Більшість експертів не розуміють, та й називають це нонсенсом — одночасний наступ на п’ятьох чи шістьох напрямках, як це вчинили росіяни. Вочевидь, вони сподівалися в такий спосіб залякати і зламати волю українців до спротиву. Але це мало протилежні наслідки. Чому це було неправильно з точки зору військової науки, ICTV розповів військовий експерт Сергій Грабський.
— Якщо почати з самого початку, від основ воєнної науки, то, власне, цей наступ виходить і за межі здорового глузду, і за межі постулатів воєнної науки. Наступ був проведений з кількох напрямків, силами, недостатніми для того, щоб гарантувати успіх. Він був непідготовлений з огляду на всебічне забезпечення таких операцій. Я вже не хочу говорити про, власне, знання географії та логістичне забезпечення. Ворог був упевнений, що Україна відразу посиплеться і все закінчиться буквально за якихось три-п’ять днів. І це була просто катастрофічна помилка, яка не могла не призвести до тієї, фактично, поразки, яку отримав противник на сьогодні.
— Раніше, можливо, хтось думав: ну, от тільки перші Іскандери чи Калібри прилетять — все, нам кінець. Але уже два місяці тривають ці удари, і, попри всі втрати, власне, здатність України продовжувати оборону не знищена. Тобто, наявність так званої “довгої руки” абсолютно ніяка не запорука успіху?
— Абсолютно. Треба усвідомлювати, що попри, дійсно, дошкульність і болючість ударів, яких зазнає Україна від ракетних нападів, їхня ефективність не настільки висока, як хотілося б противнику. На сьогодні росія має дуже обмежені можливості щодо продукування таких ракет у кількості, яка могла б гарантовано забезпечити успіх операції. Щодо Іскандерів, то росія може продукувати приблизно 10-15 ракет на рік, а Калібрів — десь 30-35 ракет. Тобто, це арсенал, який вичерпається досить швидко.
— Чим був наступ на Київ — головним ударом, одним із кількох головних чи щось інше?
— Це був один із кількох головних ударів. І ця концентрація військ, ця інтенсивність, з якою здійснювалися удари саме в напрямку на Київ, причому з двох сторін — з правого і з лівого берега — свідчить саме про те, що ціллю противника був Київ. Як центр політичної і економічної активності, та й військової активності України. І саме тому так відчайдушно противник, нехтуючи безпекою своїх військ, намагався пробитися до Києва.
Це була військова авантюра від самого початку. Тому що танки не вміють плавати в болоті, танки не можуть проходити через щільні ліси. Тобто там залишалося буквально кілька доріг, якими можна було б здійснювати або переміщення, або забезпечення, і ці дороги так само обмежували дуже сильно маневр. Якщо пам’ятаєте, була інформація про те, що колона ворожої техніки розтягувалася чи то на 68, я не пам’ятаю, чи на 74 км, що є нонсенсом з точки зору військової справи.
І звісно, що така ситуація катастрофічно унеможливлювала, затягувала й ускладнювала дії противника. А після того як блискавичний удар з висадкою десантів на Гостомельському, Білоцерківському й Васильківському напрямку був відбитий, і десанти були знищені, противнику вже нічого не залишалося, як тупцювати. А коли стало зрозуміло, що комунікації перебувають під серйозним контролем української армії, противник змушений був швидко відвести свої підрозділи з прикиївської зони.
Вони розуміли, що опинилися під постійним вогневим ударом, їх переслідують українські війська. І якби вони просто знялися, як стверджують, та організовано відійшли, то не було б такого масового залишення бойової техніки, не було б такого тотального мінування місцевості. Ну, і ми ж прекрасно розуміємо, що якби вони з доброї волі відходили, то сліди своїх злочинів більш ретельно приховали б. А так — залишили страшні сліди, що стали жахливою сенсацією для всього світу. Тому жодним чином не йдеться про організований і свідомий відступ внаслідок так званих демонстраційних дій, як вони заявляють. А був поспіх, швидкий відступ під постійним вогневим впливом української армії та рятування своїх військ від практично гарантованої поразки і знищення.
— На вашу думку, чи справді російські війська будуть штурмувати Харків з метою захоплення?
— Жодне місто з населенням мільйон і більше не було взяте військовою силою, починаючи з часів Другої світової війни. Згадайте, скільки сил Червона армія кинула на взяття Берліна. В задачу російських військ від самого початку не входило брати Харків. Вони хотіли обійти його, заблокувати, а внутрішня агентура мала забезпечити ліквідацію будь-якого спротиву “окремих націоналістичних банд”. Вони ж вважали Харків абсолютно російським містом, і тому російське командування не виділило навіть мінімально необхідної кількості військ для того, щоб розглядати серйозно будь-які штурмові дії. Тобто завдання було протягом двох-трьох днів вирішити питання з Харковом про підняття російського триколору над містом, і продовжити рух, відповідно, до Полтави, Кременчука, та вийти уже на берег Дніпра.
Ані сьогодні, ані завтра Росія вже не зможе зібрати такої кількості військ, яка б могла їм забезпечити безумовну перемогу і штурм Харкова. Вони Маріуполь, який фактично в чотири рази менше Харкова, “беруть” уже другий місяць.
