Як 33 роки тому Україна проголошувала свою незалежність, що цьому передувало та чому вже тоді було зрозуміло, що Росія її просто так не відпустить?
Про це розповів у ексклюзивному інтерв’ю Фактах ICTV український політик Іван Заєць – відомий борець за незалежність, народний депутат п’яти скликань, один із тих, хто 23 серпня 1991 року уперше заніс до Верховної Ради синьо-жовтий прапор.
ДКНС і Акт проголошення незалежності України
– Іване Олександровичу, розкажіть, будь ласка, що відбувалося з вами 24 серпня, свідком яких подій ви стали?
– Я гадаю, що треба передусім сказати кілька слів про те, що було напередодні. 19 серпня була спроба державного перевороту, реакційні сили Російської комуністичної імперії зрозуміли, що Україна вже йде з Радянського Союзу, а без неї імперії немає. Тому вони зважилися на силовий варіант утримання СРСР і організували цей ДКНС (Державний комітет із надзвичайного стану, – Ред.).
І саме 19 серпня в Україну приїхав генерал Варенников, щоб налякати українську владу запровадженням надзвичайного стану. Він сказав, якщо тут щось відбудеться в Україні, то ми запровадимо в Києві, на Галичині, в Криму воєнний стан. Це означало, що влада, обрана українським народом, має піти, а на її місце прийдуть військові. Він мав таку розмову із Леонідом Кравчуком, але він недооцінив цю постать. Леонід Макарович його трішки приколихав.
Кравчук сказав, що не можна зараз вводити надзвичайний стан в Україні, бо жнива, а без українського хліба та іншої продукції Радянський Союз не виживе. Тому, мовляв, не будемо гнати хвилю. Хоча насправді причина була іншою. На той час союзна влада вже не мала тієї сили, щоб фізично можна було утримати Україну.
Треба було дуже багато сил для здійснення такої політики. І українська влада повелася дуже обережно, вона переймалася виключно тільки тим, щоб в Україні не було запроваджено надзвичайний стан. Але це та влада, яка, так чи інакше, сповідувала українську позицію, була орієнтована на національно-українську ідею.
А якщо говорити про секретарів ЦК КПУ, про її лідерів, то вони себе заплямували у цьому процесі, підтримавши ДКНС, цей державний переворот.
Люди не заховалися, не злякалися. І тому, коли ви почуєте, що в Україні нібито не було таких великих мітингів, як у Москві, то це треба пропускати крізь вуха. Адже в Москві якраз відбувалися ті головні події, суть яких полягала в тому, що союзна влада боролася із так само імперською владою на чолі з Горбачовим, вона боролася із такою самою імперською владою, але Російської Федерації. Тобто, дві складові частини Російської імперії зійшлися між собою. І це було те вікно історичної справедливості, куди Україна могла б проскочити і проголосити незалежність.
Тому там основні події й відбувалися. У Санкт-Петербурзі теж не було жодних великих маніфестацій. Але Україна пішла іншим шляхом. Уже 19 числа на теперішньому майдані Незалежності зібралися люди, розклеїли листівки, де закликали не визнавати ДКНС та утворити структури, які будуть опиратися діяльності учасників перевороту. І почали працювати профспілки незалежні, піднімати людей, готуватися до великих страйків. Тому Україна не мовчала. Але нам не було жодної потреби тут виходити на такі масові маніфестації, як це було в Москві.
Ми були дуже раді, що нас не втягнули у цей процес. Коли ДКНС зазнав поразки, стало зрозуміло, що треба тікати із СРСР, бо ми з моменту ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року проголосили політику поступової, але безперервної суверенізації України. Кожного дня ми ухвалювали якісь такі рішення, які вирізали нас із союзного правового, оборонно-безпекового чи економічного простору.
24 серпня 33 роки тому
Ми у такий спосіб посилювали суверенність України і чекали того моменту, коли вже остаточно розрубаємо цю пуповину між Києвом і Москвою. Така нагода нам трапилася 24 серпня. Ми ухвалили Акт проголошення Незалежності, а Верховна Рада урочисто проголосила створення самостійної держави Україна. Тоді слово “самостійна” – це взагалі було якесь таке локальне слово, яким лякала Компартія простих громадян.
