Факти ICTV розпочинають спецпроект про світові міжнаціональні конфлікти. Донбас – не унікальний, і нам є чому повчитися в інших. Або навпаки – зрозуміти, чого точно не можна робити.
Ми розповімо про 17 міжнародних конфліктів. Деякі на кшталт подій у колишній Югославії будуть цікаві українцям з точки зору урегулювання за підтримки міжнародних посередників. А досвід Північної Ірландії – безпрецедентні перемовини британського уряду.
До проекту залучені виключно фахівці, які досліджують конфлікти роками. Ми спробували поглянути на конфлікти не через призму політики, тому деякі висновки для читача будуть несподівані.
Читайте: Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії
Читайте: Війна в Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії й Туреччини
Читайте: Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська
Читайте: Війна і незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін
Читайте: Війна в Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв
Читайте: “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини: вибір еліт всупереч думці народів
Читайте: Війна в Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною
Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна
Частина 1
Записано зі слів аналітика-міжнародника Ілії Куси, етнічного сирійця.
За Сирією я слідкую через міжнародні, регіональні арабські та сирійські ЗМІ. Також у Сирії живуть мої родичі – є інформація зсередини. Я не фанат Башара Асада, але моя позиція по Сирії доволі непопулярна через брак інформації про конфлікт в самій Україні та наслідування досвіду західних медіа у висвітленні конфлікту.
Конфлікт у Сирії розпочався у лютому 2011 року, коли на хвилі ейфорії т.зв. Арабської весни сотні людей вийшли на вулиці Дамаску та ще кількох міст. Але не повально, як, приміром, в Єгипті.
Перша і найголовніша вимога – звільнити політв’язнів. У списку були чотири сотні осіб, більшість – члени різноманітних ісламістських угрупувань. Це люди, які перебували за гратами ще з часів Хафеза Асада.
З цією вимогою відбувалися мітинги упродовж лютого. Перша реакція уряду – не розгін демонстрантів, а обіцянка виконати їхні вимоги. Звісно, у деяких містах відбулися сутички демонстрантів з поліцією та арешти, часом абсолютно безпідставні. Але якогось масового розстрілу людей не зафіксовано, як, наприклад, у тій же Лівії.
Коли на вулицю вийшло більше людей – Асад відправив у відставку уряд, призначив нового прем’єр-міністра Ріяда Хіджаба. Також він скасував надзвичайний стан у країні, який діяв з 1967 року. Багаторічний надзвичайний стан – це така собі традиційна риса багатьох автократичних режимів. Дивуюся, чому досі в Росії до цього не додумалися. Введення надзвичайного стану урізає певні права населення та наділяє особливими повноваженнями силові структури.
Після цього протести вщухли до березня. Навесні почалися вже масові виступи, але, на відміну від попередніх протестів, ці аж ніяк не були мирними. Передусім через зміну самого контингенту учасників демонстрацій. Вони почалися із виступу членів ісламістських течій, інспірованих з-за кордону та завдяки активній підтримці внутрішніх радикальних сил. Але почалися вони не у Дамаску, як багато хто міг подумати. А у південному місті Дераа (на кордоні з Йорданією). На протест вийшли учні місцевої мечеті Аль-Омарі. Лозунги – “Асада у відставку”, “смерть алавітам”, “християн у Ліван” тощо. Вони були інспіровані місцевим шейхом Ахмедом Аль-Саясіном. Кілька десятків демонстрантів були заарештовані. Після цього почалися масові заворушення, особливо у п’ятницю, в “день гніву”, після молитви в мечеті.
Збройні сутички почалися у квітні, коли демонстранти зайняли кілька складів зі зброєю, а в Сирію відкрилися потоки озброєння та фінансування з боку нафтових монархій, які підтримували антиурядові виступи. Схема була подібною до лівійської.
