛОНТРЕСТВА. ВЕСЬ 2014 РІК Я ЇЗДИЛА НА ФРОНТ ЯК ВОЛОНТЕР, ДОПОМАГАЛА ЗІ СПОРЯДЖЕННЯМ, НАВІТЬ З РЕМОНТОМ ТЕХНІКИ.
Олександра Завальна
У 2016 році разом з Людмилою Білекою вже працювали разом як інструктори, їздили в зону бойових дій на ротацію як екіпаж медеваку, але вирішили об'єднатися з нашим другом Богданом в організацію, яку назвали TacCat Casualty Care. Ми зрозуміли, що на фронті медиків вистачає, а відсоток навчених бійців ще й досі доволі низький і треба сфокусуватись на цьому.
Хлопців з полігону, відправили в Амвросіївку на жовтих Богданах, без жодного маркування, коли там вже були обстріли. Іншої техніки в них не було як у тероборони. Мій друг військовий дізнався, що до їх частини закріплена техніка, яку мали утилізувати. Нам вдалося домовитися з керівництвом і волонтерськими силами відновити техніку та відправити на фронт це було шість БРДМ-2.

Потім виникла потреба в аптечках. Я почала їх комплектувати, відштовхуючись від складу американської військової аптечки (IFAK) . Мені допомагали з Британії, передавали перші Celox, турнікети. Але проблема виникла у тому, що там ніхто не розумів, як цим користуватися. Я зрозуміла, що насправді не вистачає компетентних людей, які пояснять як, коли і чим користуватися. Вирішила самостійно піти на вишколи та отримати інструкторський сертифікат.
На той час мені вже довелося і бачити бойові травми, надавати першу допомогу і перебувати у стресовому стані.
Наразі в нас працюючий соціальний і водночас ветеранський бізнес.

В ньому дві основні ланки, це тренінги з невідкладної допомоги для цивільних та військових, і набори/аптечки для надання допомоги.
Я розвінчую тотальну інфантильність громадян. Наприклад, що їм ці знання не потрібні і вони дочекаються медиків, які все вміють. Для прикладу, від раптової зупинки кровообігу (з багатьох причин і це не завжди зв'язано з зупинкою серця) до настання смерті мозку (клінічної смерті) лише 3-5 хв. І, як ви розумієте, якщо очевидці не розпочнуть відразу сердцево-легеневу реанімацію, то бригада швидкої, яка в середньому за 15 хв прибуває, просто констатує факт смерті. Таке життя і треба розуміти це без прикрас.

Ми намагаємося створити стійкий тренд на домедичну допомогу через освітні заклади, бізнеси, підприємства, громадські проекти та медіа. Це не легкий шлях і популяризація бізнесу з такою відповідальною соціальною складовою.

Війна для мене почалася у 2014 році. В мене рідна сестра живе в Слов'янську і я чула не з телевізора, не з інтернет ресурсів про події, які відбуваються, а від рідної людини.

Вважаю, що військовослужбовець ЗСУ не повинен бути вузькоспрямованим – бо ти не знаєш, що може бути далі і які знання тобі можуть знадобитись. Тому насамперед я пішла на курси Червоного хреста, щоб у разі необхідності мати змогу надати допомогу пораненим.
"ТАНЧІК", ГУМАНІТАРНИЙ ПРОЕКТ ЗСУ "ЕВАКУАЦІЯ 200"
Тетяна Дундук Кучерява
У вільний від служби час почала освоювати водіння бронетехнікою. Так крок за кроком вдосконалила навички водіння танком та освоїла іншу бронетехніку. Я розуміла, що під час війни повинна буду виконувати різні завдання за призначенням. Згодом пройшла курси військово-цивільного співробітництва, після їх завершення з нами провели тестування, з якого вивчали наші індивідуально-психологічні якості.
Тетяна Дундук Кучерява
В жовтні 2016 року мене затвердили на ротацію в зону проведення АТО. Ми поїхали в Краматорськ. Я була трохи розчарованою, бо не люблю так званий "туризм" в АТО. Але потім все змінилося і мене чи то за особистими якостями, чи то за цілеспрямованістю направили в ротацію у складі гуманітарного проекту ЗСУ Евакуації 200.