І ми йшли вже на 24 серпня з цілим пакетом документів. Президія Верховної Ради хотіла ухвалити лише постанову, якою дати завдання комітетам, міністерствам, щоб ми ще більше посилювали свій суверенітет. А опозиція, або Народна рада, ми вже прийшли з проєктом Акта проголошення незалежності України і з цілою низкою постанов, які перебирали під себе війська, що були на території України, які депортизували органи влади, наділяли голову Верховної Ради додатковими повноваженнями, що повністю вирізали нас із цього радянського простору. І вже в самій Раді якраз тривала боротьба за те, а що першим ухвалювати – чи ці постанови, чи Акт про оголошення незалежності України.
Зрозуміло, що ті проросійські сили, а їх було багато в парламенті, хотіли Акт про оголошення Незалежності України втопити у цих постановах. Але Василь Червоній (був такий депутат від Рівненської області), Іван Плющ і багато іншим сказали “ні”. Головним завданням для нас на цьому засіданні було проголошення незалежності. Якщо ми ухвалюємо таке рішення, ми говоримо про незалежну українську державність – і тоді вже можна наповнювати її конкретними цими засобами.
Тому у Верховній Раді 24 числа ще продовжувалася боротьба за те, чи ухвалювати акт про проголошення незалежності, а якщо ухвалювати – то коли, в якій черговості.
Ця боротьба була жорсткою. Було кілька моментів, коли здавалося, що все – це доленосне питання буде втоплено у суперечках. Але був один гравець, дуже важливий для долі українського народу – це люди за стінами парламенту, які презентували цілі регіони, страйкоми, громадські організації.
Десятки тисяч людей стояли біля стін Верховної Ради цілий день, тримали величезний синьо-жовтий прапор і скандували – незалежність, незалежність, незалежність. У залі відбувалася ще дискусія, голосуємо чи не голосуємо за Акт проголошення Незалежності, а народ під стінами Ради однозначно вимагав цього рішення. Тому 24 серпня у Раді була дуже напружена атмосфера.
Фото: УНІАН
Народна рада як опозиція відразу пішла в атаку на керівництво Верховної Ради, яке зволікало з оцінкою ДКНС, вичікувало на якийсь момент. І тому представники Народної ради звинувачували керівництво парламенту в тому, що воно не висловило чітку позицію щодо державного перевороту.
Зрозуміло, що представники Компартії повністю себе дискредитували у цьому процесі, бо підтримали таке рішення ДКНС. І тому вирішувалося питання, по суті, між представниками Народної ради і тими членами партії, які не були ортодоксальними комуністами. Це директори різних заводів, представники виконавчих органів влади.
– Під стінами Верховної Ради стояли лише представники Народного руху України?
– Ні, стояли різні політичні сили. НРУ просто організовував цю акцію як громадсько-політична сила, яка очолила боротьбу українського народу за незалежність. Але там були люди від усіх регіонів і представляли різні сили.
– Вже зранку 24 серпня ви знали, що сьогодні має бути ухвалено це рішення, що ось так склалися зірки, що вже пора?
– Ми ще раніше зрозуміли, що треба йти цим шляхом. 20-го у Спілці письменників України відбулося засідання Народної ради у Верховній Раді, тобто опозиції. Обговорювалося питання, як діяти далі. Я виступив і сказав, що це історичний момент, тож нам треба обов’язково скликати позачергову сесію і ставити питання про незалежність руба.
І якщо воно пройде, коли ми проголосуємо незалежність, то це одна лінія нашої поведінки, а якщо не пройде, тоді будемо думати, як боротися вже із тим ДКНС. Але я навіть відкинув думку про те, щоб реалізувати якийсь інший план, окрім як проголошення незалежності.
Тоді я сказав, що треба ухвалити Акт, а питання незалежності поставити руба саме на цій позачерговій сесії.