У кінці весни 2011 року, коли бойовики захопили армійські склади й фактично очолили хвилю протестів, Башар Асад застосував зброю. Конфлікт стався після п’ятничної молитви ісламістів у провінції Дараа та інших містах. Я не знаю, хто відкрив вогонь першим – поліцейські чи ісламісти. Але те, що загинули люди – факт. Потім бойовики швидко захопили кілька найвіддаленіших від центру міста на півдні, північному сході та півночі країни – це Ракка, Дейр-аз-Зор, Баніяс, Хомс, Дараа, Босра, Джиср аш-Шугур, Рабія, Абу Аль-Духур. Та ще кілька районів у передмісті столиці, в яких проживали переважно консервативні мусульмани та місцева біднота. Це район Джобар у Дамаску та міста Дарая, Мадая і Дума у провінції Дамаск. Захоплення та витіснення урядових сил відбувалося явно не мирними демонстрантами з фаєрами та державними стягами, а вже озброєними загонами бойовиків із чорними прапорами та відомим на сьогодні зеленим прапором “сирійської опозиції”.
Цей прапор певний час використовували в якості дежавної символіки раніше. Він втратив свою легітимність та визнання ще у 1960-х роках. Його використання поряд із стягами ісламістів, свідчить про те, що ці бойовики відкидають саму ідею сирійської держави та хочуть її повністю делегітимізувати.
Бойовики, а не опозиція
Проти Асада ніколи не було масових мітингів. А з тієї мечеті в Дераа вийшли прихильники ісламістів, в тому числі з організації “Брати-мусульмани”, яка своїми діями неодноразово доводила, що не є мирною за своїм покликанням та цілями.
Я не знаю, що таке “сирійська опозиція” в сьогоднішньому західному розумінні цього поняття. Я знаю, що у лютому виходили люди, як у нас на Майдані. У Сирії завжди були ті, кому не подобалася влада, і це нормально. Але станом на весну-літо 2011 року, “опозицією” їх вже не можна було назвати. Звичайних людей, що домагалися змін, замінили антиурядові озброєні угруповування, які почали вести боротьбу проти уряду. При цьому вони не мали ні політичної програми, ні сильних лідерів, ні соціальної підтримки, ні легітимності. В Україні ж подібні збіговиська “ДНР” та “ЛНР” не називають “опозицією”?
Коли ці “народні загони” очолили ісламісти та досвідчені джихадисти, повстання переросло у повномасштабну війну. А після захоплення великих міст бойовиками – на арені з’являється Вільна сирійська армія. Це об’єднання колишніх військових та дезертирів, які сформували альтернативну організацію проти уряду. Коли ситуація стала малоконтрольованою й частина військових повважала, що усе піде за сценарієм Єгипту – уряду скоро не буде, а далі – вибори. Увесь 2011 рік основні бої точилися між Вільною сирійською армією та збройними силами Асада. Подекуди спалахували сутички з окремим групами ісламістів типу “Ахрар Аль-Шям”. На тлі протистояння між діючими та колишніми військовими, саме останні суттєво посилили свої позиції та закріпилися на значних територіях на окраїнних районах провінцій. Крім того, основним фактором, який зумовив приреченість Вільної Сирійської Армії в Сирії – це той факт, що її ядро з 2011 аж по 2013 роки складали близько 300 терористів тоді ще “Ісламської держави в Іраку” та майбутнього “Фронту Аль-Нусра”. Пізніше, вони цю організацію розірвали зсередини.
Справжні проблеми з ісламістами почалися, коли прогриміли перші теракти. Вільна сирійська армія тактику терактів спочатку не застосовувала – військовим не притаманно підривати автомобілі у мирних кварталах (хоча, починаючи з 2012 року, й вони ними не гребували). Перші теракти відбулися у грудні 2011 у Дамаску.
Вже у 2012 році сторін конфлікту було три – урядові сили, Вільна сирійська армія та ісламісти. Ісламісти були розколоті на різноманітні течії з огляду на ідеологію, рівень радикальності ісламу, який вони сповідували, та залежно від джерела фінансування з-за кордону. Були й про-саудівські угруповання, і про-катарські, і про-турецькі тощо. Багато нинішніх бійців ІД на самому початку воювали у складі інших угрупувань. Діяли як звичайні бандформування. Так само, в Україні сепаратистський рух на сході не був одразу інституційним та організованим – це вже потім, під зовнішнім впливом, сепаратисти стали якимсь “ДНР” і “ЛНР” зі своїми псевдо-парламентами і псевдо-урядами. У Сирії ситуація аналогічна. Єдина різниця – ісламістський рух в Сирії набагато більш роздроблений та позбавлений будь-якої єдності, аніж “Л/ДНР” в Україні, яких кремлівські куратори намагаються втримати в одному човні.
