Сьогодні, 23 травня, у День Героїв України, заведено згадувати героїчні вчинки українців ще із часів Київської Русі, включно з іншими українськими історичними періодами – добою козацтва, гайдамаків, січових стрільців, а також борців за незалежність з УПА, ОУН та інших рухів.
У цю дату згадують і події, що ближчі до сучасності – Революцію Гідності, Героїв Небесної Сотні, героїчні вчинки бійців АТО та ООС. Особливої уваги заслуговують захисники та захисниці України, які демонструють героїзм після 24 лютого 2022 року, коли Росія відкрито розпочала свою повномасштабну агресію.
Живим прикладом героїзму серед українців є Олександр Марчук, який під час боїв на Запоріжжі йшов з групою забрати одне тіло полеглого побратима, а, врешті решт, зміг забрати п’ять воїнів на щиті.
За які вчинки українські захисники отримують найвищу державну нагороду та як це – діставати полеглих побратимів зі щільно замінованих ворогом полів. Про це в ексклюзивному інтерв’ю журналістці Фактів ICTV Тетяні Наконечній розповів сам Герой України, підполковник Держприкордонслужби Олександр Марчук.
Евакуація тіл загиблих воїнів
У липні 2023 року бійці його підрозділу здійснювали штурм однієї із позицій окупантів на Запорізькому напрямку. Метою було визволення територій України від окупації ворога.
– Це був складний бій. Ворог знав, де ми вже знаходимося на той час. У ворога була велика перевага в живій силі противника. У техніці, в авіації, в артилерії, у мінометах, яких на той час для Сил оборони України було недостатньо. Після спроби провести штурмові дії у визначених окремих населених пунктах, на жаль, деякі бійці вийшли на щиті з цієї задачі. І попри велику інтенсивність вогню противника, ми не могли відразу забрати наших героїв, – розповідає Марчук.
Тоді було ухвалено рішення відійти назад, і чи не найскладнішим у цьому рішенні було – залишити тіла своїх побратимів.
– Я тоді вже і своїм хлопцям, штурмовим групам дав слово, що ми повернемося і заберемо наших загиблих хлопців. Після того приблизно три-чотири рази ми пробували вже окремими групами, переходячи в темний час доби, зайти й забрати тіла наших героїв, але противник не давав, – продовжує прикордонник.
Він каже, що ворог бачив, що українські захисники планували операції з евакуації тіл полеглих бійців. Через це противником застосовувались усі види озброєння, техніки та авіації, щоб тому перешкодити.
– Після другої, третьої, четвертої вже спроби ми побачили, що вже це було дуже важко. Було літо, це липень місяць, уже тіла почали розкладатися, чорні робилися… і дивитись на це було важко. Ми пробували, пробували, пробували забрати наших хлопців, – каже він.
Удень 3 серпня, коли в Олександра Марчука був день народження, ним було отримано наказ про здійснення чергової спроби евакуації полеглих бійців.
Герой України каже, що доводилося йти через мінні поля ворога, а сама операція з евакуацією розпочалась вдень, о 10 годині ранку.
– В мене йшов сапер із міношукачем, відповідно, міни були скрізь. Таку кількість мін, яка була на Запорізькому напрямку, я ніде не бачив. На квадратному метрі було по дві, по три, по чотири міни. Розтяжки, протипіхотні міни, багато снарядів, які не вибухнули й були в аварійному, небезпечному стані, то до них підходити було важко. І міношукач спрацьовував буквально на кожен сантиметр, – розповідає Марчук.
Каже, що часу затримуватися на відкритій місцевості не було, тому було ухвалено рішення про те, щоб йти без міношукача і візуально спостерігати, оскільки іншого шансу наблизитися до загиблих побратимів могло і не бути.
– Ми дійшли до першого нашого героя, у нього був позивний Атом. Він був вже в такому стані, коли вже місяць під дощами і температурою сонця… то там майже нічого не залишилось. Було важко, оскільки одразу почалося отруєння трупними газами, почала йти обертом голова, пішли блювотні маси. Ми розуміли, що треба робити роботу й забрати нашого хлопця. Коли ми протягом трьох діб спостерігали за тілом, ми побачили, що тіло змінило своє місце положення. Тобто він лежав там спочатку на правій стороні, а потім він лежав уже на лівій. Ми зробили висновок, що тіло заміноване, – згадує підполковник ДПСУ.
Коли до тіла вдалося дістатись, військові зачепили тіло побратима, а самі відійшли на безпечну дистанцію, щоб відтягнути його.
– Коли вже підійшли, то була насправді дуже важка картина, оскільки тіла майже не було. Було багато опаришів, і ми почали фрагменти тіла вантажити. Вага тіла напевно була вдвічі більша, ніж він насправді важив, коли був живий. Просто камінь. І температура повітря була певно за сорок, – каже він.