А вже після засідання Народної ради у великій залі спілки письменників відбулося спільне засідання представників опозиції, патріотичних, національно-демократичних партій і рухів.
І тоді знову це питання постало. Його дуже гостро поставив правозахисник-шістдесятник Юрій Бадзьо. Він сказав, що будьмо реалістами, вимагаймо неможливого. А неможливе – це проголошення незалежності України і денонсація договору 1922 року.
Тобто ідея незалежності саме 20 серпня почала вже опановувати українську опозицію, яка понесла її вже у саму ВР. Тому ми розуміли історичність цього моменту, ми розуміли, що голоси є у прокомуністичних силах, і нам треба тиском, переконаннями змусити їх проголосувати за Акт проголошення незалежності України. Тож саме із таким настроєм ми йшли у парламент 24 серпня
Напередодні провели засідання Народної ради, розподілили завдання. Наприклад, я був у групі, яка готувала 12 проєктів постанов і законів.
Тоді Лук’яненко зголосився написати Акт про проголошення Незалежності України. До нього приєднався Леонтій Сандуляк, союзний депутат. Вони готували першу версію цього документа. І вже 24 серпня ми прийшли із цим документом, із цією настановою, з цією мобілізацією саме проголосувати Акт про оголошення Незалежності. Ми розуміли, що це вихідна точка для майбутнього нашої нації.
– З боку комуністичної більшості були якісь погрози? Тому що навіть зараз нам дуже важко відірватися від них вже у військовий спосіб, а тоді ще всі ментально були пов’язані із московитами. З ваших слів складається враження, що все дуже добре йшлося. То чи був якийсь спротив?
– Воно так склалося, тому що Компартія, як партія влади, як партія, яка плекала цей Радянський Союз, зазнала поразки із ДКНС. А це означає, що вони себе заплямували, втратили легітимність.
Вони могли нашкодити тільки тим, щоб не голосувати, десь втекти, але в них виходу так само не було. Тому що Україна проголошувала свою незалежність – і це означало, що вона ліквідувала СРСР. Тому в самій Раді спостерігалася напруга, але не така, яка була б, якби не було цього ДКНС і цієї поразки КПУ.
І ми цим скористалися. Щойно відкрилося засідання 24 серпня 1991 року, як представники Народної ради відразу пішли в атаку на керівництво Верховної Ради, Компартії і заганяли їх в глухий кут.
А ще не забувайте про тих людей, які стояли під стінами Верховної Ради. Настрій тоді був такий, що оця інтелектуальна частина українців і багато пересічних громадян хотіли незалежності. Вони розуміли, що саме через незалежність треба гарантувати перспективу для своєї нації.
Тоді це був такий, як кажуть сучасною мовою, тренд – до незалежності, до волі, до свободи. І кожен озирався і дивився, а що було до того? А до того була збройна боротьба українців за незалежність, а до того була Українська Народна Республіка, селянські повстання 20-х років ХХ століття, Карпатська Україна у 1939 році, в 1941-му – проголошення України у Львові.
Тому оця славна попередня боротьба спонукала український народ, особливо провідну верству на той час, до незалежності.
– Про цю боротьбу знали не так багато людей.
– Тоді так, про цю боротьбу мало знали, але в оцей період від створення Народного руху України у вересні 1989 року і до проголошення незалежності минула ціла епоха.
Були дуже масові акції, організовані НРУ, щоб показати людям державні сторінки їхньої історії. Перша акція відбулася 21 січня 1990 року – це ланцюг-єднання між Івано-Франківськом і Києвом, у якому взяли участь понад мільйон людей. Там були десятки, а то й сотні тисяч прапорів. Такої картини Україна не знала ні в плані символіки, ні в плані маніфестації нашої державності.
– Як 24 серпня вдалося умовити керівництво Президіуму Верховної Ради поставити це питання на голосування і зібрати голоси?