Драматична розв’язка настала у 2013 році. Вільна Сирійська Армія, на яку робили ставку США та союзники, розвалилася під натиском ісламістів у своїх лавах. Через брак людського ресурсу та легітимності в очах населення, вона почала приймати до себе всіх без винятку, в тому числі й терористів. А тому вже у першій половині 2013 року ВСА була розгромлена силами бойовиків, а її керівництво евакуювалося до Туреччини.
На сьогодні основними антиурядовими угрупованнями є коаліції екстремістських та ісламістських груп (це “Армія Ісламу” та “Армія завоювання”), найбільші терористичні організації “Фронт Аль-Нусра” та “Ісламська держава”, окремі ісламістські угруповання, що діють на півдні та півночі країни типу “Ахрар Аль-Шям”, “Джунд Аль-Акса”, “Файлак Аль-Шям”, “Нуреддін Аль-Занкі” та Бригади сирійських туркменів, яких підтримує Туреччина.
Складний вибір США і “дивна війна” Туреччини
У 2012 році у ситуацію остаточно втрутилися зовнішні гравці – це, по-перше, Саудівська Аравія, а, по-друге, – Катар. Вони підтримали усіх противників Асада. Араби постачали зброю і фінанси. Катар також впливав на ситуацію медійно – через телеканал Аль-Джазіра, насичуючи інформаційний простір анти-сирійською пропагандою. “Рупорами” Саудії став телеканал Аль-Арабія. Інформаційний клімат навколо конфлікту дуже швидко перетворився на справжнє болото. Головна битва розгорнулася навколо медіа-образу “сирійської опозиції” та внутрішнього інформаційного дискурсу в самій Сирії, зокрема в особливо уразливих для нафтових монархій районах – де проживали малозабезпечені, але дуже релігійні люди. За їхній розум була справжня битва. Я й досі не бачу переможця. Дуже велику роль зіграли медресе, збудовані на кошти Саудівської Аравії та Катару. Вже кілька разів вони доводили свою ефективність в Афганістані та Пакистані.
Саудівська Аравія була зацікавлена у поваленні Башара Асада, бо він – останній союзник Ірану, її головного конкурента за регіональне лідерство. Та й відносини між двома країнами – як і на міжособистісному, так і на державному рівнях – були поганими. Ще з часів вбивства ліванського про-саудівського прем’єра Рафіка Харірі у 2005 році, коли Сирія стала на бік шиїтської “Хезболли”. Відтак із перших днів війни, Саудівська Аравія робила все, щоб підготувати фундамент для усунення від влади Асада та його соратників.
Прямо протилежну позицію передбачувано зайняв Іран, який з 2012 року надав політичну та збройну підтримку Сирії.
Ще одним союзником Башара Асада в конфлікті виступила Росія. Ще з радянських часів Москва має військово-морську базу в Тартусі. Це останній форпост Кремля у Середземному морі. Якщо він втратить базу – не буде й доступу до регіону. Звісно, цей військовий об’єкт росіяни втратити не бажали. Також зіграло бажання зіткнутися у двобої із США та їх союзниками на Близькому Сході.
США стали на бік сил, що виступили проти уряду. Так само вони діяли в Єгипті, Лівії та Ємені. Як і личить їхньому іміджу та зовнішньополітичній орієнтації, вони підтримали й мантру “повстанці проти диктатури”.
Позицію Туреччини станом на 2011-2014 роки я називаю “дивна війна”. Туреччина була антагоністична сирійському уряду із самого початку – турки й араби взагалі історично мають не найкращі стосунки. Тому Туреччина із самого початку конфлікту підтримала антиурядові сили. Їй було вигідно ослабити одну з найсильніших армій Близького Сходу.