Бійці були в повній екіпіровці, тому переносити тіло по мінному полю було небезпечно. На шляху назад, міни, які було видно, відкидали ногами й палками – нерозірвані міни. Деякі розсували, щоби пройти і протягнути тіло.
– Евакуація тривала орієнтовно сорок хвилин, ми його вже з Божою допомогою донесли до машини, завантажили його. Часу вже не було. Було орієнтовно ще буквально п’ять хвилин, кажуть, і все, бо вже противник відкрив вогонь, – згадує він.
Іншої можливості не буде: як забирав тіло бійця із сусіднього підрозділу
Після цього сусідня група Сил оборони звернулася до підрозділу Марчука та попросила, чи міг би він пробігти ще десь кілометр від свого місця знаходження, через мінні поля, забрати ще одного героя, який 3 липня також під час атаки на танку підірвався на міні.
– Його тіло залишилося, відповідно, у танку. Оскільки часу вже не було, рішення довелося ухвалювати мені безпосередньо, – згадує Марчук.
Він розповідає, що на той момент усвідомлював, що подібної можливості вже більше не буде, а тому ухвалив рішення, що побіжить до тіла сам. А щоб зменшити свою вагу, він зняв свою зброю та усі свої елементи захисту: каску, бронежилет, штурмовий рюкзак.
– Тобто в мене була просто радіостанція. В мене була Кропива, програмне забезпечення на планшеті, щоб я міг просто знайти тіло, бо я на цій місцевості ніколи не був. Відповідно, я побіг. Це орієнтовно 1,2 км в одну сторону по мінних полях, по цих розтяжках. Я просто біг і молився, щоб щось не вибухнуло. А якби і вибухнуло б, то я собі казав, що нехай краще ліва нога підірветься, щоб я на правій міг дострибати, – каже він і сміється.
Фото: Факти ICTV
Коли вже був на місці, то в танку в Марчука почалася легка втрата свідомості.
– Коли я застрибнув в танк, то я усвідомив, що я лечу в яму, бо вирва від фугасу була понад три метри. Я дивлюсь там, але тіла не бачу, навіть фрагментів тіла немає, нічого не бачу. А мої командири кажуть, щоб я шукав, оскільки він там десь є. І я навіть не пам’ятаю, для мене це було секунд 15-20, а насправді я там просидів у цьому танку 15 хвилин, напевно. Я відкидав нерозірвані снаряди, і було враження, що вони зараз вибухнуть, – розповідає Герой України.
Під час цього підполковник Марчук порізав собі руки, а до танку позаду підійшов його напарник, який попередив майбутнього Героя, що їм треба бігти, бо часу обмаль, і противник готується відкривати вогонь.
– Дрони вже літали. Ми на той час не знали, чиї це дрони, але бачили, що вони заряджені. Але я сказав, що “ні, щось тут має бути”. І в один прекрасний момент я почув запах трупа – знайшов фрагмент ноги. Зараз пам’ятаю ці враження, коли я по радіостанції доповідаю, що я знайшов фрагмент тіла, це був просто найкращий подарунок на мій день народження, напевно. Я забираю ці фрагменти тіла, починаю бігти назад, а це так під горбок, кілометр. Я біг знову, на коліна вставав, я відключався, приходив знову у свідомість, знову біг із тими рештками тіла. Добігаю я до своїх хлопців, які мене чекали. Складаємо фрагменти тіла. На той час я вже думав, що це кінець. Ми сідаємо, уже будемо виїжджати, але тут взаємодіючі підрозділи виходять до мене знову з проханням, чи міг би я ще забігти за одним тілом, яке лежить півтора кілометра від тої точки, і буквально 400 метрів від попередньої точки, де я знайшов тіло в цьому танку, – розповідає боєць.
Уже втрачав свідомість: евакуація третього воїна
Поруч із розбитим танком був розташований БМП, де було тіло ще одного українського захисника. Марчук ухвалив рішення, щоб його побратими їхали, а він спробує забрати ще одне тіло. А як почнеться обстріл, то буде ховатися в полі соняшників.
– Хлопці відмовилися мене покидати, відповідно, вони були зі мною на зв’язку, але через мою швидкість бігу вони не встигали, тому я побіг сам знову, – згадує боєць.
Коли ж вдалося дістатись до підбитої БМП, на місці, де перебувала бронетехніка, було розкидано понад 50 касетних суббоєприпасів.
– Я розумію, що навіть не можу стопу поставити, щоб не торкнутися цієї міни. Я доповідаю на штаб, і мені говорять, щоб я не ризикував і йшов назад. Але я на такому був адреналіні… Що я, дарма сюди прийшов? І я почав йти по цих мінах, відкидати ногами їх, і дійшов до цієї БМП, – розповідає він.