– Був дуже інтенсивний діалог між керівництвом прокомуністичних і комуністичних сил у Верховній Раді та представниками Народної ради. Юхновський, Павличко, інші депутати мали зустріч із представниками лівих сил. Вони переконували, що їхній порятунок полягає в тому, якщо ми проголосимо незалежність України, ми будуватимемо свою державу національного типу, але якщо ми будемо й надалі прислуговувати Москві, то і їм місця не буде в тій державі, та й нікому тут не буде місця. Тому тривав такий діалог, дуже інтенсивний, з багатьма аргументами.
Якщо ви подивитеся стенограму засідання парламенту 24 серпня, то побачите, що Ігор Юхновський як голова опозиції кілька разів виступав, звертався до комуністів і казав, що це порятунок не тільки для українського народу, а й для них. І тому ви мусите голосувати.
Це був перший такий аргумент. Другий аргумент – це те, що люди стояли за стінами Верховної Ради. Вони були дуже рішуче налаштовані й вимагали проголошення незалежності в цей день.
І тоді КПУ, яка себе дискредитувала під час ДКНС, не могла спертися ані на силові органи, ані на КДБ, ані на міліцію. Це так само їх змушувало діяти у цьому напрямі.
– Чому саме в цей день? І чому Комуністична партія не мала впливу? Це була керівна партія до 24 серпня.
– До 19 серпня, а фактично до 21-го, оскільки цього дня вона вже себе обнулила участю у ДКНС.
– Але ж і КДБ, і всі силові органи були пов’язані з Москвою. Ви кажете, що вони не впливали. Вони впливали. Якби треба було, то всіх демонстрантів із-під Верховної Ради замели б просто.
– Нічого не замели. За такої величезної кількості народу не було такої сили, яка могла б замести цю волю людей. Нічого такого. Україна вже чітко йшла до незалежності. Вона вже мала величезну кількість людей, які були переконані в тому, що треба шукати порятунок у своїй державності.
Тож на той час цьому рішенню передувала дуже велика просвітницька робота. Я вже розповідав про ланцюг єднання. Ви можете уявити на хвилинку, які були сили задіяні тоді та як розійшлася ця інформація по всій Україні? От я стояв із українознавчим клубом Спадщина при Київському будинку вчених на 79-му кілометрі Житомирської траси. Їхали машини звідти із заходу на схід, і в Луганську область, і в Донецьку. Люди зупинялися, казали, дайте нам символіку, ми повеземо туди.
Це вже був настрій такий. Друга величезна акція, яка сколихнула Україну і показала, що треба йти саме шляхом утвердження або створення нашої державності, це було підняття синьо-жовтого прапора перед міською радою у Києві 24 липня 1990 року.
Це була акція за участі 200-300 тис. представників з усієї України. І остання така велика акція відбулася 3-5 серпня 1990-го. Ми відзначали 500-річчя українського козацтва. Знову ж таки, сотні тисяч людей зібралися в Дніпропетровській області в селі Капулівка – там, де похований Іван Сірко.
Потім на Хортиці. Люди були з усієї України абсолютно, починаючи від Луганська й завершуючи Закарпаттям, починаючи з Одеси та завершуючи Черніговом.
І ця робота просто так не проходила, вона мобілізувала демократичні сили, показувала правоохоронним органам, що вже треба йти своїм шляхом, до своєї державності.
Вони були дуже обережні під час цих акцій, щоб не діяти тупо, як, наприклад, під час Майдану. Вони бачили інші настрої, іншу волю.
– Чому саме 21 серпня?
– Тому що 21 числа остаточного ДКНС зазнало поразки, 22-го відбулося засідання Президії Верховної Ради, на якому обговорилося питання, коли зібрати позачергову сесію.
Ясно, що прокомуністичні сили хотіли відтермінувати цю подію і пропонували послухати, що скажуть у Москві. Але опозиція і тверезомислячі члени Президії чітко усвідомлювали критичність часу, що ми не можемо зволікати, бо вікно історичних можливостей відчиняється на не дуже тривалий час.
Тому Народна рада наполягала на тому, щоб вже на другий день, 23-го, провести позачергове засідання, а потім зійшлися на тому, щоб провести його 24 серпня, у суботу.
– На Кравчука того дня хтось тиснув, казав, що не встанеш з цього місця, поки не проголосуємо, чи це було в інший день?