Читайте: Посол Туреччини: Ми сподівалися на Арабську весну, але по Сирії ми дуже розчарувалися
Якщо підсумувати – цей конфлікт класичний приклад того, що англійською називають proxy war. Міжнародні актори ведуть бойової дії між собою чужими руками на території третіх держав. В Сирії це простежується як ніколи.
Вже у 2012 році виникла реальна проблема ідентифікації “терористів” та “повстанців”. Це був і залишається головним болем для міжнародної спільноти.
Це, до речі, проблема саме західних ЗМІ, яких активно копіпастять українські медіа. В англійській мові є слово rebels, що означає “повстанці” у найширшому значенні цього слова. Саме воно й використовувалося для визначення антиурядових груп в Сирії. А тому багато людей стали, фактично, заручниками таких мовних одиниць та назв, які, як ярлики, стали асоціюватися з усіма угрупованнями, які хоч якось виступали проти сирійського режиму. Це слово використовувалися для відомої моделі “чорно-білого” сприйняття ситуації. Мас-медіа частенько застосовують цю модель для спрощення уявлень про певну проблему, щоб зфокусувати увагу аудиторії на набагато менших за кількістю поняттях, які легше запам’ятати. Погодьтеся: фразу “Сирійські повстанці воюють проти режиму Асада” набагато легше утримати в пам’яті, аніж такі складні назви як “Фронт Аль-Нусра”, “Ахрар Аль-Шям” та багато інших категорій, які є елементами Сирійської війни, якщо поглянути на неї глибше. Звісно, більшості людей не притаманно щоразу перевіряти інформацію, та й фізично це складно. Але в цьому й проблема сприйняття ситуації. Колись й Ісламську державу називали “повстанцями”. У статтях на повному серйозі писали Sunni rebel group – “Сунітська повстанська група” по відношенню до ІД. Так само називали і “Фронт Аль-Нусра” в США та Європі. При чому це угруповання так називали навіть після того, як Міністерство юстиції США та ООН внесло його до списку терористичних організацій.
І ще одне: саме завдяки такому поверхневому ставленню журналістів і, подекуди, політиків до конфлікту в Сирії, ми завдячуємо “популярності” ІД на перших етапах її розвитку. Оскільки вона була чітко вмонтована в загальний медійний тренд “сирійська опозиція” та “сирійські повстанці”.
Але вибачте – хто ті повстанці? Я б взагалі радив утримуватися від понять “терористи” та “повстанці”. Ці два слова – це дві крайнощі однієї й тієї ж сутності. Тому я волію усіх називати або антиурядовими угруповуваннями, або збройними формуваннями, або ісламістськими групами. До речі, український МЗС взяв нейтральну позицію – він не підтримав жодну зі сторін конфлікту та закликав до перемир’я, що, як я вважаю, було правильним.
Перша реальна криза щодо дилеми “а кого власне підтримувати?” почалася у другій половині 2012 року, коли з’явилася “Ісламська держава” та “Фронт Аль-Нусра”.
У Сирії не було нікого, кого можна було визначити як опозицію до Асада. На той момент залишилися лише “Фронт аль-Нусра” (терористичним його визнали у 2014), “Ісламська держава” та низка інших невеликих антиурядових груп та бандформувань. Іншими словами, кожній провінції – свій отаман.
На сьогодні на території Сирії налічується понад 2 тис. антиурядових угрупувань. Можете уявити, наскільки все заплутано, та як після цього конфлікт можна подавати як “протистояння повстанців та диктатури”? Це, як мінімум, непрофесійно.
Кого бомбила Росія
Росія вступила у війну, коли склалася критична для Асада ситуація на фронті. Він програвав – і чисельно, і морально. Особливо після початку злету джихадистів усього світу в “Ісламську державу”, яку якраз у 2014 році проголосили Світовим халіфатом.