На той момент, каже Марчук, над головою було чутно звук дрона, але було невідомо, чий саме це БпЛА, тому він швидко застрибнув до бронетехніки.
– Осколками просто проколов собі плече, ці мухи вже посідали там на мене, ці всі страшні запахи. І я починаю доповідати, що знайшов одразу тіло. Воно лежало так, під уламками. Череп, хребет… Насправді важко було називати рештки тілом, оскільки воно вже лежало там два місяці. Але це було так. І я починаю розуміти, що в мене немає ні якогось пакета для цих решток, навіть рукавиць, взагалі нічого, – згадує він.
Тому прикордоннику довелося вилізти з БМП і зняти свою футболку, щоб скласти туди рештки загиблого захисника України.
– Починаю діставати рештки тіла – спочатку череп, який розвалився в мене в руках. І ці опариші. Знову ці блювотні маси, знову часткова втрата свідомості. Я почав себе спеціально колоти в ногу, щоби просто не відключатись, бо мене вже майже не було, я існував. Починаю складати фрагменти всіх кісток, щоб їх вистачило, бо я не знав, скільки їх потрібно, щоби провести експертизу. Був дуже тяжкий стан цих усіх біоматеріалів, скажімо так, і коли я це вже все спакував, починаю стрибати з БМП, і тут я знов майже втратив свідомість, а тому доповів у штаб, що бігти вже не можу, – каже Марчук.
Втім, згодом прикордоннику вдалося відновитись і він продовжив рух по мінах до своїх побратимів, коли ж на зустріч до нього підійшов його напарник.
– Я потім в одних штанах біг до цієї машини. Підбігаю до неї, і чую по радіостанції, що взаємодіючі сусідні підрозділи вже аплодують, радіють, що ми забрали п’ять тіл. Я це ще чув. А потім я вже прокинувся під крапельницею в стабілізаційному пункті, то навіть не пам’ятаю, який це був населений пункт, – каже він.
Марчук: Мене було важко зупинити
Марчук розповідає, що досі не може згадати того, як вони їхали й де опинились, коли ж дороги було орієнтовно на півтори години. Також не пам’ятає, як працювали сапери і його витягували.
– І по сьогоднішній день я не можу згадати дорогу вже з тілами до нашого пункту управління, а потім до стабпункту. Взагалі, – каже він.
Олександр Марчук каже, що напевне не знає, за що отримав звання Героя України, але підозрює, що саме за ці обставини, оскільки він пішов тоді на дуже великий ризик.
– Я завжди своїм хлопцям перед такими штурмами кажу: “Ми їдемо всі, ми повертаємося всі. Можливо, хтось не живий, але ми забираємо всіх“. На жаль, противник не дає змоги забирати тіла наших загиблих воїнів, оскільки вони використовують навпаки наші евакуації (для обстрілів, – Ред.), ми для них мішені, вони, як правило, відкривають по нас вогонь, – каже він.
Герой України каже, що це не завжди правильно – ризикувати живими бійцями задля порятунку тих, хто вже загинув, оскільки їм уже нічим не допоможеш.
– Але для мене це була така місія, і це було на мій день народження. Тому я розумів, що це найкращий день народження був, оскільки ці хлопці були. І я знаю, що вони вже поховані. До мене дзвонили родичі, дякували, я не знаю навіть, звідки вони мій номер узяли. І вони казали, що вже всі поховані, ці тіла, які ми діставали, що вже їхні сім’ї отримають компенсацію, – згадує боєць.
Каже, що чому вирішив робити так тоді – не знає, але продовжує, що тоді “мене зупинити було важко“.
– Я пішов до позицій без зброї, без захисту. У мене було одне задання – евакуювати наших уже полеглих героїв, – додає він.
Розповідає, що усвідомлював, що може вже й не повернутися звідти.
– Я це розумів. Скажу більше, навіть уявляв, що (на надгробній плиті, – Ред.) 3 серпня 1989 року – і знову 3 серпня, якщо я загину. Я, напевно, людина ризику. Фотка на пам’ятник була б гарна. Історія була б дуже гарна, але в той час я не міг себе зупинити, – каже Марчук.
Фото: Факти ICTV
Як отримував зірку Героя України
Марчук каже, що про своє нагородження званням Герой України дізнався лише під час підготовчих заходів, коли вже мав зустрітись із президентом Володимиром Зеленським.
– Я дізнався, що мене буде нагороджувати президент, напевно, ще у вересні. Мене вже попереджали, бо я на той час виконував спеціальні бойові завдання, був на виїзді. Після чого я перед нагородженням, яке було заплановано на 1 жовтня, на День захисника та захисниці України, приїхав до відповідної будівлі. На той час ще не знав, що мені будуть вручати. Мене просто проінструктували, перевірили і відвезли в президентський полк для такої, скажімо так, репетиції, – каже він.
