Бої за Дебальцеве були одними з наймасштабніших в історії війни на Донбасі. Активна їх фаза точилась з 25 січня до 18 лютого 2015 року.
П’ять років тому бойовики прагнули будь-що захопити дебальцевський плацдарм, адже це, фактично, найбільший залізничний вузол, який міг забезпечити сполучення між так званими Л/ДНР.
Попри те, що 12 лютого у Мінську підписали мирні домовленості, за якими Дебальцеве було підконтрольне Україні, 17 лютого проросійські бойовики почали штурм табору сил АТО у місті, оточивши його.
Читайте: Припинення вогню та зняття санкцій з РФ – плюси та мінуси мюнхенського плану
18 лютого почалось відведення військ – 2,5 тис. солдат вийшли з міста, забравши техніку та знищивши залізничні колії та об’єкти транспортної інфраструктури.
За офіційними даними, з 15 січня до 18 лютого під Дебальцевим загинуло 110 військовослужбовців, ще 270 було поранено, 7 – взято в полон, а 18 – зникли безвісти. Було втрачено 30% техніки.
Факти ICTV поспілкувались з очевидцями тих подій, які розповіли, як відходила українська армія.
Далі – пряма мова.
Євген Шевченко, батальйон Донбас
Вирішив йти в АТО після того, як під Луганськом 14 червня збили літак. Пішов у військкомат, але там мені нічого не сказали. Зрештою я потрапив у добровольчий батальйон Донбас – написав комбату Семенченку у Facebook, що хочу захищати державу. Він сказав приїжджати у Бахмут.
Вперше у Дебальцеве ми потрапили 30 січня 2015 року. Батальон тоді кинули на звільнення Вуглегірська, який захопили. Атака була невдалою, 31 січня було п’ятеро загиблих.
База у нас була у Бахмуті, а у Дебальцеве ми приїжджали на виконання бойових завдань.
Нам пощастило в тому сенсі, що коли котел в Логвинове закрився вранці 9 лютого, ми їхали Дебальцівською трасою, нам доповіли – траса перехоплена, далі рухатись не можна.
12 лютого був штурм села Логвинове. Тоді дуже дивний наказ дали, хоча в штабі вже знали, що там 10 російських танків. Відправили нашу штурмову групу з 50 осіб, у яких не було жодного шансу. Там у нас загинуло сім хлопців.
Потім ми виконували накази в селищі Луганське. Враховуючи котел у Дебальцевому, це була перша лінія оборони зі сторони котла. Щодня нас обстрілювали і з артилерії, і з мінометів.
18 лютого зранку мені дали завдання забезпечити маршрут виходу, починаючи з Луганського і через Миронівське. Бойовики обстрілювали траси, тож треба було обводити колони дорогами поміж сіл.
Я виставив хлопців з батальйону на перехрестя, вони вказували напрямок руху танкам, БТРам, вантажним машинам, обводили їх через дамбу в Миронівському і виводили на трасу ближче до Бахмута.
Коли налаштували маршрут, вивозили поранених. Транспорту не вистачало, багато людей виходили пішки.
Було багато поранених, а швидких не вистачало. Я на власній машині вивозив їх в лікарню в Бахмут, потім повертався.
Під час виходу ввечері я заїжджав в лікарню, там було 137 поранених за день. В морзі було близько 30 хлопців – це ті, яких вивезли.
Потім батальйон перекинули на Широкине. А ми ще лишились з декількома бійцями і протягом тижня вивозили тіла. У нас були полонені сепаратисти, і ми домовились – віддали їм одного живого, а вони дозволили забрати тіла загиблих під Логвиновим. Окрім наших сімох, там було ще близько 20 тіл бійців ЗСУ та Нацгвардійців.
Здав зброю я в жовтні 2015 року, коли батальйон вивели з першої лінії оборони. Я повернувся до мирного життя і продовжую займатись підприємницькою діяльністю, якою займався з 20 років.