Оточити це місто так само дуже-дуже складно, тому що це потребуватиме просто колосальних ресурсів, яких у росії уже немає. Тому все, що вона робитиме найближчим часом, це просто проведення терористичних обстрілів, спрямованих на знесилення саме гарнізону і жителів Харкова. Можливо, росіяни плекають надію, що харків’яни самі здадуться. Натомість ми вже можемо гарантувати – цього не станеться, адже жителі Харкова, які і вся решта України, побачили, що означає прихід російських військ, на прикладі того ж самого Маріуполя, Київщини.
— Щодо Маріуполя… Наскільки це їм дошкуляє, навіть не з ідеологічної чи якоїсь там психологічної точки зору, а з погляду воєнної небезпеки? Адже мають у себе в тилу осередок спротиву.
— Оборона Маріуполя призвела до стратегічної поразки російської армії, тобто вона не виконала свою стратегічну ціль, не захопила все узбережжя українського Причорномор’я і Приазов’я.
У цьому є виключна роль Маріуполя, який притягнув на себе, як магніт, просто колосальну кількість військ противника, завдаючи ураження і перемелюючи підрозділи противника, винищуючи його бойову техніку.
Маріуполь є таким собі вузлом транспортного сполучення, це фактично комунікаційний центр усього Приазов’я, і через нього проходять основні лінії постачання. І без контролю над Маріуполем говорити про якісь суттєві військові операції, про масоване забезпечення військ на заході і на півночі від Маріуполя дуже складно. І зараз ми, власне, це бачимо. Тобто в той час, коли противнику конче необхідні війська на півдні Запорізької та Херсонської областей (йдеться про район Гуляйполя, район Великої Новосілки та інші райони), вони не можуть відтягнути від Маріуполя достатню кількість військ. Тобто Маріуполь, попри те, що він практично потрапив під контроль окупантів, продовжує спротив, залишається просто критичною точкою нашої оборони, на яку противник змушений виділяти досить серйозні ресурси, які він волів би використати на інших напрямках.
— Якщо говорити про Херсон і взагалі про Південь… Фактично, якось без бою здали і Херсон, і Бердянськ, і Мелітополь — чому так сталося, на вашу думку?
— Досить питома частина наших Збройних сил, які могли би бути там розміщені, фактично опинилася б приреченими на знищення. Тому все, що могли ми зробити на той час, це провести маневрену оборону з відступом, щоби врятувати наші підрозділи. На тій місцевості неможливо було б здійснити ані маневру, ані зосередження для завдання контрударів будь-якого істотного угруповання українських військ, для того щоб такі дії були ефективними на той період бойових дій.
В оборонній операції, яку веде сьогодні українська армія, не стоїть питання просто безумовного захисту всієї території, яка перебуває під нашим контролем. Натомість стоїть питання максимально знищити найбільшу кількість сил противника, вимотати його в боях, примусити перейти до оборони. І тільки після цього, дошкуляючи йому точковими ударами, вибрати місце, час і провести контрнаступальну операцію зі звільнення.
Я цілком усвідомлюю, наскільки важко нам про це говорити, але такими є реалії нашої війни. Треба розуміти — попри ті жертви, які ми несемо, зокрема й серед мирного населення, у нас іншого варіанту не було.
— Давайте поговоримо про Чорнобаївку. Як би ви взагалі могли пояснити цей феномен?
— Чорнобаївка — яскрава ілюстрація до характеристики російської армії, яка, по суті своїй, залишилася радянською армією другої половини ХХ століття і діє за певними алгоритмами. Вони завжди діють за шаблонами, і кожен новий командир, який приходить на місце старого, робить так, “як пише книжка”, без огляду на реалії сьогодення. І саме тому маємо ситуацію, за якої Чорнобаївка, яка є дійсно вельми зручним місцем для зосередження техніки, стала пасткою для дуже значної кількості російських військ. Тут абсолютно нічого дивного немає. Ба більше, за деякими відомостями, така собі умовна Чорнобаївка повторювалася вже в кількох місцях. Наприклад, на Харківщині, на Чернігівщині та в інших регіонах.
— Говорячи про Чорнобаївку, не можемо оминути роботу української артилерії. Яку б оцінку ви їй поставили у цій війні?
— За 5-бальною шкалою я б українській артилерії поставив оцінку 6. Це не помилка, це так і є. Тому що, починаючи з 2014 року, саме артилерія відігравала, відіграє і буде відігравати найважливішу роль у наших з вами оборонних діях. А можливо, і в контрнаступальних.
Ми маємо обмежену кількість стволів, обмежену кількість особового складу, обмежену кількість боєприпасів, і тому вся бойова підготовка артилерії була зосереджена саме на ефективному й економному використанні всіх наявних ресурсів. І я знімаю капелюха перед тими героями, які забезпечили такі дії нашої артилерії.
Попереду у нас будуть ще дуже важкі випробування, важкі бої. Але у мене є переконання, що ми, щонайменше, вистоїмо в цій битві, та перейдемо з часом у контрнаступ.