Коли їхала на ротацію, намагалася уявляти, як я буду виконувати завдання. Але все насправді вийшло інакше, до цього неможливо бути готовим і уявити. Під час виконання завдання в складі групи відкрила в собі нові здібності і внутрішні ресурси, про які не знала.

Може це прозвучить цинічно, але коли я їхала на виїзд, то мій організм якось мобілізувався і я давала собі установу, що маю просто виконати свою роботу. Я займалася ексгумацією, передачею та транспортуванням тіл загиблих. Три місяці виконувала завдання.

Найскладнішим та найстрашнішим було – подивитися в очі рідним, батькам, друзям, коли привозили загиблого захисника. Решта все було не так страшно.
Під кінець моєї ротації якось офіцери з військово-цивільного співробітництва попросили передати листи захисникам і привітати місцевих дітей з новорічними святами.

Після привітань ми заїхали в Піски. Там я і познайомилася з майбутнім чоловіком, майором Олегом Ігоровичем Дундуком.
В січні 2017 року відбулася ротація і я відправилася на своє постійне місце служби в Харків. Хотілося ще б звісно поїхати. Багато хто каже, хто виконував завдання в АТО, що тягне туди знову. Але на даному етапі життя ми вирішили, що варто нарешті возз'єднати сім'ю. На даний момент я перевелася до чоловіка. Бо коли ми одружилися, він через 3 дні поїхав в АТО і майже рік після шлюбу ми були на відстані.

На війні, як би це прикро не звучало, є позитивні моменти – тепер в мене є коханий чоловік. Інакше, перебуваючи я в Харкові, а він - у Львові, ми б ніколи не зустрілися. З'явилися справжні друзі, з'явився життєвий досвід, по іншому сприймаю життя.
Я за освітою медсестра. Коли почався Майдан, думала, що моїх знань недостатньо, моє втручання не потрібне, адже там надають допомогу професіонали. Та постраждалих було багато, а медиків – один на сотню, в кращому випадку. Я зрозуміла, що не може бути біля кожної людини професійного лікаря, і тому будь-які знання з медицини, домедичної підготовки будуть життєвоважливі для кожного.
МЕДЕВАК, TacCat Casualty Care
Людмила Білека
Коли почалася війна я не дочекалася мобілізації і пішла добровольцем. В очікуванні повістки, вирішила, що маю зайнятись самоосвітою і допомагати в підвищенні освіченості якомога більшої кількості людей, так потрапила на проект Медсанбат.
Людмила Білека
Випускників проекту збирали в медичну евакуаційну бригаду, куди я і напросилась. Ми планували виїхати в зону АТО в кінці 2014 року, але поки узгодили всі документи і вирішили питання з транспортом, виїхали у січні 2015-го. Мій екіпаж їхав в Станицю-Луганську, але доїхали тільки до тодішнього Сектора Б (на захід від міста Донецьк). Потрапили туди в день, коли впала вежа аеропорту, і залишилися там, адже існуючі екіпажі не справлялись з роботою.

В 2015 році я працювала і викладала домедичну допомогу в зоні АТО, на прифронтових територіях, полігонах, а потім в поліції.

В 2016 році з Олександрою Завальною і нашим другом Богданом ми створили організацію TacCat – це інструкторська діяльність по тактичній медицині, домедичній допомозі, співпраця з організаціями, які виготовляють медичне оснащення та спорядження, це і надалі допомога на фронті, а також виховання цивільного населення у наданні домедичної допомоги.
У зоні АТО зі службою медичної евакуації крайній раз ми працювали влітку 2017, де прийшло розуміння, що гостра потреба в волонтерстві відпала. Чітко зрозуміло це стало, коли декілька організацій приїхали за одним пораненим і не могли вирішити, хто його евакуюватиме.