– Ні, це було 24 серпня, коли була напруга в залі, коли Леонід Макарович дуже прислухався до позиції лідерів Компартії. Я сам із ним мав розмову під час перерви у коридорі. Я йому сказав, що в опозиції складається таке враження, що ви не поспішаєте ставити на голосування Акт про оголошення Незалежності України.
Він тоді мені заявив, що комуністи не проголосують без призначення референдуму, який підтвердить цей акт. А він знав, що я займав таку позицію: вже треба голосувати без референдуму. Я відповів тоді: то ставте з референдуму. Це його просто паралізувало. Він не думав, що я так швидко начебто зміню свою позицію.
Проте я чудово розумів – щойно ми розірвемо оцю пуповину через проголошення незалежності із Москвою, як і питання Комуністичної партії автоматично буде вирішено. Воно так і сталося. У нас у Народній раді були представники колишньої так званої демократичної платформи, які виступали за те, що треба спочатку заборонити КПУ, як вони сказали, декомунізувати Україну, а потім уже проголосити незалежність України.
– І що сказав Кравчук 24 серпня?
– Нічого, він затримував ухвалення цього рішення, але цей тиск уже відбувався. І коли вже ми пішли на перемовини із комуністами і дошліфували проєкт Акту, надрукували його, от тоді Павличко приніс цей документ разом зі мною до Кравчука у Президію.
Тоді Павличко сказав, що або став на голосування, або я тебе задушу. Я не чув цих слів, та, знаючи його характер, припускаю, що він йому міг таке сказати.
– І коли вже це відбулося, коли ви побачили результат, що було далі?
– Ми проголосували і розпочали ухвалення постанов, які наповнювали рішення про незалежність конкретними речами.
Зокрема, постанову про підпорядкування військових формувань на території України Верховній Раді, наділили додатковими повноваженнями спікера парламенту, ухвалили рішення про департизацію, тобто декомунізацію органів влади і багато інших рішень.
Після цього якраз ми і занесли прапор до Верховної Ради – той, який люди тримали цілий день під стінами парламенту. А питання символіки постійно порушувалося під час цього засідання. Першим це зробив Василь Червоній, коли відбулася заминка, коли опозиція настільки потужно пішла на керівництво КПУ, що здавалося, що трапиться якийсь скандал, і ми не ухвалимо цього рішення.
Тоді Павличко після перерви вийшов до першого мікрофона і сказав, що ми зібралися для дуже серйозних питань. І найголовніше – це ухвалити незалежність, підпорядкувати війська, проголосити департизацію. А ми ставимося дуже несерйозно до такого доленосного для України питання. І так він погасив трошки оцю емоцію в залі.
Постало питання, а що далі робити, як працювати? Чи ухвалювати постанови, чи спочатку Акт проголошення Незалежності України.
Вийшов до третього мікрофона Червоній і запропонував таку послідовність подальшої роботи. Перше – ми ухвалюємо Акт проголошення Незалежності, піднімаємо прапор над куполом Верховної Ради, сигналізуємо світу, що утворилася нова держава національного типу, де традиція і звичай українського народу, де українська мова лягає в основу або визначає оцю державну організацію. Попередньо затвердивши статус синьо-жовтого прапору як державного. І третє – ухвалювати усі ці постанови.
Уже після ухвалення Акта депутат Дмитро Захарук із Івано-Франківської області вийшов до другого мікрофона і сказав, що вже треба піднімати прапор, бо ми створили свою державу, тож треба показати світу, що ця держава наша, українська, національна, а це найкраще показати державною символікою.
Коли вже слухали питання про додаткові повноваження Кравчука, я виступив і сказав, що я проти, бо ми не підняли прапор над Радою, не довели справу до логічного завершення.
А вже коли майже вичерпався порядок денний, вийшов депутат Роман Лубківський зі Львівщини, сказавши, що сьогодні здійснюється торжество історичної справедливості, нарешті українці створили свою державу, за яку боролися дуже довго, і запропонував занести великий прапор до стін Верховної Ради. І підняти його над куполом.