Мені здається, що Москва хотіла домовитися з Європою по такій схемі: “ми очистимо Сирію від ісламістів, а ви нам поступки по Україні”. Об’єктивно це був логічний крок – ЄС і США не полізли би у Сирію. У Росії було більше легітимності як в очах населення, так і з позиції сирійського уряду. Попри всі розмови щодо вторгнення Росії в Сирію, насправді Москву запросили, і в рамках міжурядових домовленостей її літаки почали бомбити позиції усіх антиурядових формувань. Тому, доволі помилково казати про “вторгнення Росії в Сирію”. У Росії вже на початку була переможна позиція у Сирії. На тлі дуже “бідно” обґрунтованого з позиції міжнародного права статусу сил Міжнародної коаліції в Сирії, які бомбили “Ісламську державу”, російська повітряна кампанія була “прикрита” двосторонніми угодами. Потужна пропаганда та вдало організований сирійською владою бойкот Аль-Джазіри переконали населення у тому, що Росія – це друг, а образ ворога був повністю перенесений на США та Саудівську Аравію.
Однак Європа не збиралася “купувати” у Росії Сирію. Тому фінт “Сирію на Україну” не пройшов.
Після початку російської кампанії позиції Башара Асада суттєво зміцнилися. Москва дала можливість перегрупуватися сирійським військам. Основна ціль Асада – максимально звільнити території до моменту наступних переговорів. Навіть перемир’я, що почалося 26 лютого, не завадило силам Асада продовжити наступ та зайняти більше територій. Ба більше – затишшя на окремих ділянках фронту дозволило сирійські армії зосередити вогонь по тих, кого не включили у перемир’я – терористичним організаціям Фронт Ан-Нусра та Ісламська держава. Крім того, режим тиші дозволив Асаду завдавати удари по бойовиках, пов’язаних з цими двома угрупованнями.
Вперше з 2012 року сирійська армія увійшла на територію провінції Ідліб (штаб-квартира терористів “Фронту Ан-Нусра”), армійські підрозділи відрізали “столицю” ІД – місто Ракка – від Іраку та Алеппо, звільнили Пальміру, закрили турецький кордон у Латакії, взяли у кільце передмістя Дамаску. Все це сирійське військове керівництво бажає довести до логічного завершення. Чи вдасться – питання відкрите.
Паралелі з Україною
Є кілька схожостей між конфліктами у Сирії та в Україні.
Перша – проблема незакритих кордонів. Сирійсько-турецький кордон не контролюється. Поки є якийсь канал живлення терористів – їх не переможеш. А останні події чітко показали – Туреччина й не думає підпускати сирійську армію разом із курдами до своїх кордонів, справедливо вбачаючи в цьому загрозу її національній безпеці. Тому вони всіма силами опираються просуванню курських загонів та урядових сил у північному Алеппо та в провінції Ракка – обстрілюють курдів, перекидають додаткові сили для терористів через кордон.
У Сирії антиурядові формування (ІД у першу чергу) мають більшу соціальну базу, аніж на Донбасі. Наскільки мені відомо, “ДНР” і “ЛНР” не таке популярне серед місцевого населення, ці “республіки” – примітивніші за Ісламську державу як в ідеологічному, так і в інституційному плані. “ДНР” та “ЛНР” напряму залежать від своїх кураторів у Москві. Натомість ІД вже побудувала власний нафтовий бізнес, що приносить їм понад 3 млн. доларів щодня! Також у бойовиків “ДНР” і “ЛНР” немає такого високого бойового духу, пов’язаного з релігією. У Сирії терористи мають великий ідеологічний потенціал та неабиякий вплив на бідні верстви населення, зокрема – на консервативних мусульман, діти яких навчаються у медресе, збудовані на кошти Саудівської Аравії та Катару.
Друга схожість – втручання зовнішніх сил. Фінансування з-закордону сирійських бойовиків – це те ж саме, що й фінансування Росією “ДНР” і “ЛНР”. І ця проблема (фінансування тероризму) завжди була міжнародною в будь-якому конфлікті.
Ну і останнє – і в Україні, і в Сирії деякі експерти помилково намагаються довести, що ці конфлікти – “громадянські війни”. Гадаю, ви й самі знаєте, що ситуація в Україні не є громадянською війною. Так само, ситуація в Сирії, не є громадянською війною. Аргумент типу “сирійці воюють з сирійцями” не підходить, бо за цією ж логікою і в Україні “українці воюють з українцями”.
