Продовження. Попередній текст можна прочитати тут.
Основний державний документ, що покликаний побудувати системні рішення проблемних питань ветеранів, це відверто патерналістський Закон України Про статус ветеранів, гарантії їх соціального захисту.
Закон прийнято у 1993 році, він пережив понад 120 правок і станом на сьогодні є неповоротким монстром, який не вирішує більшості питань сучасних ветеранів.
Чому патерналістський? Бо успадкував все найгірше, що було у такому ж законі Радянського Союзу – відсутність людиноцентричного підходу та пропагування марнотратства державних коштів на купу різних пільг замість надання можливостей для розвитку.
Ветеранська спільнота, представники різних організацій із 2016 року комунікували про необхідність зміни Закону, в результаті чого з’явилося кілька текстів, деякі з яких навіть були зареєстровані як проєкти Закону у Верховній Раді України.
Проте політичної волі народним депутатам та державним службовцям (серед яких, до речі, два роки тому був і я), так і не вистачило.
У 2019 і 2020 роках ветеранська спільнота бачила найкращий фідбек від держави, коли прямі ініціативи профільних громадських організацій мали підтримку та лобі. Прикладом політичної волі в цій історії може бути Закон України про статус УБД для добровольців, який ветеранська спільнота адвокатувала з 2016-го, і коли більшість стейкхолдерів казали, що це вже нереально, в 2019 році Верховна Рада все ж таки спромоглася його прийняти.
Мінветеранів, яке першим мало б відреагувати на геометричне збільшення власної цільової аудиторії, так і не використало можливості Верховної Ради України в 2022 році.
Впевнений, що у колишніх колег було багато вагомих причин, проте факт залишається фактом – основний документ, який може реально поліпшити життя ветеранів/ок, надавши їм необхідні можливості, так і залишається незмінним.
Тут варто додати ще одну тезу, яка, впевнений, є важливою. Досвід інших країн підказує, і я з цим цілком погоджуюсь, що держава має задавати рамки ветеранським політикам у вигляді законів і відповідних нормативних документів. Цими документами вона затверджує правила гри в у сфері ветеранських політик (та і в будь-якій іншій сфері), чим одразу визначає ефективність використання бюджетних коштів.
Наведу один приклад – в Україні й досі немає стандартів надання психологічної допомоги ветеранам. Бюджетна програма є, суб’єкти, що надають допомогу за державні кошти – теж є. А от контролю за тим, чи якісно вони її надають, немає.
Відповідно, немає і розуміння ефективності використання бюджетних коштів. І це так, на пів штика МПЛ* копнути (*МПЛ – мала піхотна лопата).
З ким би я не говорив, всі погоджуються в одному – сьогодні держава зайняла позицію страуса у питанні підготовки інституцій до повернення Захисників і Захисниць. Державні системи соціальної, медичної, психологічної підтримки не готові.
Неможливість отримання базових послуг одразу проявиться у соціальній напрузі в громадах, які, у свою чергу направлятимуть ветеранів і ветеранок з логічним питанням: “Що ви робили, поки ми воювали?” до держави.
Адже саме держава формує політики, задає загальні рамки та знаходить ресурси на їхню реалізацію. При всьому бажанні, неурядові організації, волонтери та бізнес не зможуть підстрахувати державу в таких об’ємах, щоб швидко і в повному обсязі задовольнити все більші потреби Захисників та Захисниць…
Ми не можемо поки говорити про якісь конкретні терміни демобілізації, тому ще є час на формування політик, зміну основного закону та інших нормативних документів.
Але я вважаю за необхідне застерегти державу від нав’язування законодавчих норм без попередніх консультацій. Принцип “нічого для ветеранів без ветеранів” діє, це вже доведено практичним досвідом.
І держава, і громади, й бізнес, і ветеранські громадські організації – всі в одному човні. Тому, що раніше структура, яка формує ветеранські політики, почне проактивну комунікацію з усіма іншими стейкхолдерами , то легше Україна подолає потенційну соціальну кризу.
Як уже було зазначено – держава не повиннаа реалізовувати ветеранські політики. Ті, хто в темі, згадають про Український ветеранський фонд, і я погоджуюсь, що дійсно, мета фонду – реалізація політик.
Але один фонд в Києві може впроваджувати національні проєкти, проте неспроможний охопити кожну громаду, де надаються послуги. Тому саме громадам буде присвячено мою наступну публікацію.
Більше про важливі рішення можете подивитися у трансляції “Всеукраїнського діалогу: громади-ветеранам”