Сергій Малець, батальйон Київська Русь
Мій батько – військовий. Він займався пошуком та перезахороненням безвісти зниклих воїнів Другої світової війни. Тож у нас був сформований кістяк пошуковців, і ми повним складом під керівництвом батька, а він був командиром моєї роти, пішли в АТО.
Спочатку приїхали до Слов’янська, а потім поступово дійшли до станції Фащівка.
Ми займали передній рубіж, але десь у серпні-вересні отримали наказ на відступ, щоб вирівняти лінію оборони. Фащівка сильно витягнута від Дебальцевого і у разі відступу у нас би не було можливості вийти, бо за нами тільки міст, а він на висоті і добре обстрілюється.
Ми зайняли арку – Рідкодуб, Нікішине, Чорнухине, пост Балу (блокпост для контролю на перехресті доріг Нікішине, Чорнухине, Фащівка, Дебальцеве, – Ред.). Це була вигідна позиція – нас було тяжко обійти, бо з тилу залізниця.
На підкріплення нам дали Нацгвардію, трохи хлопців з Правого сектора, БТР, і ми там простояли аж до заміни 128 військово-піхотною бригадою восени.
Завдань у нас жодних не стояло – ми нікого не штурмували. Спостерігаємо, стоїмо, тримаємось і нічого більше.
Час від часу бойовики перевіряли, чи в нас “все гаразд” – виїжджали, обстрілювали. Щодня все, як має бути. Були щоденні штурми – вони нас і піхотою видавлювали, і техніка заїжджала. Було й таке, що помилились картами, то заїжджали до нас “в гості”.
На цих позиціях ми втратили комбата, мого командира – Балу, ще багатьох хлопців.
Основні бої були в Нікішине. Снайперів було тільки двоє, тож ми чергували – добу колега, добу я. Ми прикривали снайперським вогнем наших хлопців.
Десь близько двох-трьох місяців до виходу з Дебальцевого ми помінялись. Ми відійшли на ротацію, а на наше місце стали 128 бригада і 25 oкремий мотопіхотний батальйон Київська Русь.
Частина хлопців пішла на ротацію, а наша розвідка залишилась ще Вуглегірську допомагати. Тоді на телебаченні казали вже, що його здали, а насправді там не все було здано і йшли бої.
У нашому батальйоні на момент ротації вже було близько 30% втрат, адже один батальйон закривав близько 40 км передової. Були поранені, вбиті, дехто поїхав на ротацію і з різних причин не повернувся.
Був випадок, коли один батько приїхав, бо на телебаченні сказали, що нас уже замкнули в кільці. Він забрав свого сина, сказав – Я нічого не знаю, не боюсь трибуналу, забрав і повіз додому.
Нам дали спокійно вийти тоді, бо була можливість нашкодити їм – за кілька хвилин наробити біди.
Доки нас міняла 128 бригада, у них за перший день були втрати. Бойовики знали, що це нові люди, які ще не знають місцевості. У нас не було навіть кількох днів для бойового злагодження, щоб ми показали їх, звідки ведуть вогонь, як корегувати, які під’їзди.
Наші десь 15 числа вже розуміли, що вони виходитимуть – вже починали непридатну техніку знищувати.
Як мені потім розповідали з 25 батальйону Київської Русі, офіційного виходу з Дебальцевого не було. Рішення ухвалювалось на перехресті в Дебальцеве між командиром 128 бригади і 25 батальйону Київської Русі. Але наказу офіційного не було. Вони вирішували на свій розсуд – хто і якими дорогами буде відходити.
В АТО я пробув 1,5 року. Останні півроку працював снайпером в Карпатській січі. Потім постало питання, чи підписувати контракт. Я вирішив піти. Зараз працюю будівельником – і в Україні, і за кордоном.
До слова, Факти ICTV розповідали, як українські солдати утримували Донецький аеропорт. Один з кіборгів розповів, як захищали ДАП, замовляли піцу у термінал та святкували Новий рік під обстрілами.