Скільки сирійців беруть участь у війні у складі антиурядових формувань – невідомо, ніхто не рахував. Але те, що в Ісламській державі керівні посади належать іноземцям – факт. Грузин координує всі військові дії ІД в Сирії, житель Бангладеш опікується фінансами, австралієць координує всі вербувальні мережі бойовиків, бельгієць та француз відповідальні за європейські групи терористів, саудівець займається виготовленням вибухівок та керує нафтовим промислом, а колишній іракський офіцер очолює програму зі створення власної хімічної зброї для терористів.
Самі бачите – це такий собі “інтернаціонал”. Це повномасштабна війна з тероризмом. “Ісламська держава” – це новий тип терористичної організації не лише через свою децентралізовану структуру управління, а й через сам факт того, що їх сили воюють на рівні з регулярними військами. Ця організація стала глобальною загрозою, як у фізичному, так й в інформаційно-психологічному плані. І це має нарешті визнати вся міжнародна спільнота, в тому числі Україна.
Частина 2
Записано зі слів Олега Волошина, політолога-міжнародника, екс-директора інформаційного департаменту МЗС України.
Причина 1
У Сирії склався “ідеальний шторм”. Про це майже не пишуть ЗМІ, але поштовхом до конфлікту також стало глобальне потепління. Значна частина сільськогосподарських районів, особливо на півдні Сирії, населені переважно сунітами. Вони були вимушені мігрувати в міста ще з початку 2000-х років.
Міграція сунітів посилювала соціальну напругу. Раніше більшість у містах завжди складали християни та алавіти, які лояльніші до чинного режиму.
На той час Сирія зберігала статус умовного союзника Росії, але зв’язок з нею був значно меншим, аніж у радянські часи. Асад займав дуже консервативну позицію щодо Ізраїлю, а також, перебуваючи у тісних стосунках з Іраном, відіграв конструктивну роль в урегулюванні Іракської кризи. Тобто Сирія, попри намагання “Аль-Каїди” перетворити країну в одне із джерел постачання зброї та бойовиків в Ірак, займала досить жорстку позицію проти терористів і, звичайно, режим Асада жодним чином не асоціював себе з ісламістами. На Заході ним свого часу захоплюалися.
Причина 2
Іслам не був політичним інструментом протягом усього ХХ століття. Але сьогодні ми бачимо якраз його політизацію. Можете мене вважати ісламофобом, але різниця між християнством та ісламом в тому, що християнство ніколи не було політичною програмою, а іслам таким зароджувався. Тобто всі завоювання арабів йшли під прапором ісламу. Зараз ісламісти вважають, що є світ меча і світ ісламу. Світ меча – територія, яка ще не ісламізована і яку треба підкорити в ім’я Аллаха.
Причина 3
Американці прийшли на Близький Схід з проектом демократизації, а головне – лібералізації. Вони несли не просто демократію. З демократією люди все одно залишалися незадоволеними життям (той же “Хамас” прийшов до влади через вибори). І вони не голосували за тих, хто пропонував “провести реформи”, як у нас. Ні, ніхто не хоче жодних реформ. Усі хочуть чіткість: “Дайте роботу, забезпечте родину”. Та ще й в арабському світі залишилося несприйняття Заходу як сили, яка нав’язує щось.
Клубок протиріч тісно пов’язаний з наслідками глобального потепління, що призводить до збідніння, переселення патріархальних спільнот. По суті, окрім Корану селяни не знають інших книг.
На це справді наклалося намагання Заходу перекроїти світські режими.
З Асада теж ніхто не знімає відповідальності. Краще було вести переговори з протестувальниками на першій стадії, ніж перетворювати країну на руїни і втягуватися у громадянську війну. Хімічна атака? Я не вірю, що Асад віддавав наказ застосувати таку зброю. Це дуже заплутана історія і правда не встановлена.
Режим Асада просто недооцінив повстання. Справді, він намагався провести вибори, змінив уряд, але після того, як кілька перших місяців використовув армію.