І вже після його виступу до мікрофона підійшов В’ячеслав Чорновіл і сказав, що біля стін парламенту є прапор, який був у Москві на танку. І Леонід Макарович, як дуже такий вправний бюрократ, відразу зрозумів, якщо заносити синьо-жовтий прапор, то його можна повісити над куполом Верховної Ради. А якщо занести маленького цього прапорця, який був у Москві, то його на купол не піднімеш, бо там зовсім інші розміри потрібні.
Чорновіл каже, що саме тому прапору, який був у Москві, якраз місце у Раді.
І до мене підходить Дмитро Чобіт із Львівщини і каже, ну пішли, заберемо той прапор, щоб був у Москві. Ми виходимо, а там море тих прапорів, і ніхто не знає, де він. Але ось є прапор, який люди тримали цілий день – це їхня воля і наша воля – давайте його занесемо.
Дмитро пішов шукати того прапора, а його вже занесли у вестибюль парламенту – ті, хто його тримав, і депутати ще приєдналися. Але, оскільки Кравчук сказав, що треба занести в зал цей маленький прапор, то, знову ж таки, ми стали у вестибюлі й почали думати, що робити з цим великим.
Хтось каже, давайте на парапет його поставимо між першим і другим поверхом. Я сказав, що ми цього не можемо робити, тому що це воля народу. І ми повинні саме цей прапор занести у Раду.
Відразу сформувалася група людей, ми понесли його до сесійної зали. І Леонід Макарович очі так розплющує – не той прапор. Якщо цей прапор несуть, то він же може з’явитися сьогодні над куполом, а комуністи вже розбіглися із зали, отже, його можуть просто без рішення підняти.
Він питає нас, а де той прапор, що був в Москві? Я кажу, от там позаду йде. Ми поклали його на парапет президії, а Леонід Макарович у Чобота взяв того маленького прапора, а тоді ще за їхньою спиною стояв пам’ятник Леніну, і поставив його у куточок, так, що із залу його навіть не видно.
Тоді хтось підійшов, витягнув із того куточка – отак поставили. Ось таке було питання символіки.
Уперше державний прапор було піднято над куполом Верховної Ради 4 вересня 1991 року, а у січні 1992-го він вже був затверджений як державний символ.
– Скажіть, будь ласка, а як відзначали ввечері?
– А ніяк не відзначали. Після завершення засідання представники опозиції зібралися біля трибуни і співали Червону калину. Це є в інтернеті, на YouTube можна побачити ці моменти.
Потім усі пішли на мітинг. Спочатку нас зустріли люди біля Верховної Ради, підкидали, наприклад, Лук’яненка вгору. Радість була дуже велика. Тобто не було жодних п’янок, а була така загальна радість, таке злиття від народних депутатів і з тими натовпами людей, які тоді оточили парламент. Ми були дуже зморені в той день.
Фото: УНІАН
Наша дорога до незалежності дуже рясно полита кров’ю цілих поколінь українців. Нам ніхто не допомагав будувати нашу державу. Вона постала з цієї вічної боротьби, тому я завжди кажу, що українська держава – це геополітичне явище поза межами можливого.
З іншого боку, це закономірне явище, бо дуже тривалий час українці боролися за незалежність. Отже, і те, що Акт проголошення Незалежності України підтверджено 1 грудня 1991 року на референдумі, свідчить про те, що ідея новітньої української держави не є плодом тільки невеликої купки політиків, що вона не постала із бажання окремих політиків, а творцями української держави є 28,8 млн громадян.
Тому я розрізняю такі два поняття. Батьки-засновники – це ті, хто голосував за Акт проголошення незалежності України, ті, хто готував можливості для цього, і на творців української держави. Це ті, хто голосував на референдумі.
Дуже часто мене запитують, які емоції переповнювали, коли ухвалили Акт проголошення Незалежності. Насправді ухвалення самого Акта було проміжним етапом у тих рішеннях, які ми ухвалювали 24 числа. Але головним цей етап був. Коли ж вичерпали порядок денний, то ясно, що нами опанувала така емоція, а “що тут такого трапилося”, бо зробили те, що мали зробити.