У TacCat зараз є два базових курси: зупинка кровотеч та базова підтримка життя плюс невідкладні стани (серцево-легенева реанімація). На курсах люди можуть освоїти навички серцево-легеневої реанімації, користування дефібрилятором, вчаться зупиняти кровотечі різними методами. Зрештою, знання забуваються, їх потрібно оновляти і з часом перепроходити курс.
Мій чоловік був мобілізований 18 березня 2014 року. Він служив в 30 бригаді в 3 гаубичному батальйоні. 11 серпня 2014 року він загинув.
25 БАТАЛЬЙОН "КИЇВСЬКА РУСЬ"
Юлія Кіріллова
Я тоді була волонтером, ми працювали і з військовими, і з цивільним населенням, і з дитячими будинками в зоні АТО. Потім трохи затихли серйозні бойові дії, і я вирішила займатися суто дітьми. Але приїхала в 25 батальйон до своїх друзів і затрималася майже на два тижні. Вони запропонували мені йти служити до них в батальйон. Раніше я про армію навіть не думала, а вони так неочікувано запропонували і я неочікувано погодилася.
Юлія Кіріллова
Після оформлення я одразу поїхала в Попасну. Оскільки я була суто цивільною людиною, без найменшої військової освіти, мене мобілізували як діловода. А потім перевели в розвідку, на посаду розвідник-гранатометник. Також на мені були карти та медицина. Хлопці вчили стріляти. В мене був гранатомет РПГ-7Д , АКС-У та ПМ. Ми часто ходили на виходи.
Потім, у 2016 році, ми стояли на Світлодарській дузі та Троїцькому. Був такий момент, коли приїхали "великі начальники" і наказали забрати всіх дівчат з передової. Нас тоді попереводили в медицину, на кухню, на штаб. Я стала санінструктором. У нас була нестача водіїв на санітарні машини, і ми самі їздили, і самі надавали допомогу.

Напевно, було два найтяжчих бої. Один 29 червня, у нас тоді загинув наш Кузнєц і Міф (Василь Сліпак). І 9 липня нам обстріляли швидку. Тоді в нас троє загиблих було. Два наших ВОПа розгромили в хлам. Між розривами відстані в метр були, кроками можна було поміряти. Весь взвод розвідки поклали, всі були поранені, контужені.

Найскладніше, коли в тебе на руках помирає людина. Коли він ще дихає, а потім витягаєш каталку з машини, а він вже не живий. І ти розумієш, що там черепно-мозкова травма, пошкоджений мозок, витекло око, шансів не було…
Пам'ятаю першого серйозного 300-го, коли хлопця привезли з позицій, відкрилися двері медички, а там просто пошматоване тіло. Це не порізи, не рани, не переломи – просто пошматоване тіло.

Подих перехопило, страшно стало. А потім на мене гаркнули: Чого ти там стала!, і прийшлося опанувати себе, взяти ту напіввідірвану ногу, з якої стирчала кістка (хоч не переламана), зняти черевика, перемотати, помити...

Важко, коли йому боляче. Він кричить, а тобі потрібно мотати, джгут накладати, щось робити з ним… Я зрозуміла, що страшного немає нічого. Так, неприємно, але нестрашно, це така сама людина.

Бувало страшно, коли обстріл, а треба їхати за пораненими. Відчуваєш, що зовсім не хочеш їхати, боїшся, але на педаль натиснув і поїхав, а що робити.

Війна загартувала мій характер. Коли загинув чоловік, я поплакала місяць, а потім все тримала в собі, це мене причерствило, додало жорсткості.