Уже коли 1 жовтня був у Києві на урочистому заході з нагоди Дня захисника та захисниці України, він уперше дізнався, що має отримати зірку Героя України.
– Я посміявся, кажу, це точно не про мене, бо мені на той час мали вручати орден За мужність III ступеня. Я думаю, що це саме та нагорода, яку мені повинні були вручити, – згадує Марчук.
Втім, коли отримував зірку, то нічого особливого не відчув.
– Я отримав цю зірку, чи я не усвідомлював, напевно, на той час. Я і досі не розумію. За ту роботу, яку роблять зараз Сили оборони, спецпідрозділи (бійці, – Ред.) прикордонної служби зокрема, чи це взагалі нагороджується. Нас, героїв, дуже багато. Кожен день – мільйони героїчних вчинків, мільйони. І, як правило, я не думаю, що ця нагорода для мене значить. Це визнання відіграє дуже важливу роль для моїх хлопців. Мене часто це запитують. Я кажу, отримав – значить побачили мій героїзм, мужність, сміливість, напевно, – ділиться боєць.
Сам військовий згадує, що брав участь у понад 15 штурмах, тому, напевно, ця нагорода мала накопичувальний ефект.
Про саму службу згадує, що кожне завдання – будь це Харківщина, Луганщина, Донеччина, чи Запорізький напрямок – було складно.
– Для порівняння, коли я був у Бахмуті на той час, чи в Соледарі, я вважав, що це пекло на землі. Думав, що все, це ми відбудемо, десь Бог нас збереже, і поїдемо на інший напрямок, там буде легше. Ми поїхали на інший напрямок, на південь, і побачили, що там взагалі пекло на землі, що це найскладніше було на той час, – розповідає він.
Тому, продовжує Марчук, не може сказати, що буде далі й чи будуть завдання складніші.
– Кожен виїзд, він просто найскладніший, надскладний, тому що противник здійснює дуже серйозне інженерне забезпечення, мінує поля. Всі шляхи, куди ми могли б підійти на їхні позиції, блокуються повністю, – розповідає він.
Прикордонники служать на рівних з усіма
Також Олександр розповідає, що йому важливо зруйнувати стереотип щодо прикордонників, який існує сьогодні в частини українського суспільства.
– Прикордонники з моменту повномасштабного вторгнення, і не тільки, ще з 2014 року, на рівні з усіма Силами оборони, Збройними силами, іншими структурами забезпечують безпеку нашої України, а також звільнюють окуповані території від військ Російської Федерації, – пояснює він.
Герой України каже, що він особисто бачив дівчат-прикордонниць на фронті, безпосередньо на нулі, які здійснювали медичну евакуацію.
– Маленька дівчина тягне бійця в екіпіровці. Сама. Під артилерійськими обстрілами. Вони здійснюють просто героїчні медичні евакуації, куди не заїжджають навіть профільні медичні евакуаційні служби ЗСУ, – згадує Марчук.
Герой України особливо наголошує, що сьогодні прикордонники беруть участь на всіх напрямках.
– Всі підрозділи просто на одному рівні знищують противника, виконують, переважно, штурмові дії. Не здійснюють оборону позицій в окопі, на прикордонних знаках десь там. Не сидять десь у бліндажах, віддалено від лінії бойового зіткнення. Вони саме на нулі, спільно зі Збройними силами України, зі всіма підрозділами воюють на рівні, – каже Марчук.
Підполковник розповідає, що кількість прикордонників, які отримали нагороду Героя України посмертно, сьогодні лише зростає, оскільки бійці ДПСУ “воюють стійко, мужньо, сміливо, йдуть уперед, виконують і звільняють наші українські землі“.
Марчук вказує, що таких прикладів на сьогодні дуже багато, як і чимало знищеної техніки. Героїчні вчинки роблять як офіцери, так і прості солдати.
– Прикордонники, які проходять службу на західних рубежах, де не ведуться бойові дії, беруть участь на сході країни, захищаючи наші території України. Усі прикордонники, без виключення, беруть участь. Хтось у штурмових групах, хтось у БпЛА, хтось здійснює розвідку. Але в більшості, як я побачив, прикордонники вже самостійно проводять штурмові дії тимчасово окупованих населених пунктів. Самостійно, без Збройних Сил України, – пояснює він.
На сьогодні, додає Олександр, українці мали б уже пройти той етап, коли був розподіл на прикордонників і ЗСУ.
– Основне завдання на сьогодні для Державної прикордонної служби – це безпека наших рубежів. Це звільнення наших тимчасово окупованих територій від противника і вихід на кордони 91 року. Це є основним завданням. Я вважаю так, оскільки всі прикордонники б’ються за наші священні землі, на яких уже полягло дуже багато наших героїв. І ми зобов’язані довести цю війну до перемоги, – каже він.