Хоча ми роками готували цей день. Тому така радість трошки об’єдналася з певною буденністю, можна сказати, що сталося так, як і мало було статися.
Зараз ми коректуємо гасло Хвильового Геть від Москви. По суті, українці реалізували це гасло століттями, та воно не дало нам результату. Сьогодні ми говоримо про те, що актуальним є гасло Геть Москву. Треба знищити Російську імперію, як імперію зла і як взагалі абсолютне зло. Інакше не буде спокою.
Акт проголошення Незалежності України та повномасштабне вторгнення РФ
– Коли ви проголошували 24 серпня 1991 року Акт незалежності України, ви очікували, що побачите за життя схований під мішками піску пам’ятник Тарасу Шевченку, ракети над Києвом?
– Ми очікували і знали про це. Я вам наведу один такий приклад. 12 лютого 1991 року Верховна Рада ухвалює рішення про створення Автономної Республіки Крим, а 13 лютого розглядає питання про проведення так званого Горбачовського референдуму. І під час розгляду цього питання депутат Шлемко сказав, що вчора відбувся торг, який співмірний із тим, що відбулося у 1654 році у Переяславі, коли Богдан Хмельницький домовився із росіянами, по суті, зробивши дуже велику геополітичну помилку.
Так от, якщо тоді депутати натискали на кнопки пультів для голосування, то настане час, коли доведеться натискати на кнопки зенітно-ракетних комплексів.
Тобто ми знали, що Росія так просто не відпустить нас, що ми мали не одну і не один десяток воєн з Росією, з цією варварською країною, з цим варварським народом. Ми це добре знали.
Ви можете звернутися до наших виступів у Раді. Ми постійно підкреслювали, що треба виділяти кошти на розбудову ЗСУ, що треба займатися новітніми технологіями, зокрема розвивати авіаційну промисловість, ракетну, інформаційні системи.
Тому для нас питання війни із Росією – це було питання тільки часу. Але в своїй загальній масі усі були отруєні російською пропагандою, так званою високою культурою російською. Насправді ніякої високої культури в Росії немає. Тому що росіяни — це народ у транзиті, це ще недонарод. Вони тільки формуються зараз із корінних народів, і формуються насильницьким шляхом.
І те, що ми бачили, наприклад, у Бучі чи Ірпені, коли представники корінних народів, як-от буряти у Росії, знущалися над нами, це проривалася в них та образа на імперію російську, яка так само змушувала їх відректися від своєї мови, культури та звичаїв.
– Те, що пам’ятник Шевченку зараз має такий вигляд, і те, що українські міста росіяни розбирають по цеглинах, це є у певному сенсі наслідком 24 серпня 1991 року.
– Це не є наслідком. Цей день був порятунком, тому що у XX столітті перед українцями постало питання взагалі біологічного виживання нації. Нас знищували цілеспрямовано. Згадайте, 1920-ті роки, коли було знищено 5-7 млн у результаті воєн, які розгорнула Росія проти України.
Голодомор забрав 10 млн, репресії… Тому саме в ХХ столітті перед українцями постало питання існування як біологічної спільноти. І зараз воно перед нами стоїть. Адже дуже багато людей виїхало через причини і без них. Влада навіть стимулювала виїзд наших громадян за кордон.
Так, ті люди, які були безпосередньою загрозою, повинні були виїхати. Але багато ж людей не мали цієї безпосередньої загрози. Вони просто скористалися такою нагодою. І сьогодні перед нами постала проблема зберегти себе не як національну чи соціальну спільноту, а як біологічну.
Бо ми знаємо не один приклад в історії, де численні народи просто розсіювалися, зникали. Тому, якщо читати вже Шевченка, то раджу зупинитися на поемі Кавказ. Це ода національній свободі. Ніхто, як Шевченко, не розкрив оце хиже варварське нутро Росії. Вона мусить бути знищена, і до цієї думки мають доходити не тільки українці, а й наші партнери на Заході.