Сирійська опозиція – це радше фантом, вигаданий Заходом. Точніше, вона існувала на першому етапі конфлікту, але згодом була вибита на другорядні ролі. Залишилися ісламісти, бо вони можуть мобілізувати більше людей навколо себе і вони отримують гроші з проісламістських урядів – Катару, Туреччини.
…Ну що таке “демократична Сирія”? Поясніть це звичайному селянинові.
Весь проект демократизації Близького Сходу – це total fail. Для мене вихід із цієї ситуації – розділ Сирії на окремі держави.
Напівмісяць Ердогана
А далі події накладалися одна на одну. У гру вступила Туреччина, зробивши ставку на повалення Асада. Ердоган – це близькосхідний Путін, який веде волюнтаристську експансійну політику, маючи значну підтримку турецького суспільства, на територіях, які колись були частиною Османської Імперії. Для турків Сирія така ж, як для росіян Україна. Особливо враховуючи, що на півночі Сирії проживає спільнота туркоманів (етнічні турки).
Арабська весна, значною мірою, просувалася руками турків. Команд Ердогана – це помірковані ісламісти і вони вважали, що такі ж сили повинні прийти до влади в інших країнах. Почалося все з Тунісу. Далі були “Брати-мусульмани” в Єгипті, з якими вони давно підтримували зв’язки. Але Єгипет не так єврпропеїзований, як Туреччина. Якщо у Туреччині бувають тихі нальоти ісламу, то в Єгипті почалася жорстка ісламізація, яка була відторгнута у великих містах освіченими поміркованими жителями.
Набір лояльних до Туреччини держав (Лівія, Туніс, Єгипет, Сирія), за задумом Ердогана, мали утворити півмісяць – модернізований халіфат, в якому турки виступають від імені половини Близького Сходу. Ця ідея з’явилася після того, як Туреччині було відмовлено у вступі в ЄС. Ердоган захотів відновити суть Османської імперії. Нехай формально і без офіційних кордонів.
По суті, крім Тунісу у турків нічого не вийшло. Так само, як Путіну мирним шляхом не вдалося сформувати Євразійський союз.
Перемога Асада неможлива сама по собі. Навіть Росія починає говорити, що йому доведеться піти. Правда, стратегія Путіна виявилася відносно переможною. Якби армія Асада була більш дієздатною, то узагалі би задавила опонентів. І залишився би Асад та “Ісламська держава”.
Чому Росія пішла на перемир’я? З Сирії треба поступово забиратися, бо це завеликі гроші. Інтенсивність бойових дій треба було б знижувати. Але головне – зафіксувати хоча б те, що вдалося відвоювати, оскільки Туреччина опинилася за півкроку до повноцінного вторгнення в Сирію.
Міграційна криза грає повністю на руку Путіну, але я не вважаю, що він її свідомо організував. Коли у Середньовіччі лікарі не могли пояснити якусь проблему, то казали, що це від нечистого. От у нас постійно: “це Путін зробив…”. Наші депутати ходять на ТБ-ефіри і кажуть, що “Ісламську державу” сформував Путін. Може, ще й теракти в Парижі росіяни організували? Якщо це все робить Росія, то нам точно треба здаватися – наскільки вона сильна! Під носом у спецслужб країни НАТО організувати такий масштабний теракт…
Насправді повалення Асада для США уже не пріоритет. Очевидно, що ЄС теж за деескалацію. Водночас ніхто не збирається здавати Україну і йти на поступки Путіну, як про це часто говорять. Але повертати Донбас і Крим теж за нас ніхто не буде. Є стратегія стримування Росії. Була стратегія стримування комунізму і відкидання (відкидання – це війна у В’єтнамі).
Ключове, що основні сторони конфлікту прийшли до розуміння, що краще заморозити сирійський конфлікт хоч у якомусь вигляді, ніж намагатися здобути перемогу.
Читайте: Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії
Читайте: Війна в Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії й Туреччини
Читайте: Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська
Читайте: Війна і незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін
Читайте: Війна в Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв
Читайте: “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини: вибір еліт всупереч думці народів
Читайте: Війна в Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною
Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна
Спілкувався Ростислав Буняк.