“Бог посеред нас, він воює разом з нами за Україну”, – сказав ієромонах отець Іван. І пішов на війну з перших днів великої навали орків.
Це його третя війна. Перша була “партизанка” ще понад 20 років тому у горах Грузії. Ворог той самий – рашисти. Після тієї війни, тоді ще юнак, у пошуках істини блукав, як сталкер по чорнобильських лісах.
Одного разу вночі до нього підійшла зграя вовків. Він поговорив з вовками і зграя пішла геть. Отже вовків можна переконати. А людей? Тоді отець Іван, ще цивільна людина, вступив на навчання до духовної академії Київського Патріархату.
Вивчився. Я вже зраділа, що буде з нього красивий священник. Буде молода попадя, гарні діточки, як то кажуть, “і приходик і свічний заводик”. Та дзуськи!
2014-го отець опинився у вирі революції. Звісно… Пліч-о-пліч з бойовими побратимами. За зброю тепер йому правила молитва. У кривавий день розстрілу Небесної сотні на Інститутській молився серед пострілів і смертей. Вирішив стати ченцем.
Я засмутилася: “Це що, так не хочеш спокійно одружитися, що у ченці йдеш?”. Він образився: “Та війна ж починається, про що ви?”. Постриг відбувся у підземній церкві лісового монастиря. Настоятель відпустив ченця Івана на фронт добровольцем-капеланом.
В гостях у побратима по 131 ОРБ Ігоря Тополі, разом із священником о. Євгеном.
У Новоград-Волинському окремий розвідбат УНСО (у складі ЗСУ) склав присягу. Невдовзі бійців вивезли на позиції – голий степ східного фронту. Хочеш жити – хапай лопату.
Шанці копали швидко, щоб обстрілами не накрили. Коли трохи впоралися, отець Іван закомандував копати серйозніше укриття. А коли бліндаж був готовий, оголосив – тут заборонено палити тютюн, вживати брутальні слова… Бо це віднині церква!
Поставив ікону і запалив свічку. Бійці схарапуджено пішли вгризатися у землю, копати наступний бліндаж, де все можна. Та врешті і церкву на лінії вогню не оминали. І від обстрілів ховалися і приходили зі своїми болями та сумнівами. Отець Іван, втім мав свої халепи. Служив рядовим – з усіма “принадами” солдатської служби. Чергування, наряди, бойові завдання. І “розноси” від командирів…
Одна з пригод. Отця Івана долучили до завдання групи розвідників. Бо командир вірив у неабияку “чуйку” і досвід святого отця. Командир блимнув частиною оперативної мапи: “Бачите?”. І закрив її. Махнув рукою поза мапою у повітрі: “А десь тут висотка ворожих корегувальників, яку маємо взяти під контроль…”.
Група повзала по степу і таки вирізнила з багатьох потрібну висотку. Повідомили командиру координати. Та навколо кургану було заміновано. Раптом із кущів вибігла лисиця. І почимчикувала між мінами в потрібному напрямку.
Отак лисячим слідом розвідники доповзли до цілі. Та взяли її під контроль. Почався обстріл. Отець Іван подзвонив попрощатися настоятелю свого монастиря. Той почув звуки пекла і сказав: “Чого ви їх боїтеся? Нехай вони вас бояться! Моліться і все буде добре!”.
Раптом на позиціях ворога почувся потужний вибух. Ворожі міномети змовкли. Розвідники видихнули. Розслабилися. А тут їм летить новий наказ – протриматися і дочекатися підмоги. Протрималися. Дочекалися.
Батальйон починав ранкове шикування з молитви. Бувало, що й декого з командирів вдавалося спонукати до сповіді. Після дембеля отець Іван і в церкві смиренно служив, і два скити викопав, у яких написав книжку “Вирій”. Про пригоди молодого комбатанта у горах Грузії.
“Над моєю головою щойно збили ворожий літак! Незабутня картина!”, нещодавно захоплено написав він.
Третя війна отця Івана – теперішня, вражаюча. Він каже, що, вочевидь бачить участь у ній сил небесних, Божих – на нашому боці. Мав нагоду в цьому пересвідчитись. Поміж жахом обстрілів над його головою градами та ракетами, відзначив неймовірно майстерну роботу нашої арти, ППО та авіації. Навіть природа частенько на нашому боці.
Ця велика війна не стала для святого отця несподіванкою. Ще у лютому 2014-го було зрозуміло, що війна рф проти України вже почалася.
І ми з отцем Іваном тоді взялися “вангувати”. Святий отець, на мою думку, людина незвичайна. І я запитала, якою буде ця російсько-українська війна за його передбаченнями. Тоді він сказав: “Україна переможе!”. “А за рахунок чого?” запитала я і нагадала співрозмовнику, що української армії практично немає.
Очі отця Івана спалахнули блакитним вогнем. І відповів, що маємо прихований потужний ресурс – духовний і людський. Що війна буде важкою, але буде ще й неймовірна партизанка з боку досі мирних людей. І що ми обов’язково виженемо нападників.
Запропонував і мені “повангувати”. Я сказала, що відчуваю, як Київ будуть бомбардувати. У це святий отець повірити не захотів…
Минуло вісім років, ми коротко зустрілися зараз. Київ таки бомбували. А про теперішню партизанку, яку він бачив на власні очі в одному із сіл Київщини, розповів з чарівною усмішкою. “До села рухалася колона рашистських панцерників. Після потужного удару по ній арти ЗСУ та джевелінів, раптом звичайні сільські дядьки хутко повибігали ледь не з усіх дворів. Тих рашистів, які вискакували рятуватися з палаючої техніки, покришили на винегрет зі стрілецької зброї. Хто з чого. З рушниць, дробовиків, автоматів, кулемета, що в кого було. Для полону жодного живого не залишили”.
Я й запитала, а де ж це у селян така зброя взялася? Отець усміхнувся і пожартував : “Може браконьєри?”. Два ворожі панцерника все ж втекли. Швидко, що не наздогнали. Недалеко втекли – у болоті затонули (природа впоралася). А зараз їх витягли і вже на ремонті в ЗСУ.
На жаль, наша коротка зустріч добігла кінця, бо отець Іван поспішав на прощання із загиблим другом Хамером, якого мав відспівати. Наприкінці нашої зустрічі отець Іван, як пророцтво, процитував святе письмо про силу духу: “Стійте! Будьте мужні! І Господь переможе за вас!”.