Зараз я звільнена з армії. Скучаю і хочу назад, але фізично не можу дозволити, здоров'я не те. Я не хочу бути тягарем там. Але всі речі в мене вже давно зібрані.
Моя війна почалася на Майдані. Там я була у шпиталі в парламентській бібліотеці. До цього я ніколи не мала жодного стосунку до медицини, але мені хотілося допомагати. Лікарі казали мені, що робити - я робила. Тоді я зрозуміла для себе, що не лякаюсь крові, не панікую, коли бачу поранених, швидко реагую у критичних ситуаціях.
"КУБА","ГОСПІТАЛЬЄРИ", 1 ШТУРМОВА РОТА ДУК ПС
Юлія Сідорова
КОЛИ Я ПОБАЧИЛА, ЯК НА ГРУШЕВСЬКОГО БЕРКУТА ПАЛИЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР, ТО ПЕРЕКОНАЛАСЬ, ЩО Є РЕЧІ ЗНАЧНО СТРАШНІШІ ЗА КРОВ ТА ПОРАНЕННЯ.
Юлія Сідорова
Після того як Майдан закінчився, в певний момент я зрозуміла, що не витримую і що мені треба їхати на війну. Під час революції було гасло Разом і до кінця, а значить треба було йти до кінця. Я почала шукати, куди поїхати, куди мене можуть взяти.

Мені дали номер Марії Берлінської. Вона сказала, що можна піти в Айдар. Ми зустрілися в Києві. Під час зустрічі я познайомилась з Яною Зінкевич, засновницею Госпітальєрів. Яна запросила мене до себе і я стала її заступником з адмінпитань.

Два перших місяці мене не відпускали на передову, але мені хотілося навчитися надавати медичну допомогу і бути саме там, де війна. Я розуміла, що не обов'язково мати медичну освіту, якщо дійсно готовий вчитися. Я не була виключенням - на той момент всі тільки вчилися воювати.

Вперше на війну я потрапила в Піски наприкінці 2014. У 2016 році вже була командиром групи.

За час війни працювала в Старогнатівці, майже рік пробула в Широкіному, потім Авдіївка, Кам'янка, зараз це взагалі Луганський напрямок.
Юлія Сідорова та Аліна Михайлова
У Широкіно познайомилася з Аліною Михайловою. Вона прийшла в Госпітальєри та пройшла курс з тактичної медицини. Її поставили до мене в групу "другим номером". Відтоді і до сьогодні ми працюємо разом. Згодом я вийшла з Госпітальєрів.

Чим займатися далі? Це питання довго не стояло. Командир 1 штурмової роти ДУК ПС Да Вінчі запропонував нам з Аліною створити власну медичну службу у його підрозділі. Робити своє мені було цікаво, хоч я не до кінця вірила, що ми зможемо придбати транспорт і обладнання. Але все якось пішло.

Люди знаходилися, підключалися, допомагали, купували. Зараз у нас є два реанімобіля з повним медичним обладнанням і позашляховик для евакуації. За рік ми вибудували власну медичну службу УЛЬФ, яка укомплектована таким обладнанням, якого не має жодна медична служба на фронті.

Тим пораненим, яких ми можемо вивезти і періодично вивозимо, надається максимально якісна допомога.
Наша основна задача - займатися евакуацією бійців 1 ОШР, бо ми і є її частиною. Але оскільки рота ніколи не працює сама по собі і йде активна співпраця з ЗСУ, тож ми допомагаємо і хлопцям із Збройних сил. А іноді навіть місцевому населенню.
Це лише маленька частина історії тих дівчат, жінок, які знайшли в собі сміливість бути на війні. Як би до цього не ставилися чоловіки, ці дівчата роблять все, що в їхніх силах, для перемоги. І вони впевнені в тому, що не втомляться.

Війні байдуже – жінка ти чи чоловік, єдине, що може довести її до завершення – прагнення перемогти і докладання зусиль. І ці дівчата викладаються на повну.

Тим часом, українська армія змінюється не лише озброєнням і набуттям досвіду, а й сприйняттям жінки, як повноцінного достойного воїна.
Перемога за нами!